хочу сюди!
 

Вікторія

47 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Чомусь життя таке коротке ...

Чомусь життя таке коротке ...
Чомусь спішать кудись усі ...
Лише для тебе все скінчилось ,
Й проблема часу більше не твоя тепер...
Чим завинив ? У чім провина перед Богом ?
Хіба ж є Бог , коли Таке він допустив ?
Страшні птахи злетіли понад ставом ...
А спогади про тебе все не погасають ,
Живеш у серці , немов і не вмирав зовсім ...
Чомусь життя таке коротке ...
Чомусь невпинно поспішає в безвість час ...
Лише для тебе все скінчилось ,
Лежать в могилі - ось нове призначення твоє …

Л.Браток(с)

Красноречиво..)))

  • 23.07.07, 14:23

так сказать охарактеризовала человека одним жестом и все стало всем понятно +5!

http://video.i.ua/user/244787/1877/ 

 

 

 

Противно.

Хотела выразить свое недовольство по поводу правописания некоторых блогеров. Я бы простила им их ошибки. если бы это было по не умению писать, а не нарочно, как например в этой заметке: http://blog.i.ua/user/52221/30403/ . ЛЮДИ!!!! Честно, читать невозможно и даже противно!!! Или таким способом пытаются скрывать свою необразованность? Вы что так и общаетесь на улице? "ПРЕВЕД КРАСАВЧЕГ !!!"?

ну ось і все

Ну ось і все...
Ми вже не підемо до школи.
Тепер наш шлях
Проліг до інших місць.
Ми ідемо такі поважні, горді,
Постава "струнко":
Геть, не підійди!

Та що казати?
Вже зовсім дорослі
Й упевненості не бракує
Ні у сьогоднішнім,
Ні в завтрашньому дні.

Спокійним кроком,
Зважено, обдумано
Ступаємо ми на новий поріг,
Таким рішучим кроком
Ідемо ми до нашої мети.

Ми не питаєм у майбутнього:
Чи вірним шляхом
Будемо ми йти?
Бо кожен з нас
Зробив свій вибір,
Яким би важким він не був,
Тому й крокуєм впевнено
До нам важливої мети.

Ми вже не підемо до школи...
Тепер дорога повела нас в інший дім.
Ми стали всі студентами,
Ми стали всі дорослими людьми...

Лаурка Браток (с)

Карі очі моєї пам’яті. ( Дитинство чи антидитинство )

   Свіжий вітер дме в обличчя. Ех! Як приємно знову бути вдома. Як кажуть: “В гостях добре але...”. І дійсно дім, милий дім. За той час, що мене не було, нічого не змінилося. Як і завжди. Це те місце, де ніщо і ніколи не змінюється. Той самий вітер, те саме повітря, ті самі дідусі і бабусі, які так само лаються через те, що ми гоняємо м’яча, підіймаючи стовбури пилюки. Що ж поробиш- такі вже ми виросли “лабуряки”!Чи, як мама казала, діти-урагани.    Все так само скрипить гойдалка ( вже близько трьох років вона покривлена, але від цього ще більше дітлахів хоче на ній погайдатися. Все теж саме. Хоча ні, не все. Дворова собака народила щенят, для яких ми будуватимемо “хатинки”. Та хіба тепер то важливо. Я виріс. Ще дитина, але в очах немає тієї безтурботності, простоти...В моїх карих очах. В першу чергу дорослими виглядають саме вони.    Очі відображають все, що прожила людина. Мої теж. І деякі люди це помічають. Помічають настільки, що можуть безпомилково сказати, все про тебе. Ось так. Чому я подорослішав? А ось чому...    Я дитиниа. Життя безтурботне і прекрасне. Мені так здавалось. Та сталися деякі події що зруйнували той кришталево чистий замок, що я його збудував у своїй уяві...    - Це моє!-наперебій кричали мої товарищі.    - Ні! Я це знайшов! Тож і належить мені!- Нездавався я, відштовхуючи мисливців за монетою, що я її викопав, граючи на подвір’ї дитячого садку.     Відпусті-і-і-іть!-Заплакав ні в чому на винний Дмитро-проходячи повз нас, його не обминула доля і він також був втягнутий у бійку.     Моє вухо!- закричав і Сергійко.     І саме тоді, коли я майже отримав перемогу у цій не легкій боротьбі з більш чисельним ворогом з’явилась вона. Завідуюча дитсадком. Завжди похмура і темна, наче небо в грозу, чи, навіть, ще гірше. Всі її боялись, а тому, побачивши, одразу припинили штовханину.    -Сашко! Знову ти!-прогриміла вона. Хоч вбийте- досі не розумію, чому знову, адже я до цього не бився і вів мирне існування.-Що там у тебе? А ну віддай!-посипались блискавки з її очей.-Та це ж монета! У кого відібрав? Кажи! Я чекаю.    І вона суворо і без будь-якого жалю глянула на мене. Таким поглядом можна кулі зупиняти, не кажучи про те, щоб керувати дитячим садком.    Я їй тоді так нічого і не сказав, а вона, визначивши найпобитішого з нас, віддала її Славі. І, радіючи своєму чесному і справидливому вирішенню пішла назад, до свого кабінету-немов би і світліше стало після її зникнення, і, навіть, веселка з’явилась( чи то тільки здалось?), як після дощу. Несправедливо? Я теж так думав ( та й зараз у цьому впевнений). Тому і відібрав той трофей у радісного Слави.    Доречі, то була старинна, ще царських часів монета…    …Боляче. Ні, навіть більше, ніж боляче. Але слова не підібрати, а кричати немає сенсу- тут всі галасують-шум стоїть-хоч цемент у вуха заливай, бо я в лікарні, у хірургійному відділені, у палаті, де таких, як я, біля десятка. І всім чогось потрібно. Мені теж-щоб швидше з цьогу хаосу піти,втікти, відлетіти. Як не досконален світ. Тоді я про це вже точно знав. А ще ті ускладнення при операції (у мене була проблема з ногою) …Добре, що я був тоді непритомний, інакше не знаю, що я б зробив! Хоч побачив все ж таки я багато-бо, як вже казав, в операційній лежав. І повірте бачив не найприємніше, а це ще будучи дитиною! То ж ті події закарбувалися у мене в пам’яті і тепер приходять у моїх найжахливіших снах.    А так…Дитинство, як дитинство. Найзвичайнісіньке. Хоча, якщо зараз гляньте мені у мої карі очі, то не повірете наскільки я дорослий- мені так казали. Хоч я звичайний хлопець, що просто шукає нормального і рівного життя. Та де ж його тепер знайдеш!

признание

варианты я ищу,

как доказать свою любовь.

и про это все пишу,

когда во мне пылает кровь.

звезду тебе я не достану,

богатством я не одарю,

но и любить не перестану.

горит душа..Я ВЕСЬ ГОРЮ!

ты с головы все не выходишь..

везде...восне и наяву,

с ума меня ты просто сводишь

в нутри себя тебя зову!!!

прийдешь же ты ко мне когда,

как среди ночи-яркий свет?

взлетим до облаков тогда,

и скажем всем законам-"нет!"

Наверное, правительство нам мешает или сага о диване

  • 23.07.07, 13:10

Несмотря на накал политических страстей, завалы на работе и попыти нашего управдома привлечь меня к жизни общественной, возникло у нас женой очень естественное, сугубо личное, и, даже, в чем-то мещанское желание приобрести диванчик... Старый наш уже совсем развалился - видать на молодоженов, коими мы были, когда его покупали, создатели сего чуда отечественного меблестроения не расчитывали и свято верили в то, что на нем будут только спать... Но да ладно, не буду отходить от темы... Вроде задача простая, особенно когда есть деньги на ее решение, но это только так кажется, а на самом деле получилось вот что....

Первая попытка наша состоялась полтора месяца назад - решили мы сэкономить и пошли на рынок. Нашли мебельный павильончик и выбрали себе из каталога то, что нас вполне устраивало... Вот, говорим, хотим вот это - выписывайте. Мальчик из павильона с энтузиазмом сообщил о более чем скромной предоплате в 100 украинских рублей, которые еще называют словом на букву Г, начал заполнять бумажки какие-то, и обрадовал, что через неделю нам все привезут, а если что пойдет не так или по гарантии нужно будет чего сделать, то вот вам номер телефона и передал нам записанный корявым почерком на отдельном клочке бумаги мобильный телефон... Тут я вначале даже растерялся, но потом уж начал возмущаться, мол, молодой человек, этой бумажкой с мобильником вы можете воспользоваться по прямому ее назначению, хотя даже для этого она маловата будет... Вы мне дайте реквизиты фирмы, квитанцию в конце концов или что-то в этом роде. Мальчик от моей наглости опешил - сделал вид, что я первый человек, кто у него это все попросил, но учитывая то, что мы такие хорошие клиенты, он как от сердца отрывает для нас самое дорогое и протянул мне, о чудо, визиту с надписью Вася Пупукин и номером домашнего телефона... Оказывается диваны делает этот самый Вася и все вопросы к нему... Тут у меня уже окончательно шифер съехал и я не сдержался и тут же объяснил мальчику куда он может идти, заодно захватив и вышеозначенного Васю... Все, больше экономить не хотелось, хотелось нормальных гарантий и нормальной фирмы, куда мы дальше и пошли.

В фирме нас обслужили вежливо, предложили кофе, усадили смотреть каталоги, завели в демонстрационный зал. И там, был точно такой-же диван как мы хотели купить, правда уже на 200 рублей дороже, ну да черт с ними - в наше время это уже не деньги... Естественно мы сделали заказ, получили на руки квитанцию, бланк заказа и с уверениями что через 10 дней у нас все будет, нас вежливо проводили... А дальше начались чудеса: во-первых через 10 дней нам ничего не привезли и даже не удосужились сообщить о задержке заказа, а привезли только через пятнадцать, во-вторых привезли диван не с той обивкой, что мы заказывали, а в третьих привезли его на 25 сантиметров уже, чем мы, опять-же заказали... Тут я уже привезших отматюкал на чем свет стоит, на что они отреагировали совершенно споуойно, я б даже сказал буднично - мол не преживайте, вы диван оплатите, а мы его увезем, переделаем и привезем вам уже согласно заказа... С трудом ребятам я объяснил, что платить ни хрена не буду, а они увезут этот диван обратно только после возврата предоплаты... Через полчаса пререканий, звонков директору и прочее они таки вернули деньги и убрались...

Время шло, а проблема никак не решалось, поэтому я плюнул и пошел в торговый центр Квадрат, что рядом с нами. и решил заказать все там, не глядя на цену... Заказал, дал предоплату договорился о доставке на 20-е число.... Как я уже и полагал, 20-го мне никто не позвонил, поэтому сегодня туда перезвонил я и узнал, что, оказывается, фабрика которая делает такие диваны временно не работает и мой заказ задерживается и даже насколько задерживается смогут мне сказать только завтра....

Вот так, ругаем мы правительство, Юльку с Ющом и Януковича, а проблема в том вся, что у нас процентов 80 населения либо не хочет либо не умеет работать, а хочет только деньги получать, отчего и страна такая...

P,S, Сегодня заберу в Квадрате предоплату, но куда уже дальше идти - понятия не имею.... До сих пор спим на старой развалюхе:(

Рейтинг блогов

...Школа...

  • 23.07.07, 13:06
Я закінчив третій курс університету...Але не можу забути школу, яка раніш була для мене тортурами, а тепер- просто іншим світом, виміром, якщо хочете. Зі своїми правилами гри, зі своєю особливою свободою... П.с.А ви часто згадуєте свою школу?

Звезды...

Дождь идет, да не простой.
Освещает мрак ночой.
Ведь упавшая звезда-
Она, как капелька дождя!
А если это звездопад,
Как в полнолуние парад,
Осветит небо красотой...
Еще звезда упала: «Эй, постой!
Куда ты, звездочка спешишь?
Зачем так быстро ты летишь?
Умерь свой пыл, притормози.
И о себе мне расскажи.
Скажи, что видишь ты в ночи,
Скажи, не бойся, не молчи!»
«Была я очень далеко,
Добраться было нелегко.
Летев, я много повидала.
О жизни многое узнала.
Ох! Если б ты увидел сам,
Каков наш мир- он лучший храм.
Но я спешу. Так что прощай!
Я полечу- желанье загадай.»
И улетела, лишь махнув хвостом.
И я ушел, захлопнув двери в дом.

Слезы

Упала слеза...
Как капля дождя.
Исчезла,
Сбежала,
Она от меня.
А я не ищу,
Не бегу,
А стою...
Печальные капли
На век прогоню!