еще одна картиночка.

Напоминает о дружбе животных и людей :)

Он приходит ко мне, когда я ем, садится рядом и ревниво следит за каждым куском тоскливыми безнадежно голодными глазами ребенка Освенцима. Ну и что, что только что ел, попрошайничать Сократу не стыдно…

Это собака моего друга, французский бульдог, совершенно дряхлый и старый… Сократ тоже мой друг. Наивный и добрый, действительно как настоящий ребенок… Хозяин рассказывает, что по молодости Сократик охотно хавал при случае носки. Предпочитал наибольшее содержание синтетики, тонкие... Однажды, уже будучи преклонных лет, сожранный носок не смог извлечься естественным образом, и пришлось делать операцию… Успешную. Хирург не удивился. Потому что, как оказалось в его практике, носки в собачьем желудке – не редкость…

 

Наши с его хозяином посиделки за неспешным разговором на кухне могут тянуться долго. Собака, явно переевшая, с округлившимся пузом, тут же, с нами… Какая-то у него привычка быть поближе к кухне, т.е. жратве… Сократ провожает безнадежным взглядом еду, которая попадает не в его пасть… Он долго держит голову задранной вверх. Когда шея устает и затекает, Сократ пристраивает башку на мою коленку. Не из чувства преданности, а от того, что голова большая и тяжелая, и глазки закрываются сами, и так он спит, с головой на моем колене, и я чувствую, как он вздыхает во сне. Похрапывает, может даже пукнуть и от этого проснуться, а потом, если все не разбежались, снова заснуть…

 

Когда я иду на балкон курить, он провожает меня и ждет рядом... Прислоняется к моей ноге, и я чувствую горячесть живого собачьего бока… Хозяин не курит, а Сократ охотно дышит воздухом на прохладном балконе… Где-то здесь, в мешке, хранятся его любимые грецкие орехи… Он заранее берет из мешка приглянувшийся орешек, ждет, пока я покурю, держит орех в пасти, капая слюной на балконный пол… Потом мы вместе возвращаемся в кухню, и счастливая собака укладывается грызть орех, осторожно выкусывая и выбирая языком ядро… Может сожрать много, но ему много не дают. Сократ знает, что на балконе мусорить нельзя, а возле миски можно… Скорлупки валяются по всей кухне почему-то, а не только возле миски…

 

Ученые утверждают, что у животных нет зачатков разума (а только у приматов), но я очень сомневаюсь в этом, общаясь с Сократом… Только б пожил подольше…

Вот он, тута, на картинке, мой друг Сократ!

Луганск- один из самых непредсказуемых и интересных городов, ведь только наши суды отменяют Указы Президента Украины в то время когда все им подчиняются, только нашему суду вопреки всем Указам Президента под силу восттановить на работе судью Конституционного суда  Украины. Луганск самый восточный регион на просторах  нашей необьятной родины (а Восток - дело тонкое, товарищи) Луганск представлен на страницах этого сообщества. Те, кто считает себя в не зависимости от реального географического положения, коренным или сроднившимся луганчанином (-чанкой): Wellcome to Lugansk City - Region 13.

згадую своє дитинство, коли тільки-но з’явились такі монстри попсової сцени як Spice Girls та Backstreet Boys. всі від них просто шаленіли, намагались бути схожими на них. і, як наслідок, з’являлось безліч гуртів-клонів, що співали про те ж саме, такими ж голосами, що лунали з таких самих голів.

ця манія увірвалась в життя фанатів напрочуд стрімко, проте так само стрімко вона й зникла. ми більше не бачимо цих завжди усміхнених облич зі сторінок модних молодіжних журналів. їхні солоденькі пісеньки про щасливе /або не дуже/ кохання можна почути на радіо лише у рубриці „архів”. а шанувальники, подушки яких щоночі вбирали в себе літри сльоз та шмарклів, вже давно поклоняються іншим ідолам.

на зміну солодкоголосим хлопчикам та дівчаткам прийшли інші зірки, більш дорослі, відверті, сексуальні. попит на медіа акселерує разом зі своїм споживачем. наразі молоді люди пускають слюні над округлими формами зірки r’n’b Beyonce, з жадністю вбирають страждання 30 seconds to Mars,  або ж втрачають голови на танцполі під Benny Benassi.

і щось мені здається, що спроби колишніх зірок Spice Girls та Backstreet Boys повернутись на сцену залишаться марними... хоча... чєм чорт нє шутіт =)

може будемо ми ще не один рік співати „іф ю вонабі май лавер” та „еврібаді мув йор баді” гг)

 Очень трогательная картинка!

Фотограф молодец !

сама не знаю - чего...

читаю Ирочкин блог ( http://blog.i.ua/user/472567/52821/?p=0#comments ) и думаю: может этого? может и так...

смотрю на сожительницу, которая никогда не бывает дома, вечно чем-то занята и озабоченна, и счастлива по этому поводу, и думаю: может этого?
может и так...

смотрю на одногрупницу, дочь Энштейна и Да-винчи вместе взятых, и думаю: может этого?
может и так...

смотрю на бывшую одноклассницу с модельной внешностью и неиссякаемым потоком баснословно богатых кавалеров и думаю: может этого?
может и так...

смотрю на Юлю, которую все любят, уважают, обажают и тд и тп и думаю: может этого?
может и так...

ведь что есть я?
взаимной любви нет; работы, интересов нет; выдающихся способностей нет; любви окружающих нет; незабываемой красоты и подавно нет...

что есть?
приятная внешность, определенные успехи в учении, полная непригодность в сфере отношений и жизни в целом, неплохо пою, красиво танцую, есть 3 друга, семья, комната в общежитии...

страшно мне почему-то...

Так тихо падают снега
Воспоминанья засыпая
И остается сладкая нега,
Лишь сладкий привкус оставляя..

(с)

На хутір Фальків неподалік від Луцька на Волині можна потрапити без проблем. Але помандрувати туди варто у компанії Василя Простопчука. Там у нього — музей-садиба «Подалі від ближнього».

Так назвав власну дачу головний редактор луцького тижневика "Віче".

— Все міркую, чому так трапляється, що найбільше прикрощів усіляких нам все ж таки ближній завдає, — скрушно зітхає з задерикуватою посмішкою пан Василь, пояснюючи парадоксальність назви. — І це не зважаючи на те, що вся філософія світу настановлює полюбити ближнього. Не завадить все ж таки такий собі куточок, де можна було б трошки подалі так побути на одинці сам з собою.

«Куточок» почав вимальовуватися, коли розпочався «горбачовський призов» на дачні і присадибні ділянки. Саме тоді пан Василь придбав за 86 вічно зелених американських рублів кілька соток території колишньої МТС, де посеред всілякого мотлоху бовванів старезний, ще чехами збудований хлів. От сюди тодішній редактор обласної молодіжки почав звозити звідусіль монументальні залишки радянської епохи. За Стіною Реального Сміху Крізь Сльози, яку господар мурував власноруч з використанням різноманітних свідчень епохи вільної праці, відвідувачів, а їх тут буває чимало, зустрічають гіпсові колгоспник з намальованими нагородами  на грудях і колгоспниця з нафарбованими губами і педікюром — ті, кого нібито найбільше шанували, але вони цього тоді не відчували. На просторому обійсті чимало символів часів Радянського Союзу і маразмів незалежної вже України. Генсекам відведено простір «Кремлівської стіни». Політиці – еротичний куточок. На шикарному газоні відпочивають відставні вожді у різних позах і гранітний Чкалов, що дивом опинився на Волині, над якою навіть ніколи не літав. Тут оригінальний пам’ятник Тарасові Шевченку від... його наречених і «штани Ілліча» (все що лишилося від монумента, що "прикрашав"колись Луцьк).

У поросторому будинку господарі самі не живуть. Є тут кухня, де можна приготувати, що заманеться, з того, що під руку трапиться. Є простора вітальня, де можна погомоніти на будьяку тему, спробувати засурмити у піонерського горна, або побрязкати зброєю з волинських лісів, погладити по голівкам численних Іллічів... Є музей особисто господаря. Нема лише жодної спальні. Мабуть, ніколи відпочивати.

І всюди – васюкізми. Так Василь Поростопчук називає оригінальні афоризми власного виробництва. Він поки музей-садибу «Подалі від ближнього» створював кілька книжок гумористичних видав, де відтворив чимало маразмів нашого буття. Окремі відтворив у настінних написах. Простопчук спостерігав за життєвими викрутасами не збоку. Чверть століття редагує газету, що з обласної молодіжки у 95-му перетворилася на часом дошкульний своєю незалежністю громадсько-політичний тижневик «Віче». Для кожного номера пан Василь готує фірмовий васюкізм на кшталт: «Вся влада рада!», «Свій до свого по своє», «Дурень думкою багатіє, а розумний – з дурня»...

— Я собі так думав на дачі, — розмірковує у голос заслужений журналіст України Василь Простопчук. — Треба ближче до народної мови повертати. Те, що люди кажуть, пишуть... Адже, як справжньої журналістики, може, її у нас і нема такої в Україні. А весела журналістика у нас — весела. Кожний сміється чи з того чи з того, іронізує. Отак я вважаю себе людиною веселої невдачі, і вдачі і дачі.

створено нове співтовариство. Запрошуються усі бажаючі спробувати себе у якості письменника, поета, сценариста.

Запрошую на blog.i.ua/community/416/

http://www.surrealism.ru

 

Хочу такой же!

.