хочу сюди!
 

Виктория

49 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 45-57 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Зимний сплин

Диван уютный. Плед шотландский.
Экран TV. В углу камин.
А за окном как в бубн шаманский
Бьёт в окна ветер. Зимний сплин.
Глинтвейн налью и руки грею,
Вдыхая южный аромат,
Я от глотка блаженно млею
И вспоминаю звездопад

Симона де Бовуар (о самоубийстве)

  • 01.12.10, 22:46
Страшен не тощий труп, болтающийся на оконной решетке, а то, что происходило в сердце за мгновение до этого.

Вычитал. Или что такое информация

  • 01.12.10, 22:24
Читаю книги Никонова. Получаю массу удовольствия. Как в той классической фразе:"читал пейджер, долго думал".Вот вычитал в его книге цитату В.Л.Иноземцева   о сути постиндустриального (информационного общества).Она длинная, но стоит того, чтобы её воспроизвести. Итак: " информация есть наиболее демократический источник власти, ибо все имеют к ней доступ, а монополия на неё невозможна.Однако, в тоже самое время информация и наименее демократичный источник власти, так как доступ к ней, отнюдь не означает обладания ею.В отличии от прочих ресурсов, информация не характеризуется ни конечностью, ни истощаемостью,  ни потребляемостью в их традиционном понимании, однако ей присуща избирательность -редкость того уровня, который и наделяет владельца этого ресурса властью высшего качества...Впервые в истории условием принадлежности к господствующему классу является не право распоряжаться благом, а способность им распорядится".

 

ТаджМахал

  • 01.12.10, 22:10
Куда можно пойти, когда на улице вьюга закружила, заметелила, а надо купить подарок к дню рождения? В этой круговерти попался на глаза уютный магазин, обещающий Традиции мира - ТаджМахал. Загадала для себя, найти там невероятное, камень северный - шунгит. Но конечно, это лично для себя, такие камни нельзя дарить, но хочется узнает его тайны. Сказочный магазин, сочетает в себе много разных традиций. Прошла все закоулки. Вот оружейная, где стоят доспехи и оружие, от небольших клинков до сверкающих сабель. Дальше, бронзовое царство. Здесь можно выбрать сувенирный телескоп, чайный столик из сандалового дерева, шаманский бубен и разные статуэтки. Далее попадаешь в текстильную лавку, где пуфики, росписные подушки и палантины из настоящих ракушек. Больше всего удивляет стойкий аромат свечей, этот запах постепенно пропитывает всё и не раздрожает. Но случайно зацепила по дороге, головой, морскую звезду с колокольчиками, которые очаровали звучанием, хотя в это время глаза не могли оторваться от шаманской ловушки сновидений, паутины грез с перьями. Морская звезда была красиво завёрнута и подарок дожидался, когда другой покупатель отвлёк лягушкой-маракасом из дерева сандала. Не предполагала,что дерево бывает таким музыкальным. Этот звук, до сих пор звучит в голове. 

Не уж то только женщина капризна...

                        

 (498x269,  42Kb)

Мужчины (многие) считают,что женщины, все без исключения капризны.Их настроение угадать очень сложно.А если мужчина и угадал ее настроение, то она его обязательно поменяет на противоположное... Да,нас, женщин, действительно сложно понять, как и мужчин, тоже. Но это вовсе не значит, что мы привередливые и капризные.Так мне кажется. И если женщина отказывается делать минет своему мужчине, на то есть свои причины. Впрочем, от этой недуги можно избавиться путем воздействия на женщину своим личным примером. smile podmig Если женщина ощутит на себе, как  приятны оральные ласки, вполне возможно, что она сама подарит мужчине взаимную ласку такого рода. (Если, конечно у нее нет психологического барьера-комплекса.) Какая уж тут капризность, тем более,если ты любишь всем сердцем и желаешь доставить любимому  приятную ласку. Не спорю, мы, женщины - существа с очень тонкой душевной организацией. Я бы сказала, даже трепетно-тонкой, потому, что нас почему то обижают даже самые простые, казалось бы естественные вещи, которые на время выбивают нас из колеи.smutili Да, мы склонны расстраиваться из-за всякого рода ерунды и придавать значение всяким пустякам.Но что поделаешь, если мы именно так ощущаем мир вокруг насburumburum Наверное мужчинам просто нужно набраться терпения, на то мы и слабый пол.....whosthat А разве мужчины не бывают капризными и привередливыми?wakeup

 

   

19%, 11 голосів

14%, 8 голосів

5%, 3 голоси

3%, 2 голоси

8%, 5 голосів

10%, 6 голосів

25%, 15 голосів

2%, 1 голос

7%, 4 голоси

7%, 4 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Среда..........

Сделали операцию.............. и шо вы думаете малой пришел в себя рассказал-

наркоз спинно-мозговой-не взял,начали резать,поняли шо зря парня щас..........
дали наркоз внутривенно-тот шо в спину прошел,малой не вырубается
они ему третью дозу наркоза-вырубили........... я Ване говорю,ничего себе сынок досталосьhypnosis shock только начал соображать что и где не ест,токсикоз у негоhuh и правда денег еще никто не просил(на лапу типа) от и думаю,после такого може уже и не попросют..............???? а еще в ночи на работу..........дай Бог сил............ шо я поняла йопт ХОЧУ БАТЬ ДЕДОМ МОРОЗОМ!!!!!!!!!!!! Блин.. хочу такую работу как у Деда Мороза… сутки через 364…)) фигня шо сутки дома нет,зато РЕЛАКС,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,и все довольны ВАША KOFE777

Життя...

  • 01.12.10, 21:25
Одна из первых проб... Всегда любила пистаь какието трогательные истори. Не знаю что получилось. Судить читателям.


Життя
Я не письменниця і наврядчи нею стану, але мені дуже хотілось створити щось таке, щоб передавало мої почуття зараз... Життя складна річ, ніколи не знаєш, що буде далі..
Понеділок.. Вона як завжди шла на роботу по головній вулиці міста, постукаючи каблуками. Всі чоловіки як завжди повертали голову їй у слід, а деякі ще й посвистували. Але їй було байдуже. Всі думки були лише про одне. Про нього. Після останньої їх зустрічі пройшло вже 3 тижня і кожний день ставав все гіршим. Синці  під очима видавали місяці безсонних ночей, Вона вже не була тою, що раніше. Її  колись бездоганна зачіска здавалась помятою і скуйовдженою. Макіяж здавався невдалим. А очі вже не мали того заграваючого блиску.її життя здавалося одним довгим і сірим днем.

-Джен, може вже досить. Ти ж розумієш, що він у твоєму житті як лезо гільйотини. Досить страждати!-як завжди з сумом казала її колега Марі.
-Що? Ти мені щось сказала? Вибач, я не чула.
- От бачиш! Ти ніби в трансі. Яж бачу твої синці під очима... Знову не спала?
-Не знаю про що ти. Все як завжди добре. І взагалі, час працювати. Попереду велика презентація. Я пішла.

 День минув як і будь-який інший. Робота.. Робота... Робота... Для неї не існувало світу. Лише вона, замкнена в собі, ніби створила свій світ, де є ише вона. Як завжди зібравши свої речі, Джен взяла папери додому, щоб допрацювати. Вийшла з кабінету, не помічаючи навіть своєї секретарши й швидким кроком пішла додому. 

Квартира. Гора паперів з роботи. Сумка на дивані. Туфлі серед кімнати. Одяг швидко кунутий на стілець. І вона на дивані, закутавшись уковдру. Сльози... Біль... Крик... і тиша... мертва болюча тиша... Її млзок вже не міг нормально існувати. Життя для неї не існувало. Був лише він. Той, що змушував її серце знову битись. Той, що був для неї сенсом життя. Той, кого вона так пристрвсно і палко кохала ще від тої вечірки, де вони познайомились. 
Його усмішка зруйнувала її життя. Як тільки вона побачила ті сяючі очі, те гарненьке обличчя, все пішло шкереберть. Вона просто не розуміла ким він був. Адже його самолюбство  харчувалась коханням тих, хто в нього був закоханим. Він насолоджувався їхнім стражданням. Його це так заводило. Це було його сенсоом життя. А вона була лише його черговою жертвою. Джен цього не розуміла. Вона не бачила його поганих рис. Вона лише чекала кожного його звінка. Від зустрічі до зустрічі вона жила лише надією, болем і небуттям.
Кожна ніч давалась ій з силою. Адже вночі всі цідумки ставали такими нестерпними. А вдень вона накидала на себе роботу, лише щоби хоча б на мить забути про крик всередині неї, який хотів вирватись на поверхню.
І осб... крізь ту болючу тишу - звонок. Він ніби розривав її вуха. Невже це він.... Вона швидко підірвалась, схопила телефон і тремтячим пальцями піднесла його до вуха.
-Аллоо..-тремтяче сказала Джен.
-Привіт. Ну як? Зачекалась? - це був його голос. Він ніби хвиля тепла розлився по її тілу. Для неї він був наркотиком, що вивільняв її свідомість...
-Так... авжеш. Я так чекала. Чому ти так довго не звонив? Щось сталось? я...
-Ні. Нічого не сталось. просто багато справ. Може зустрінемось.. -як завжди самозакоханно, егоїстично промовляв голос на іншому кінці телефону.
-Так. Коли захочеш, тоді і зустрінемось. Звичайно.
-В пятницю в 7 біля парку. Па-па.
І все. Гудки. Вона не встигла нічого сказати. Його голос як ехо ще досі звучав у неї у вухах. Пятниця... Як довго.. Ніби ціла вічність. Як дочекатись?

Хвилини тягнулись довго. Кожен рух стрілки давався з болем. Джен так чекала цієї зустрічі. Вона не могла спати, їсти, всі думки були лише про майбутню зустріч.  Вона купила нову сукню, щоб бути досконалою, коли він її побачить. Захоплені погляди чоловіків все більше проводжали її, коли вона шла на роботу. Джен ніби розцвіла. Її очі знову блищали, а серце билося.
І ось... Нарешті довгоочікувана пятниця!! Цілий день Джен не моглу всидіти на місті. Вона все чекала 7 годин. Робота відішла для неї на задній план. Всі думки лише про нього.  
Вона майже бігла до парку. Так боялась запізнитись. Боялась, що він можу піти. І ось вже 7  годин, а його все немає. 7.30... 8.00.. Мороз обпалював її щоки, але вона чекала.. . І тут Джен відчула тепле дихання над її вухом.
-Я тут. Ну що? Пішли? У мене мало часу.- це був їйого голос. 
-А... куди ми підемо? 
-В ресторан. - це було його улюблене місце. Місце, де він відчував себе у своїй тарілці. Всіх своїх "жертв" він приводив саме туди. І ніхто навіть не сперечався. Та і як можливо було суперечити тій усмішці і тим очам.
Вечеря пройшла як завжди. Вона не відривала погляду він його обличчя. Ну а він... Він бачив той захопливий її погляд і відчував себе все краще. Його самолюбство ні на секунду не зникало, лише харчувалось її емоціями.

- У мене важлива розмова.
-Так, мені теж тобі треба дещо сказати.- вона так хотіла розповісти йому про свої почуття, так хотіла, щоби він сказав їй, що кохає її. - Ти перший.
-Звичайно. Ми більше не побачимось.- ці слова болем врізались у її мозок. Вона не могла вимовити ні слова, навіть не хотіла це розуміти.
-Що?? ти... жартуєш... Мабуть це жарт...
-Ні. Я не хочу тебе більше бачити. Ти стала мені не цікавою.Бувай. - він піднявся і пішов. Так же самозакоханно і егоїстично. Він навіть не змінив свого виразу оюличчя. Лише насмішка, що ніколи не сходила  з його вуст.
Джен не могла встати. Вона не могла зрозуміти, що відбувається. Все навколо завмерло. Вона розуміла, що треба й тидодому. Ніби машинально Джен піднялася. Взяла сумку і вишла на вулиці. Мороз був ще сильнішим, але їй було байдуже. Для неї не існувало вже нічого. Лише біль, що різав її на шматки. Дійшовши додому, вона зняла плащ на порозі і кинула на підлогу. Джен нічого не могла робити. Її погляд був пустим, ніби у мертвої людини, руши були механічними і ніби неживими. Сльзи котились по її щоках. Вона впала на ліжко і закричала. Так сильно. Їй більше не хотілось жити. Не хотілось нічого. Лише кричати... кричати... А краще за все - вмерти. Вона навіть не уявляла життя без нього. 
Джен знайшла в собі сили, щоб піднятися. Ніби зомбі вона пішла на кухню, думаючи що кава та пачка сигарет допоможуть їй позбутися того болю. Вона зварила кави... викурила 10 сигарет.... випила півпляшки коньяку, але це не допомогало. Дженніфер більше не могла стояти на ногах. Вона впала на підлогу і почала ридати. Сльози лилися градом по її обличчю. Вони вивільняли її біль на поверхню. Вона навіть не могла піднятися, просто скрутилась на підлозі й дико, неутримно плакала. Все це здавалося таким нереальним. Джен не могла навіть у все це повірити. Але треба було жити.
Дні шли. Кожен рух давався ій з боєм. Вона відпросилась на роботі. Цілими днями лежала дома в ліжку і плакала, кричала... Для неї це було нестерпно. Так більше не могло тривати. Вона встала з лішка. Надягла те, що потрапило їй під руку і пішла  впарк. Джен сіла на тій лавці, на якій колись вони сиділи під місяцем, і пустим неживим поглядом дивилася в небо.
-Ну що? Страждаєш? Дурна..,.- голос був жіночим і лунав зовсім поруч.
Джен силою повернула голову і побачила біля себе красиву жінку, що була вдягнена у все червоне. Її золоте волосся спадало на плечі, а блакитні очі по-доброму дивились на світ.
-Ви хто?- голос Дженніфер був неживим і тихим.
-Я... я - та, хто тобі допоможе.
На обличчі Джен зявилась млшява посмішка.
-Ви? Наврядчи. Ви навіть не знаєте, що зі мною сталось. Та й допомогти мені ніхто не в змозі.
-Повір мені. Я знаю, що з тобою сталось. Ти думаєш, що кохаєш його?? Та ні. Ти дуже помеляєшся.  Такаж дурна як і я колись була.
-Ви помеляєтесь. Я справді його кохаю. Просто він...
-... він же не зрозумів, що ви створенні один для одного? так?? дурна! 
-Як ви вгадали? І чому ви сказали, що теж були такою.
-Як я вгадала? Це ж просто. Ця біль написана у твоїх очах і у твоєму серці. А я справді колись була такою ж. Я відчувала теж саме, що і ти зараз. Єдина різниця, що я не витримала цього болю. І мусила сказати  досить. Я вирішила покінчити життя самогубством. Напевне, тому я зараз тут. 
-Тобто, ви мертва??
-Напевне так... Мене вже не повинно бути зараз тут, але все ж я залишилась ненадовго на землі. Місяць тому ти сиділа з ним в ресторані, тоді я тебе й побачила й відразу все зрозуміла. І коли я... померла я чомусь згадала саме про тебе, мабуть тому й не відлетіла до сих пір, бо мушу тобі допомогти.
-І як ви мені допоможете??.... я його кохаю, а він мене ні... я не знаю як жити далі.
- Знаєш! Ти його не кохаєш.... я доюре розбираюсь в таких людях. Такі як він роблять все можливе, щоб ті вважала, що безповоротно й остаточно закохалась у нього, щоб ти страждала й бігала за ним. Але насправді цих почуттів немає! Це все обман! Ілюзія! і ти можеш виплутатися з цього... ти можеш змінити ту усмішку на його обличчі на біль... та страждання.
-І як мені це зробити?
-Почекай, спочатку ти повинна мені відповісти на питання чи дійстно ти цього хочеш?! Але не треба передчасних виводів, зваж все і подумай... Ти завжди зможеш знайти мене тут. Бувай.
І жінка зникла ніби її й не було, як нічне видіння. Джен піднялася й пішла додому. По дорозі вона думала над словами, що сказала примара. "Але ж я його кохаю... Як я можу причинити йому біль? А може вона права... може й справді треба поститися за себе ? Не знаю що робити...". З цими думками, не помічаючи нічого Джен дійшла додому. Вона впала на ліжко, залізла під ковдру і заснула. Вперша за безліч місяців вона заснула без сліз на очах, так міцно і безтурботно.
Вранці Джен прокинулась від того, що очі їй різало яскраве світло. Вона відкрила очі, встала з ліжка і підійшла до вікна. Погода буле чудовою, на диво, адже в її місті більшу частину року було туманно.
-Напевно, та жінка була права. Треба почати нове життя. Без болю, страждань і без нього. 
Вона швидко вдягнулася й вишла на вулицю. Було тепло й сонячно. Джен пішла до парку, щоб побачити ту жінку, що здавалася їй видінням.
-Ти пришла, - роздавався голос за спиною.
Джен повернулася і побачила жінку, що вчора зявилася ні з відки і зникла так само. Вона була такою ж красивою та ідеальною. Довга червона сукня, золоні локони, що спадали з плечей - все було як учора.
-Так, звичайно. Я все вирішила. Я....
_Можеш не казати. Якщо ти прийшла, отже ти згодна. Тоді ми укладемо з тобою договір. Я допомогаю тобі помститися за себе... Хоча ні! Це не так. Я допомогаю тобі стати щасливою. І якщо ти відчуєш це щастя, цю жагу жити й скажеш мені, що насправді він тобі не треба. Ти зможеш статит щасливою без нього, то я відлечу й залишу тебе жити, жити новим життя. Якщо ж ні, й нічого не зміниться й ти по-старому не будеш хотіти жити без нього... то він буде твій. Він буде з тобою, але та біль і ті страждання нікуди не зникнуть! Він буде поруч, але не зміниться. Ти згодна на цей договір?
Джен хвилина мовчала.Але потім її голос став залізним і вона промовила :
-Так, згодна.
І ось життя почало змінюватись. Джени повернулась ан роботу, хоча її колеги сумнівались чи можна їй в такому стані працювати, ал вони дуже здивувались, коли вона прийшла усміхненою.  Джен перестала плакати, вона пообіцяла собі, що сльози це слабкість, а він цієї слабкості не заслуговує. Кожного ранку перед роботою, вона виходила на балкон, сідала за стіл, наливала чашку зеленого чаю і просто спокійно сиділа й дивилася у вікно : на пейзажі міста, на людей, що постійно кудись поспішають, на птахів і взагалі на весь світ. ЇЇ поглад на світ змінився, вона ніби знову народилася і прожила своє життя, але вже по іншому. Жінка - примара часто приходила до Джен і допомогала їй у спаравах, з якими самостійно та не може  впоратись.
Одно разу, коли був сильний дощ, Джен поверталася додому і в переході побачила жінку, що продавала цуценя. Вона було дуже гарним, але тремтіло. Вона подивилось на Джен сумними очима, на яких застигнули сльзи. Джен не розуміла чому воно нагадало їй себе саму, деякий час назад і вона вирішила його взяти. Запхнувши його під куртку, Джен пішла додома, по дорозі купивши їжі длоя нього й трохи іграшок. Вона принесла його додому. Воно було мокре і все тремтіло, тому Джен вирішила покупати його. Вона не знала чому захотіла його взяти, раніше вона навіть не думала поо тварин, але у очах песика вона побачила себе і це її зачепило. Поки вона його купала, сушила, вона віщдчула стільки позитиву, нарешті їй було добре на дші. Та пустота в середині майже затягнулась. Джен назвала песика Джонні, бо він дуже нагадував їй того мафіозі із різних детективів. Джонні зустрічав її кожного дня, коли та повертаплась з роботи, він виляв хвостом і радісно гавкав. Джен завжди приносила йому різнихласощів і вони йшли гуляти до парку.
Життя налагоджувалось. Пройшли місяці від тоді як Джен бачила його в останнє. Вона не сумувала за ним, але дірка в її серці все же існувала. Їй чогось не вистачало, чогось важливого, якоїсь невідємної частини життя і вона не знала якої саме.

Всем друзьям от друзей !

  • 01.12.10, 21:18

Заходите в гости, мы вам будем рады. Дверь всегда открыта, стол всегда накрыт. Ну, не церемонтесь, бросьте, ну, не надо. Вы в душе, надеюсь, тоже одессит. Что у вас там слышно? Как вы там живёте? И у вас здоровье тоже дефицит? Ой, не церемонтесь, мы не на работе. Вы в душе, поверьте, чисто одессит. Чтобы вы так жили, как я вам желаю. Все болячки наши отдадим врагам. Ну, не церемонтесь, я вас умоляю. Заходите чаще. Рады будем вам.

Стихи о Налоговом Кодексе

  • 01.12.10, 21:14
Как будто от зависти или из мести, но сразу понятно, что не по-людски, Налоговый Кодекс, далекий от Чести, был принят на сессии, всем вопреки.

Одни – рукоплещут, другие – лютуют, и делают все, как всегда, невпопад.
Такси — на приколе и рынки пустуют, а кассовым может лишь быть аппарат.

Как будто от зависти или из мести, но сразу понятно, что не по-людски,
Налоговый Кодекс, далекий от Чести, был принят на сессии, всем вопреки.

Все это воспринято с чувством тревоги и собственной необъяснимой вины:
увы, собирают налоги не боги, а жители этой же самой страны.

В разрозненных пунктах немало нюансов, которые бизнес сразят наповал.
С инспектором, помним, по части финансов поэт Маяковский базар затевал.

Смотрю, фининспектор, вы там же, на месте, годам не меняетесь наперекор.
Фискальные органы слуха развесьте, давайте продолжим мы тот разговор.

Как мне обратитьcя для этого акта, чтоб не было принято Вами с враждой?
Назвать гражданином – неправильно как-то, товарищ Вы тоже уже никакой.

По имени-отчеству – не для гордыни, как Павел Сергеевич, вы не один,
костюм от «Версаче», к нему – «Ламборджини».
А вилла на Кипре у Вас, господин?

Возможно, с прислугой, конечно с камином, подальше от бед (дураков и дорог).
А я вот живу на налоге едином, но снизить решили зачем-то порог.

Наверно, не будет у Вас проволочек, и всех нарушителей сразу в расход.
Всего триста тысяч рифмованных строчек на все и про все мне отпущено в год.

Лишь буквам согласным простор в алфавите, а гласные звуки уйдут в вокализ.
Гекзаметром, слышал, писать не велите, на точные рифмы повышен акциз.

В пылу вдохновения (дело такое), бывает, используешь стимул извне.
Спасибо за то, что табак и спиртное пока остаются по старой цене.

Но если случайно по собственной дури (об этом в законе есть несколько мест)
отчет с запозданьем представишь цензуре, на рукопись тут же наложат арест.

Перо без суда отберут и бумагу и выльют прилюдно остатки чернил.
Пегаса, везущего вдаль колымагу, подпруги лишат и седла, и удил.

А Муз, как наемных работниц отныне, которым в порядке вещей вдохновлять,
не девять, как раньше, а только четыре, а значит, без дела останутся пять.

Зачем? Ведь они никогда не грешили и верно служили нам тысячи лет.
Понизить налоги на прибыль решили, - хорошее дело, раз прибыли нет.

Чтоб стала внушительней общая касса, умерить давно позволительно прыть:
налог на недвижимость брать и с Парнаса и с тех, кто захочет его покорить.

Для ратной работы нет зримых пределов, а значит, не будет таких крепостей, -
вручили Вам все девятнадцать разделов и триста (задумайтесь!) сорок статей.

И в Кодексе, признанном фактом де-юре, шестьсот двадцать семь полновесных страниц
и в каждой лежит по огромной купюре с нулями, что после стоят единиц.

Собрать о субъектах и слухи, и сплетни, и сделать все это без лишних хлопот.
Сыграть в буриме можно с бизнесом средним, а малый сам сдастся на милость господ.

Ни с кем быть не надо и запанибрата, - держать на дистанции в противовес.
Дела завести дальше точки возврата и только потом возмещать ЭнДээС.

Людей пожилых не забыть и студентов, стесняться не надо, все стерпит народ.
Налог с депозитов (хотя б пять процентов) ввести через несколько лет в обиход.

Каникулы – это всего лишь отсрочка, отбросят они экономику вспять.
Бюджет государства - бездонная бочка, всегда с дефицитом, а Вам исполнять.

И будет, похоже, немало работы, когда во всех сферах разлад и распад.
Себе и родным - дополнительно льготы и выше еще на порядок оклад.

От Вас, монсеньор, нет, поверьте, секрета: мой пыл предприимчивый как-то зачах,
и если не будет наложено вето,
отправлюсь я в тень, чтоб писать при свечах!

 Автор -Игорь Факторовский -