Листи Лесі України видано в Україні наново

ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ЛИСТИ: 1903–1913

Зібране листування дозволить зазирнути в останнє десятиліття життя класика української літератури.

Збірка листів від видавництва "Комора" української письменниці охоплює останнє десятиліття її життя  —  коли народжувалися та публікувалися її найвідоміші драми, коли вона співпрацювала з українськими і закордонними журналами — як авторка, перекладачка, критикиня й журналістка.

Лариса Косач, яка досягає визнання як письменниця, в цей час втрачає близьких, швидко руйнується її добробут, повертається тяжка хвороба, що тільки було відступила.

До Кобилянської О.Ю.

Гадяч Полтавск[ой] губ[ернии], хут[ор] Зелений Гай, 22 VI (5 VII) 1904

 

Дорога моя, люба Товаришко! Чи пробачите Ви мені, чи зглянеться Ваше серце надо мною? Я мало маю на те надії, бо не знаю, чи змогла б сама пробачити иншому за таке, в якому сама почуваюся до вини проти Вас... Та все ж вислухайте мої оправдання, може тоді хоч трохи вибачите мені. Я се нетілько з Вами так поступила за с[і] півроку, а з усіма моїми корреспондентами, окрім родичів, тай родичам більше посилала коротенькі звістки, щоб знали, що я жива-здорова, а писати щось ширше було для мене непереможно-прикрою роботою. Такий настрій почався у  мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і—вірите мені, дорога? —щей тепер, от у сю хвилину ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова.... Не мириться моє серце з ними. Отже була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братік там лежить... І  все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього инакше як про живого. А тим часом, кому вперше пишу, то не можу сього обминути, і все наче вирок підписую.... Тому лехше було мені писати до тих, хто сам обізвався до мене після того, лехше було відповідати, ніж самій озиватись, озиватись же я все збіралась, збіралась, та до більшости своїх корреспондентів так і не зібралась.... Але з Вами я так не можу. Нема дня, щоб я не думала про Вас, і горить моє серце, що я не знаю, як живе, що думає мій хтосічок, мій дорогий, моя Wunderblume. О, якби мої думки мали голос, то хтось чув би його, встаючи й лягаючи, чув би щось таке ніжне, як плескіт лехкої хвилі по дрібній ріні, і може хтось не гнівався б на когось і простив би всі його провини. Справді, мені здається, що се була якась непереможна хороба оце моє мовчання, от як буває параліж, або важка летарґія, що і тямить її чоловік, і рад би скинути кайдани невидимі, і все таки не може. Але тепер я скинула їх і вже, здається, здорова. Коли не вдарить на мене знов яке несподіване лихо, то я вже знов буду так писати дрібні листи всім, кому їх треба, а надто моєму хтосічкові, як що він схоче їх мати. Може не схоче? Може вже ні? І я що дня збіралась Вам написати і нарешті не мала одваги, бо думала, що може і лист мій вже буде Вам немилий. Але ж таки одважилась, бо серце моє було повне і вдарило нарешті так, що розбило важку летарґію.

Мій хтосічку, мій з папороті цвіте, чи Ви ще все хворі? Що то Вам таке? Се таки видно замучила Вас тяжка робота і лихо. Та може хтосічок як відпочине, то знов поправиться і вже його будуть більше щадити, не дадуть йому більше так мучитись тим господарством, бо воно зовсім не варте того, щоб над ним моя Wunderblume себе сушила. Правда?

Ну, може написати Вам про когось так, немовби хтось уже був прощений і мав право писати комусь про себе? Почну аж від осени. Як надійшов чийсь остатній лист в Зелений Гай, то хтось саме пакувався виїзжати і був тоді такий хворий і такий бідний, що не мав одваги комусь в такім стані писати (а брехати, що все гаразд, хтось комусь не може, хтось комусь все мусить правду писати). Хтось дійшов до того, що знов трошки крівью кашляв (то було восени, а тепер ні), а бідний був тому, що зовсім мусив зірвати з Радою (властиве вона зірвала зо мною), та ще через одну історію, про яку роскаже колись комусь докладно, а писати про неї дуже трудно і довго. Хтось був у дуже критичних обставинах і хоч вони скінчились все таки на добре, але хтось мусів з місяць відпочивати, поки якось трохи вернув собі витрачену тим усім силу. Хтось приїхав на Кавказ таки добре хворий. А їхав туди не сам,—п[ан] Квітка виїхав за кимсь до Одесси, як довідався, що хтось має їхати хворий, і допровадив когось аж до Тифлісу. В Тифлісі п[ан] Квітка і досі сидить, а хтось сидів цілу зиму в близькому сусідстві з ним. І то було щастя для когось. Бо ледве хтось поправився після приїзду в Тифліс, як прийшла ота звістка про брата і знов когось прибила. Якби хтось був сам в Італії або десь на курорті, то може б і не витримав того. Але в Тифлісі була одна товаришка давня та п[ан] Квітка, то вони помогли мені жити. Мій хтосічок знає, що хтось завжді тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ліпше і тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному,—се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю. Через скілька днів має приїхати в Зелений Гай п[ан] Квітка з своїми родичами і пробуде тут місяців 1, поки скінчиться його відпустка зі служби. А восени хтось знов поїде на Кавказ. На сей раз ще таки не виключно для «Квіточки», а таки для того, що лікарі радять ще одну зиму пробути там[,] щоб уже зовсім зміцніти. Бо комусь на груди було дуже добре на Кавказі і перед виїздом лікарь казав, що в лехких процеси спинились, а тілько сліди лишились від того, що було. Правда, хтось було знов, повернувшись до дому простудився, але не сильно, і тепер вже здоров. Та видно той хтось не такий, щоб його можна було заморити....

Що хтось робить? Чи хтось пише? Хтось листів не міг писати, а так дещо міг. Хтось послав поезію до Кракова, до збірника на честь Когось, та не знаю, чи не спізнився.

У нас тепер є тьотя Саша (сьогодня виїзжає), казала когось поздоровити і поцілувати і нагадати за «Трепету»,—тьотя Саша когось дуже любить і все згадує за когось. Ліля і Оксана теж комусь кланяються. Ліля вчиться багато, бо восени кінчає медицину, має державні іспити. Мама, Дора і Микось на Волині, хутко приїдуть сюди. Маємо гості, дві Ліліні  товаришки, одного маляра молодого, і Тосю (сина т[ьоті] Саші). Живемо не зле. Оксана здорова і весела, слава Богу! Як там чиясь родина[?] Ой, нехай би хтось не гнівався, хтось, хтось, хтось! Хтось Більше читайте тут: https://tsn.ua/books/lesya-ukrayinka-listi-1903-1913-1198971.html