Українська дипломатія на перехресті епох (ч. 1)

З-поміж усіх визначень дипломатії (жартівливих і серйозних) мені найбільше до вподоби слова англійця Ернеста Сатоу, який вважав, що дипломатія — це насамперед інтелект і почуття такту, поставлені на службу державним інтересам. А також думка ще одного англійця — Гарольда Ніколсона, який серед чеснот дипломата на чільне місце ставив правдивість. 

І той, і інший написали у першій половині XX століття монографії, базові для розуміння основ дипломатії. І той, і інший доводили своїми працями, що справжня дипломатична професія має мало спільного зі стереотипами навколо неї. Всі дотепні сентенції про дипломата як "людину, що тричі подумає перед тим, як нічого не скаже…" або про "людину, послану за кордон, аби брехати в інтересах держави…" — це скоріше жарти, матеріал для застільних тостів, проте з реальністю дипломатичного буття вони мають досить мало спільного. 

Врешті, кому цікавий той, хто нічого не каже? Або хто слухатиме професійного брехуна? 

Дипломатія і правда

Відносини між дипломатією і правдою — це вічна тема, глибину якої усвідомлюють далеко не всі. 

Свою несподівану тезу про правдивість як базову вимогу до дипломата Ніколсон пояснює в такому ключі: дипломатичний фах — це насамперед діалог, який базується на довірі між керівниками держав і дипломатами, а також між самими дипломатами різних країн. І якщо твої стосунки з правдою апріорі напружені або ж ти апріорі погодився бути інструментом неправди — то і твій діалог буде напруженим. А значить — раніше чи пізніше довіра зникне, як правило, раніше, ніж пізніше. Ти можеш успішно збрехати і раз, і два, і десять — але момент, коли тебе бачать як рупор пропаганди і особливо коли ти сам перестаєш розрізняти правду і неправду — це момент, коли ти перестаєш бути дипломатом у повноцінному сенсі цього слова (політиків та й усіх інших це теж стосується, тільки дещо по-іншому). 

Нині, в добу соцмереж, до двох "ніколсонівських" складових дипломатичного діалогу можна додати і третю: діалог між дипломатами і громадськістю. Але й тут базові вимоги лишаються аналогічними: компетентність, довіра, відданість принципам і обов'язково патріотизм, без якого все інше втрачає сенс. 

Отож, попри поширені стереотипи, насправді триматися за правду — це альфа і омега дипломатичної професії. Мінімально — перед самим собою. Оптимально — всередині країни й зовні. 

Цього не розуміли ті українські політики, які впродовж років незалежності часто застосовували дипломатію для вирішення поточних політичних проблем. Усі ці внутрішньополітичні скандали, за які доводилося "віддуватися" дипломатам, усе це екстрене відмивання (подекуди невідмивної) політичної репутації — наші політики надто часто не розуміли, що дипломатія так не працює. Для цього існують брудні гроші й цинічні політтехнологи — але, як показує досвід, і їх бракує, аби приховати правду. "Нема нічого таємного, яке не стало б явним". 

Звісно, ніхто не збирається в усьому звинувачувати тільки політиків. Є й дипломати, які вважають цинізм професійною чеснотою. Проте тенденції змінилися, і я радий, що настав час, коли в стосунках дипломатів і політичного класу нарешті з'явилася взаємна повага. У друге сторіччя української дипломатії ми вирушаємо з новим, позитивним настроєм. 

Дипломатія і (нова) геополітика

У безвідповідальних руках дипломатія перетворюється на інструмент війни. Як, наприклад, у сучасній Росії, де функції дипломатії часто зводяться до функції черевика, яким Хрущов свого часу стукав по оонівській трибуні. 

Мені шкода дивитися на російських колег, принаймні на тих, які знайомі мені зі старих часів як світлі голови (порядні чи ні — інше питання) і які змушені тепер відпрацьовувати порядок денний війни, ненависті та брехні. Важко забути, як минулого тижня на віденській конференції міністрів ОБСЄ досвідчений дипломат Сергій Лавров на запитання щодо можливого засудження дій Росії не знайшов нічого кращого, ніж зневажливо кинути: "Засуджуйте!". 

Я маю надію, що колись, ще за мого життя, "хрущовський черевик" усе ж таки перестане стукати — і російська дипломатія повернеться до своїх нормальних функцій: відчиняти двері для співробітництва, а не поширювати брехню та нехтувати чужим болем. 

Протистояння Росії із Заходом було вибором Росії, а не Заходу й тим більше не України. У Росії був шанс хоча б спробувати стати частиною Заходу, але вона обрала постімперський проект, який є самодеструктивним за своєю природою. 

Один з головних світових гравців, по суті, вирішив будувати свою політику на парадигмі протистояння, відкинувши саму можливість спільного процвітання Сходу і Заходу в умовах глобалізації. Путін поставив світ (а також і самого себе) перед дилемою "або—або". Або західний світ захищає свої цінності, не боячись конфронтації з Росією, або він уникає цієї конфронтації, погоджуючись, що диктатори в різних кінцях світу мають право на авторитарну владу та агресію. Іншими словами: або ми проявляємо силу (і не тільки військову) і лишаємося у XXI столітті, або ж дозволяємо Росії поділити світ на зони впливу й повернути історію до реалій XX, якщо не XIX століття. 

Популярна ідея "вести з Росією рівноправний діалог", яка, на жаль, є комфортною для багатьох на Заході, може привести його до прикрих розчарувань. Росія не може бути рівною Заходові, оскільки наразі не хоче й не здатна грати за загальноприйнятими правилами. Вона бачить себе домінуючою силою, яка має право і на свою виключну зону впливу, і на боротьбу без правил у будь-якій точці світу. Наскільки швидко Захід усвідомить цю нову парадигму — велике питання. Коли це усвідомлення стане керівництвом до дії — питання ще більше. 

Водночас саме тепер хоча б частина західної спільноти стала нарешті розуміти, що Росія почала системну гру проти демократичних інститутів та інституцій, на яких західний світ власне й заснований, і що кінцева її мета — зруйнувати Захід і трансатлантичну цивілізацію як явище. 

Будучи неспроможною вести проти Заходу відкриту війну, Росія користується гібридними методами. Разом із тим проти України вона веде одночасно і воєнну, і гібридну агресію. І в цьому сенсі наша перемога й успіх українського проекту як демократичного європейського суспільства є фундаментальним тестом на здатність Заходу залишатися самим собою, бути вірним власним цінностям і надалі виступати рушійною силою сучасного світу. 

Зазначу, що, будуючи наш український проект, ми навряд чи можемо залишатися комфортними в усьому й для всіх. Однак ми готові послідовно обстоювати логіку й право нашого проекту, в тому числі й у діалозі з нашими західними сусідами. 

У тому, що Захід тільки починає усвідомлювати, ми вже переконалися на власному гіркому досвіді. Понад те, ми вже перегрупувалися й адаптувалися до нових реалій. Наш наступний виклик — самим створювати нові реалії. Це завдання мають вирішувати в тому числі й дипломати. Бути готовими і надалі працювати в умовах жорсткого протистояння — така необхідність стоїть перед нашою дипломатією і зовнішньою політикою. У цьому — ідея і драйв перетворень та реформ, які відбуваються і будуть відбуватися в системі МЗС України.