Кого пам’ятають - той живий!



 Олена Теліга

Біографія

Олена Іванівна Теліга (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, 21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.
Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
З 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі: «Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях.»[1]
Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона напише: «...Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зі слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся... На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.


Життя, рівне віршам

Незабаром минає 71 рік з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги
Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.
Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…
Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:
Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...
Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо.
Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.    
Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші.
 
Віталій Жежера

поезія Олени Теліги
http://poetyka.uazone.net/teliha/

Печерський суд Києва слухає свідчення головного свідка по справі щодо вбивства народного депутата Євгена Щербаня, в замовленні якого звинувачують екс-прем’єрку Юлію Тимошенко.

Свідок – такий собі Ігор Мар'їнков. Він стверджує, що був знайомий з ватажками банди, яка вбила Щербаня - Олександром Мільченком на прізвисько «Матрос» та Євгеном Кушніром. Однак, чим конкретно Мар'їнков займався зрозуміти важко. Схоже, в 1990-х він мав чималий бізнес - їздив на "Мерседесі", мав міліцейську охорону "Титан", три роки орендував три номери в найкращому на той час готелі "Національний", а родину перевіз жити до словацької столиці Братислава. Але жодної згадки про такого масштабного підприємця не знайти.

Відомо тільки, що він вже проходив свідком по справі в убивстві Щербаня, коли за це судили банду Кушніра. Більше того, Мар'їнков проходив свідком ще по кількох епізодах діяльності цієї банди, які можна вважати найбільш резонансними злочинами 1990-их, а саме: справа про вибух на стадіоні «Шахтар» 15 жовтня 1995 року, під час якого загинув відомий кримінальний авторитет та родич нинішнього найбагатшого бізнесмена країни Ріната Ахметова – Ахать Брагін, і справа про вбивство фінансиста Вадима Гетьмана 22 квітня 1998 року.

Щоправда, тоді прізвище Тимошенко у свідченнях Мар'їнкова не згадувалось. Більше того, як стверджує журналіст Артем Фурманюк в своїй статті на Радіо Свобода, тоді Мар'їнков був під «ковпаком» у правоохоронців і спеціально використовувався ними для надання правдивості звинуваченням щодо банди Кушніра, які тоді теж у громадськості викликали певні сумніви. За свої послуги, як стверджує журналіст, Мар'їнков отримав не тільки охорону, але й гроші від правоохоронців.

Можна припустити, що тепер Мар'їнков говорить правду, але сам його вигляд (наче він «законсервувався» в тих лихих 190-их), манера розмови і те, що він говорить, подекуди викликають відвертий сміх.

І це, навіть, незважаючи на те, що більшість свідчень Мар'їнкова засновані на спогадах осіб, яких немає в живих - Мільченко, Кушнір, Рябін. З Лазаренком або Тимошенко він знайомий не був. Щоправда, новий, розпіарений владою як надсучасний і демократичний Кримінально-процесуальний кодекс, дознає суду приймати як доказову базу свідчення третьої особи, тобто саме такі от переповідки того, що свідок наче колись від когось чув.

А тепер кілька яскравих цитат зі свідчень Мар'їнкова:

«Я закончил элитную школу, горно-экономический факультет. Я имел свою фирму, свой банк, ресторан. Моим первым заместителем 8 лет был мэр Донецка».

«Я сидел в одном помещении с УБОП, у меня начальником охраны был начальник донецкой милиции. У меня был не один, а три „Мерседеса“. Меня охраняла „Альфа“. Я знал половину политбюро. Я знал многих, и меня знали и уважали».

"Я знал ху из ху, был на сходках".

А ось як Мар'їнков описав на прохання сторони захисту Тимошенко, коли він, згідно його слів, бачив її:

«Косы у нее не было, блондинкой не была, маленькая, причесочка у нее была до плеч. В костюме, Луи Витон наверное, туфельки сантиметров 15-17, Шанель пахла».

І наостанок кілька веселих картинок, які одразу ж з’явилися в соціальних мережах з приводу свідчень Мар'їнкова та взагалі цієї справи проти Тимошенко.

Відповідно до протоколу засідання Комітету з питань європейської інтеграції від 10 січня 2013 року, без проблем були затверджені квоти всіх парламентських політичних сил в обох постійних делегаціях. Отже, 16 чоловік від України в Комітеті з парламентського співробітництва з ЄС поділили в такий спосіб: Партія регіонів - 7, «Батьківщина» - 4, «Удар» - 2, «Свобода» і комуністи по одному. Ще одне місце віддали для квоти нефракційних. Розрахунок проводився, виходячи із чисельності фракцій, а також кількості нефракційних депутатів. Як бачимо, розклад сил у делегації наступний: рівно половина - 8 чоловік - у провластного більшості (ПР і КПУ). В опозиції 7, плюс один позафракційний. Навіть якщо припустити, що нефракційний буде підігравати опозиції, то розклад сил - 50 на 50.

Аналогічна ситуація й по Євронесту. З 10 членів делегації ПР одержала 4 місця, «Батьківщина» - 2, а також по одному від «Удару», «Свободи», КПУ й позафракційних.

Але через тиждень глава фракції Партії регіонів Олександр Єфремов виразив незгоду з такою схемою й вирішив переграти ситуацію. Хоча представники його ж партії раніше підтримали рішення комітету.

У своєму листі на ім'я глави Комітету Григорія Немирі від 18 січня 2013 року, що є у «Главкома», Єфремов виразив незгоду із запропонованою формулою розподілу місць у делегації. По комітетському варіанту в розрахунок брали нефракційних депутатів, яких у Раді офіційно 27 чоловік. Плюс загальне число парламентаріїв у формулі - 450, як записано в Конституції. Єфремова, навпроти, запропонував позафракційних при формуванні делегацій не враховувати (посилаючись на норму регламенту), а загальним числом депутатів уважати - 445. У результаті цифри зіграли по-іншому, а в силу більшого дробового числа після коми зайва людина перекочувала у квоту Партії регіонів. Причому, в обох делегаціях. Тому, за версією Єфремова, ПР сама одержала половину в делегаціях, а з урахуванням комуністів - більшість.

У прес-службі Немирі «Главкому» повідомили, що «питання делегацій піднімалося на єднальній раді ВР, і зараз по ньому йдуть консультації».

Проголосувати можна за посиланням-http://glavcom.ua/3years/

Три года Януковича. Как вы оцениваете результаты работы президента? (на 22:18) . Якогось пункту не вистачає 

1. Янукович - лучший президент за всю историю независимой Украины-2% (184)

2. Достойной альтернативы у оппозиции нет. Проголосую за Януковича в 2015-м -3% (315)

3. Виктор Федорович, ничем не хуже и не лучше, чем его предшественники-2% (187)

4. На выборах в 2010 году мы сделали огромную ошибку. В 2015-м исправимся-4% (384)

5. Срочно даешь импичмент!-88% (8000)

 

Перемагають вірші Г.Гордасевич (http://blog.i.ua/user/4327582/1164410/#p2)
    09.02.13, 21:14
    У Красноармійську Донецької області відбувся конкурс юних риториків з української мови.
Переможцем став учень ЗОШ № 9 Владислав Троян який прочитав вірш Галини Гордасевич "Яничарська балада", Читались твори В.Сосюри, В.Стуса, С.Божка та інших поетів, що жили й працювали на Донеччині.
   Повідомлення газети "Донеччина"

"В лютому 1990р. зателефонувала мені незнайома вчителька з села Осикове на Донеччині Ніна Тригуб і зі сльозами в голосі просила приїхати до них і вмовити батьків не протестувати проти переведення школи на українську мову навчання. Я їхала в те село, дивилася на донецький степ – колишнє Дике поле – і думала: що ж я скажу людям? Так виникла “Яничарська балада”. - Галина Гордасевич

ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА

Встала курява стовпами.
Багрянiли хмари.
Приазовськими степами
Гнались яничари.
I летiла перед ними
Звiстка невесела,
Що пускають вони з димом
Українськi села,
Що старих людей вбивають,
Тих, хто уже сивий,
Малих дiток забирають
В неволю-ясир.

Забiгає яничарин
У бiленьку хату.
Стала жiнка у вiдчаї –
Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться –
В нього ж очi синi!
Раптом зойкнула вдовиця:
– Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки,
Обiйняти хоче,
А вiн стоїть, клятий турчин,
Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати
Українську мову,
Як малим украли з хати,
З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали,
Вiд рiдної сутi
Та молоком напували
Скаженої суки.
Постаралися немало
Вчителi незлецькі,
Щоб не знав вiн слова «мамо»
Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта –
Як зброю тримати.
От i блиснула шаблюка!
От i впала мати...
..................................
З того часу проминули
Не лiта – столiття.
Дай Бог, щоб вас обминули
Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi,
Могли пам’ятати,
Не спочили у могилi
Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна
I велика сила:
Вiн з матерi зробив чайку,
Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче
На ковилу сиву,
А прислухаєшся – кличе:
– Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий,
Темними лiсами,
Нiби вчиться вимовляти:
–  Мамо моя! Мамо!..

Віра Предків наших – дохристиянське Православ'я, яке сповідували українці-русичі задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь.

Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русичів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Заповідь І.Христа "не убий" неспроможна закликати до боротьби. Відтак щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім'я Батьківщини. Це була Предківська Віра, що закликала боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської релігії на українців-русичів з "Велесової Книги", яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: "Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас христити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їх віру і стали їм служити. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим" (ДБЛ с.5-9).

На фото з Л Кучмою стоять Д. Табачник (ліворуч) та О.Волков (праворуч)

Але зрозуміло, що цю подію треба розглядати у більш широкому контексті, і коли ми говоримо про вбивство Євгена Щербаня, яке сталось 3 листопада 1996 року, це не є якимось одним епізодом, виглядає так, що це лише один елемент якогось більшого проекту.

Не можна лише одну окрему клітинку видавати за цілий пасьянс. Тому, коли мова йде про вбивство Щербаня, треба згадати і про вбивство Ахатя Брагіна, яке було здійснене 15 жовтня 1995 року. В цей час президентом України був Кучма, а головою Адміністрації Президента, мозковим центром, який організовував всю діяльність, стратегію Кучми, був Дмитро Табачник, який мав дружні відносини із Олександром Волковим, помічником президента України у 1994-1998 роках, теж близькою до Кучми людиною.

Але коли ми беремо цих дві клітинки, то треба йти далі і також аналізувати замах на Павла Лазаренка, який був здійснений 16 липня 1996 року. Сам Лазаренко на допиті, який проводили в Сполучених Штатах американські офіцери, зазначав, як пише Українська правда, що замах на його життя організував Олександр Волков.

Табачник і Волков були центральними фігурами у групі Кучми, і, можна припустити, що саме вони формували всю стратегію поведінки Кучми, це були два ключових гравця, дві найближчих до нього людини. Також існує версія, що й між собою Табачник і Волков були дуже тісно пов’язані, по суті, разом із Кучмою вони формували єдиний тріумвірат, в якому Табачник, як тоді казали в народі, грав роль чорного кардинала.

Тому можна виснути версію, що Дмитро Табачник, настільки пов’язана із Волковим людина, теж міг бути причетним до замаху на Лазаренка. Але якщо ми говоримо про замах на Лазаренка, то треба зазначити, що одразу через 2 дні після цього, 18 липня 1996 року, було змінено керівництво Донецької області – було усунено Володимира Щербаня, найближчого друга і партнера Євгена Щербаня, і головою Донецької облдержадміністрації став замість нього Сергій Поляков, а його першим заступником – Віктор Янукович.

Отже Лазаренко, який на той час був прем’єр-міністром, довіряв Віктору Януковичу, в протилежному випадку він би не погодився на те, щоб Янукович став першим заступником Полякова. А оскільки указ підписував Кучма, а формував подання Табачник, то у них мало бути на Януковича повне досьє, вони мали знати про Януковича все, найдрібніші деталі його біографії.

Відтак, якщо Генпрокуратура говорить про вбивство Щербаня, про ймовірну причетність до цього Лазаренка і Тимошенко, то тоді треба піднімати питання і щодо замаху на Лазаренка, хто його організував? Чи причетні до цього Дмитро Табачник, Олександр Волков, Леонід Кучма і Віктор Янукович? Інакше не можливо зрозуміти картину, вона не складається в одне ціле.

Ще раз підкреслимо, що Табачник обіймав посаду голови Адміністрації Президента України з 21 липня 1994 року до 10 грудня 1996 року. В цей період, до речі, в різний спосіб загинуло багато українських політиків. Але два вбивства – Євгена Щербаня і Ахатя Брагіна, а також замах на Павла Лазаренка, ще не дають повної картини, насправді у ній є ще багато елементів.

Наприклад, вбивство Вадима Гетьмана, яке було здійснене 22 квітня 1998 року. Чи має право на життя версія про те, що до цього міг бути причетний Дмитро Табачник, який у 1997-1998 роках був радником Кучми? Слід зазначити, що незадовго до смерті, Вадим Гетьман балотувався на виборах до Верховної Ради, які проходили 29 березня 1998 року, у 198 окрузі на Черкащині, але програв Михайлові Онуфрійчуку, людині, близькій до Табачника – вони разом працювали на початку 1990-их років у Київській міській раді, а згодом у 1994-1996 роках, в той час, коли Табачник очолював Адміністрацію президента, Онуфрійчук обіймав посаду Міністра у справах преси та інформації, і по суті, відповідав за повний контроль адміністрації над друкованими ЗМІ.

Чому ж Генеральна прокуратура не згадує про всі ці факти, і надає розголосу лише справі про вбивство Щербаня, забуваючи при цьому про вбивство Брагіна, Гетьмана і замах на Лазаренка?

Вважаю, що вже настав час розпочати вивчення всієї картини тих подій, які передували вбивству Євгена Щербаня, і відбувалися після цього. Зрозуміло, що одними із центральних фігур у цій картині є Дмитро Табачник, Олександр Волков, як поплічники лідера тодішнього режиму Леоніда Кучми, який заклав засади нинішньої бандократії. Чому ж всі мовчать? Чи забули все, що відбувалося в недалекому минулому? Чи все схоплено? Чи Кремль в Україні має вже настільки сильні позиції, що усіх тримає на кадебістському ланцюжку?

           Олег Соскін,

 

 професор Національної академії управління