Найбільша країна, що знаходиться в Європі. Країна, що займає 0,41% світової території суші, в якій мешкає 0,85% населення планети та яка приносить 0,20% світового валового національного продукту. Країна, на території якої зосереджена чверть всіх запасів чорнозему на Землі. Країна, яка входить до трійки найбільших постачальників ячменю, є одним з найпотужніших виробників зерна та разом із Францією, Німеччиною та США є одним з найбільших виробників цукрового буряка. Наша країна входить до сімки найпотужніших у світі виробників рослинної олії, свинини, цукру та картоплі. Сотні видатних українців були та залишаються творцями світової історії. Художники та науковці, політики та композитори, актори та письменники – всі вони дають нам можливість за кордоном чи в себе вдома з гордістю сказати: «Я – українець!»

Українці, а саме конструкторське бюро Антонова, розробили літак із найбільшою у світі вантажопідйомністю — Ан-225 «Мрія». Спочатку він проектувався для транспортування космічних кораблів. Наразі «Мрія» виконує комерційні вантажні перевезення.

Автор першої в світі Конституції – український політичний і громадський діяч Пилип Орлик. 5 квітня 1710 р. його обрали гетьманом Запорізького війська. У цей же день Пилип Орлик оголосив «Конституцію прав і свобод війська Запорізького». У США Конституцію прийняли в 1787 р., у Франції та Польщі — тільки в 1791 р.

Перший рамковий вулик винайдено в Україні у 1814 р. Петром Прокоповичем. Україна в останні роки впевнено зберігає місце в трійці світових лідерів з виробництва меду. Випереджаючи країни Європи за обсягами виробництва меду в кілька разів, Україна є одночасно першою в світі з виробництва меду на душу населення (1,5 кг).

В Україні найбільші в світі запаси марганцевої руди – 2,3 млрд т, або близько 11% від усього світового запасу.

Найбільші чоловічі монастирі йменуються Лаврами. Статус Лаври мають лише шість монастирів у світі. Три з них знаходяться в Україні. Це Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра в Києві, що отримала цей статус ще у 1598 р., Свято-Успенська Лавра в м. Почаїв і Святогірська Свято-Успенська Лавра на Донеччині.

Найстарішим навчальним закладом Східної Європи вважається Києво-Могилянська академія (1615 р.).

Перша гасова лампа винайдена у м. Львові працівниками аптеки «Під золотою зіркою» Ігнатієм Лукасевичем та Яном Зехом у 1853 р. Того ж року у львівському шпиталі була проведена перша хірургічна операція при освітленні гасовою лампою. Згодом гасова лампа була представлена на міжнародній виставці в Мюнхені, винахід був відзначений там спеціальною грамотою.

Пам’ятники відомому українському поетові Тарасу Шевченку встановлені в 1200 місцях по всьому світові.

Станція метро «Арсенальна» у Києві — найглибша у світі. Вона проходить під землею на глибині 105 м. Станцію біля будівлі парламенту побудували в 1960 р., однією з перших. За деякими даними, у тунелях біля «Арсенальної» є таємні схованки для політичної верхівки.



Український духовий інструмент трембіта — найдовший духовий музичний інструмент у світі.

Найдовший тролейбусний маршрут в світі складає 86 км, а проходить він у Криму між Сімферополем та Ялтою.

Найкоротша головна вулиця серед усіх столиць світу, але в той же час одна з найширших і найгарніших – Хрещатик у Києві. Її довжина всього 1225 м.

Найдавніша відома ученим мапа, а також найстародавніше поселення Homo Sapiens знайдені в Україні: у с. Межиріччя Рівненської області. Їм близько 14,5-15 тис. років. Мапу вибито на кістці мамонта.

Український «Південмаш» (м. Дніпропетровськ) виробляє найбільш екологічні ракетоносії у світі. За їх допомогою у космос відправляють комерційні вантажі у рамках міжнародного проекту «Морський старт».

Унікальні факти в Україні

Першим вищим навчальним закладом в Україні була Острозька колегія, що була заснована у м. Острог князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Тоді це були єдині вищі навчальні заклади у східнослов’янському світі.

Найдовша печера України носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі. Це гіпсова печера на глибині 20 м протяжністю 216 км. Найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю взагалі, вона поступається лише Мамонтовій печері в США.

В Україні, в містечку Рахові, в оточенні мальовничих Карпат знаходиться географічний центр Європи.

айстарішим деревом в Україні вважається 1300-річний дуб в урочищі Юзефін Рівненської області.

Українці зробили найбільший у світі келих для шампанського об’ємом в 56,25 л. Як пити шампанське з такого келиха, поки незрозуміло, але це ще один офіційний світовий рекорд Гіннесса від українців.

Третій найвідвідуваніший у світі Макдональдс знаходиться в Києві біля залізничного вокзалу. Цей заклад незмінно потрапляє до п’ятірки найбільш жвавих Макдональдсів світу.

Територією України пролягав один з найбільших історичних транспортних шляхів — «шлях із варяг у греки» — система річкових шляхів і волоків між ними завдовжки 3 тис. км, що пов’язувала північні землі Давньої Русі з південними руськими землями та Балтійське море з Чорним. Протягом усієї давньої історії Україна-Русь виступала мостом між світами Східної Європи і Давнім Сходом, Європою античною, візантійською і латинською.

Україна посідає четверте місце у світі за кількістю громадян з вищою освітою. Населення України належить до найбільш освічених, а кількість людей з вищою освітою на душу населення — вища за середньоєвропейський рівень.

Пабло Пікассо був у захопленні від робіт української художниці Катерини Білокур (1900-1961). Коли в 1954 р. він побачив її роботи на виставці, то сказав, що вони геніальні і порівняв Катерину Білокур з відомою всьому світові художницею Серафін Луіс.



Одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень — це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. На Youtub різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів.

Під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 рр. командир одного з загонів бурів, українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 р. Юрій працював в уряді Української Народної Республіки. В 1943 р. Юрій Будяк помер в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали Вінстон Черчилль.

На момент проголошення незалежності в Україні налічувалося 19,4 млн свиней. Сьогодні їх удвічі менше — 8,3 млн. Не дивлячись на репутацію салоїда, середньостатистичний українець з’їдає всього 18 кг свинини на рік. Це втричі менше, ніж звичайний німець.

В Україні поблизу Нікополя, на косі біля р. Лапінки, на одному з рукавів Дніпра можна побачити, а точніше почути явище, що рідко зустрічається у світі, — співучі піски. «Спів» цих, мабуть, найдивніших пісків чути після дощу, коли верхній шар злипається і утворює крихку кірку. Крокуючи нею, можна почути звуки, подібні до свисту повітря, випущеного з автомобільної камери.

В містечку Бердичів (Житомирська область) в костелі Святої Варвари 14 березня 1850 р. місцева красуня Евеліна Ганська була повінчана з Оноре де Бальзаком. У цьому ж містечку тривалий час жив Фредерік Шопен, який крім написання музики також керував роботами з реставрації тамтешнього органу.

ОЛЕШКІВСЬКА ПУСТЕЛЯ. Одна з найбільших пустель Європи знаходиться саме в Україні.
Олешківські піски складаються із безмежних барханів (тутешні мешканці називають їх «кучугурами») висотою близько 5 м з негустою рослинністю. Знаходяться ці піски у Цюрупінському районі (стара назва Цюрупінська – Олешки), за 30 км на схід від м. Херсон. Дніпровські піски існували здавна, але Олешківська пустеля у нинішньому своєму вигляді з’явилася порівняно нещодавно: через випасання величезних отар овець у ХІХ ст., які знищили траву, звільнилися піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширюватися.
Олешківські піски за температурним режимом та кількістю опадів можна швидше віднести до напівпустель. Влітку пісок нагрівається до 70 градусів. Трапляються тут піщані бурі.
В пустелі на глибині 300-400 м існує прісне підземне озеро з дуже смачною водою. Проте науковці дослідили, що масштабно добувати звідси воду не можна, оскільки рівень води знизиться, і ліси, які насаджені довкола пустелі, не зможуть стримувати піски. До найближчого населеного пункту – близько 7 км.
Раніше в Олешківських пісках знаходився військовий полігон, на якому відпрацьовували бомбування льотчики з країн Варшавського договору. У зв’язку з цим було обмежено наукове дослідження регіону. І зараз у пісках знаходиться значна кількість снарядів, що не розірвалися.

МУЗИКА ДУШІ. Українські народні пісні спонукали багатьох композиторів до написання світових музичних шедеврів
В основі композиції Summertime — арії, яку написав Джордж Гершвін у 1935 р. для опери «Поргі та Бесс», однієї з найвідоміших пісень у світі — лежить українська колискова «Ой, ходить сон коло вікон». Цю композицію Гершвін почув у Нью-Йорку у виконанні Українського Національного Хору під керівництвом Олександра Кошица. Почув — і написав одне з найгеніальніших і найвідоміших джазових творінь. З моменту написання композиції її виконали безліч виконавців, але найвідомішим лишається Summertime у виконанні Луї Армстронга, Елли Фіцджеральд, а також Чарлі Паркера.

НАЙКРУТІШИЙ УКРАЇНЕЦЬ. Українського пауерліфтера Дмитра Халаджі внесено до Книги рекордів Гіннесса, як автора більш ніж двох десятків рекордів.

2005 р. — дворазовий рекордсмен книги рекордів Гіннесса: 1 — «Камінь Бібона» (підняв мізинцем однієї руки камінь вагою 152 кг); 2 — «Чортова кузня» (поклав на груди 3 бетонних блоки вагою 700 кг, які були розбиті кувалдами, лежачи на цвяхах).
2005 р. — рекордсмен книги рекордів Росії (підйом лівою рукою вгору двох гирь вагою 122 кг; забивання цвяхів у дошку товщиною 4 см голою рукою на час — 15 цвяхів за 1 хвилину).
2006 р. — рекордсмен книги рекордів України та Росії («Хрест»: утримання на витягнутих в сторони руках гирь вагою по 64 кг протягом 4 секунд — так званий «тест Піддубного»).
2006 р. — встановлено 7 світових рекордів на Всесвітньому гирьовому марафоні в Мінську («Хрест Гокеншміта» — 7 раз порушено на мізинця з гирями по 32 кг; «Хрест Гокеншміта» — 1 раз порушено на мізинця з гирями по 48 кг; жим правою рукою двох гирь загальною вагою 92 кг, 8 повторень; жим двома руками чотирьох гир загальною вагою 112 кг, 15 повторень; підйом однією рукою ваги 110 кг вгору і жим другою — 48 кг; жонглювання 80-кілограмовою гирею на 5 кидків; поштовх на мізинці однієї правої руки людини вагою 110 кг на 20 повторень).
2006 р. — 2 рекорди для книги рекордів України: кидок на шию штанги вагою 150 кг (одне повторення) і штанги в 50 кг на 51 повторення.
2006 р. — 3 рекорди для книги рекордів України: 1) згинання арматурного прута діаметром 23 мм і довжиною 120 см зубами, 2) забивання голою рукою 5-ти цвяхів у дошку діаметром 4 см через лист бляхи 0,7 мм, 3) поштовх лівою рукою двох людей загальним вагою 147 кг, 3 повторення.
2007 р. — рекорд Книги рекордів України — підняв трубу вагою 860 кг, а через 10 хвилин — ще одну, 1022-кілограмову. Тим самим він побив 300-літній світовий рекорд британця Томмі Тофіана, який підняв три бочки з водою загальною вагою 800 кг.


ТРОЯНДА У ВОЛОСІ. Волосина просвердлена по довжині та відполірована зверху і всередині до прозорості. У середину волосини вставлено виготовлену гілочку троянди, товщина якої 0,05 мм.
Українець Микола Сядристий хоч і не шульга, але підкував блоху та зробив ще величезну кількість неймовірних витворів мистецтва. Творчість цього майстра затвердила у світі появу нового поняття – «мікромініатюра», якого раніше не було ні в енциклопедіях, ні у словниках. Мистецтво Миколи Сядристого обійшло всі континенти, залишаючи незабутнє враження серед глядачів різних країн світу. Найбільш повно його твори представлені в Московському політехнічному музеї, у постійній експозиції мікромініатюр в Києво-Печерському заповіднику і в Музеї мікромініатюр в Князівстві Андорра.


ЧУДО СВІТУ. У Чорному морі виявили єдину в світі підводну річку
Британські вчені знайшли на дні Чорного моря єдину в світовому океані підводну річку. Це відкриття зробили вчені з університету англійського м. Лідс, які проводили тут наукові дослідження. З’ясувалося, що довжина річки становить 37 морських миль, ширина – більше півмилі, а швидкість течії води – 4 милі на годину (близько 7,5 км/г). Було також відзначено, що річка переносить колосальні обсяги води – 22 тис. кубічних метрів на секунду. Якщо б ця річка перебувала на суші, то, посідала б шосте місце в світі за цим показником. Водний потік утворений проникненням через протоку Босфор більш солоної води Мармурового моря в менш солоне середовище Чорного моря. Таким чином, вода в річці відрізняється високою концентрацією солі.

Последнее для человека, который хочет войти в историю – важно. Ведь когда с твоим мнением считаются, это значит, что тебя не только уважают, но и считают твою точку зрения умной и важной. И вот тогда тот, кто шел к власти – удовлетворен. Его признали.

У Януковича, что привык получать власть нахрапом и силой, считая, что любого можно купить или запугать, не получится войти в историю великой личностью. Будучи диктатором и уверенным в том, что власть – это деньги, отобранные у всех, он так и не понял, что деньги – это не уважение. Можно обокрасть мир, но мир все равно отправит такого индивида грузить дерьмо. И тут с миром не поспоришь, поскольку в историю входят личности, кои для своих государств (даже если это вредит другим странам) сделали что-то очень положительное.

Если взять, к примеру, Чингисхана, то он, будучи завоевателем, именно для своего народа делал только позитив. Да, он уничтожал других, он завоевывал народы, вел себя по отношению к другим народам мерзко, но свое войско он – берег. Вот и вошел в историю. Не одной строчкой, не диктатором, а – завоевателем.

Янукович же, решив, что, получив власть, обрел дармовую рабсилу для своей личной наживы, довел страну до полного экономического коллапса. Совсем не разбираясь в экономике (а, может, и не зная алфавита), он уверен, что если он набьет свои карманы и закрома своих детей деньгами, то все остальные должны пасть ниц. Да вот только Меркель, Обама, да и Путин, показали дважды несудимому, что владение деньгами не дает преимущества быть первым принятому ко двору. И для Януковича это – шок, поскольку выходит, что его с его награбленными миллионами и миллиардами все мировые лидеры видели в гробу в белых тапочках. Учитывая же, что Янукович и дальше ведет политику не развития страны, а обдиралова народа, то и дальше его будут воспринимать как детскую неожиданность, с которой приходиться мириться, но которая обязательно пройдет.

Янукович, запустив через своих малообразованных, но с полученными дипломами (кои мозгов не добавляют, но набавляют спеси) младореформаторов систему, что уничтожает экономику страны, все еще уверен, что отобрав у народа деньги – он чего-то достигнет. Да, можно быть царем в сортите. Но это не значит, что за его пределами тебя тоже будут считать царем. Янукович, что в последнее время поставил на выжимание денег из народа (а не на развитие экономики), все никак не поймет, что НЕЗАВИСИМОСТЬ – это внутреннее состояние, и оно не зависит от денег и от его, Януковича, желаний.

Как бы Януковичу ни хотелось, но не все продается и покупается. И он может надорваться в нужнике, но так и не станет великим президентом, поскольку личное обогащение – это не пример достижения успеха страны.

К сожалению, Янукович не смог побороть в себе алчность и зоновские стереотипы. А вокруг него такое же дерьмо, что только в деньгах и мнимой власти видит свое превосходство. Но ведь власть, она и взаправду мнима. Сегодня есть, а завтра – участь Чаушеску. Так, может, кто-то в среде гопников, воров, проходимцев, приспособленцев и транжир все же подумает о будущем???

Но народ Украины – мудр. Да, он не оправдывает надежды оппозиционеров (считающих, что народ мечтает, чтобы они сели на денежные потоки, а не изменили жизнь в стране) и не покоряется власти (хоть и не бунтует, в одночасье вытягивая на расстрел выдающихся гопников из ПР и путинских провокаторов), но он все понимает. И за последнее время в стране все больше тех, кто осознает, что такое НЕЗАВИСИМОСТЬ СТРАНЫ. И ни Янукович, ни кто другой уже не может повлиять на то, что народ желает жить лучше: без гопоты, уголовников, воров и прохиндеев. Мораль начинает брать верх. Пусть чуть-чуть, но – побеждает.

А Янукович так и не поймет, что он для народа – пустое место. И первым вопросом, которым задаются люди при встречах, звучит: зачем дураку власть, ведь все равно в историю войдет дураком, зеком и диктатором? Ну и взаправду, зачем???

Лина ТЫХА,

«К и з-ы»

Самое страшное  – это не смерть. Самое страшное – это когда уже поздно…

Поздно любить человека, который когда-то любил тебя, а сегодня уже привык к другому и, «благодаря» именно тебе, совсем в этой жизни разучился любить, тебя тоже…

Поздно любить и понимать родную мать, потому что ее просто на этом свете уже нет…

Поздно захотеть посмотреть с  отцом  футбол или пойти с ним на рыбалку, ибо он, твой отец, так долго от тебя этого ждал, что теперь просто не в состоянии поверить в твою искренность, и он сам уже ничего от тебя не хочет…

Да, у каждого из нас есть свое ненавистное «поздно», которое клещами сжимает за горло в минуты нашего одиночества…

Иногда, как на исповеди, мы делимся этим своим «поздно» с незнакомыми нам людьми, случайными в этой жизни попутчиками, но ничего не помогает. Не правда, что время лечит все раны… И мы продолжаем жить дальше с тем, что могло бы с нами никогда не случиться, если бы заранее знали результаты своих ошибок… 

В поезде в Санкт-Петербург я познакомился с бывшим воином российской армии, бравшим когда-то Грозный. Молчаливый сосед по купе после нашего с ним мужского застолья вдруг стал откровенно выливать свою боль:

- Подвал мы забросали гранатами, но среди мертвых не было ни одного боевика, вообще ни одного чеченца – все русские… Женщины, старики,  дети… Чеченцы знали о штурме федералов и всех своих предварительно из города эвакуировали… А наши танкисты, наступая на город, в упор расстреливали его жилые дома, чтобы пехота несла меньше потерь. Мы же, пехотинцы, не входили в развалины, пока не забрасывали их подвалы гранатами… И я никогда не забуду мертвые лица тех, русских грозненцев, которых я убил, но, к сожалению, ничего уже  изменить нельзя…

Нет, не всегда за ошибками частного характера стоят только частные судьбы. Нередко и трагедии целого народа. Здесь я о наших украинских выборах во власть. И нет у меня никакой жалости к тем, кто вчера отдавал мою судьбу, судьбу моих близких и всей моей страны в руки, скажем, того же Тигипко, а сегодня громче всех его проклинает. Ибо ввести в обман можно только лишь согласных быть обманутыми. Что уж теперь каяться?

Как часто на волне мести или патриотизма, не следуя здравому смыслу, мы вливаемся на том или ином «майдане» в бурлящий эмоциями поток пресловутого большинства, а потом каемся в своей глупости, поздно понимая, что опять тебя пошила в дурни твоя лукавая власть… 

Главное правило любого оккупанта: «Разделяй и властвуй!» Пользуются им и все, рвущиеся к власти, негодяи. В 1917-м один из них, лысый и картавый, разделил нас на классы, а сегодня его выкормыши делят на языки… И пока завтра на Украине вновь не грянул гром барабанов очередной избирательной кампании, заглушающий вокруг себя все живое и разумное,  давайте попробуем  сказать подонкам, разрывающим  Украину пополам, о том, что мы, украинцы, есть единый и неделимый народ!  Что русскоязычный украинец любит свою Родину не меньше, чем его украиноязычный соотечественник, и в подтверждение тому, хочу рассказать  историю, случившуюся со мной в те времена, когда любить Украину можно было только по-советски…

Было это в армии. После учебки в Остре (Черниговская область) я попал в испытательный танковый батальон, в состав которого штаб армии, находящийся тогда в Днепропетровске, отобрал  самых лучших молодых танкистов из всех танковых полков, базирующихся на Украине.

В то время каждое воинское подразделение максимально формировалось на интернациональной основе. И никогда так не было, чтобы любое воинское подразделение Советской Армии состояло из представителей одной национальности. Как случилось, что весь наш батальон представляли, кроме двух грузин и одного азербайджанца, лишь украинцы? – сказать не могу, но это произошло.

Поездом «Днепропетровск — Барнаул» нас, уже испытателей, отправили в Тоцкие лагеря Оренбургской области, где в 1954-м был произведен первый в Советском Союзе наземный атомный взрыв…

В Тоцке нас разместили на верхнем этаже танкового полка. Подчинялись мы только Москве и были под «двумя нолями» – то есть совершенно секретными. Танк, который нам предстояло испытывать – тоже был засекреченным и на вооружении еще не стоял. Поэтому любые контакты, даже с военнослужащими из других подразделений, нам были запрещены. Но в первый же вечер, с целью обобрать, избить и восстановить свою власть над прибывшей из Хохляндии молодежью,  к нам поднялись местные «деды». И мы, 120 «молодых» украинцев, так их отделали, что они не могли самостоятельно встать на ноги и убраться прочь… По дивизии мгновенно пронесся слух о «бандеровцах», избивших всех дедушек-танкистов, и дневальные дивизии стали на ночь запирать двери своих казарм на швабру, опасаясь нападения украинцев… 

После этого не только в нашем полку, но и во всем Тоцке «хохлы», стали до самого окончания своей службы не просто неприкасаемыми, а теми, кого боялась вся местная «дедовщина». Благодаря нам, здесь уже никто не смел обидеть любого молодого солдата-украинца. То есть мы  стали практически теми же запорожцами, только уже в степях Оренбуржья, к которым всегда за помощью и защитой могли обратиться их земляки, призванные служить в эту Богом забытую глубинку России.

В расположении нашего батальона был телевизор. Когда он показывал новости, имеющее отношение к Украине, все хлопцы пулей слетались к его голубому экрану, и радости не было границ! Не важно, что показывали! С жадностью смотрелось все! Даже то, к чему дома и за уши бы не притянули. Вот уж где хор имени Веревки с его «Реве та стогне Дніпр широкий» становился дороже любимых битлов…

На гражданке я был музыкантом и в своем батальоне тоже организовал солдатское ВИА (вокально-инструментальный ансамбль). Когда же встал вопрос о репертуаре -  мы, никогда ранее не говорившие по-украински на Родине, на российской земле стали вспоминать, прежде всего, украинские песни. Но оказалось, что от начала и до конца никто из нас, «східняків», не знал ни одной песни на рідною мовою…

Из сложившейся ситуации вышли следующим образом: кто-то вспомнил тот или иной куплет, кто-то знал припев. Писали домой письма с просьбой к друзьям и близким прислать нам тексты, кассеты с украинскими эстрадными песнями, и в программе нашего ансамбля зазвучали практически все популярные в те годы песни Украины.

В свободное от маршей и стрельб время, а главной задачей у испытателя было только одно: «техника на износ», наше ВИА концертировало по всему Поволжью.

Однажды, с приличным опозданием, нас привезли в какой-то населенный пункт, и устанавливать аппаратуру пришлось уже при зрителях, заполнивших до отказа концертный зал сельского клуба.

Через служебный ход первыми, как всегда, мы притащили на сцену барабаны. Устанавливаем их и слышим (твою мать!), а за кулисами зритель «гомонить українською»! Вначале подумали, что это нам почудилось. Подошли к закрывавшим сцену кулисам, прислушались.

- Українською!

 - Хлопці! Де ми? Вони ж говорять українською!

Как? Почему? В глубине России, в сердце оренбургских степей, в забытом Богом и людьми уголке, накрытом когда-то атомным взрывом, из которого предварительно эвакуировали местное население, состоявшее в основном из мордвы, чувашей и татар,  стоял самый настоящий украинский гомін!

И нас, украинских, но русскоязычных пацанов, тоскующих на чужбине по родному дому, солдат-музыкантов из Днепропетровска, Донецка, Харькова и Луганска – здесь, в России, охватил самый настоящий мандраж от того, что на этот раз мы должны будем петь не перед впадающей в экстаз от украинской «Ти ж мене підманула» кацапнёй, а перед своими же земляками!!!  Украинцами!!! Неизвестно по каким причинам, но оказавшимися в этой чертовой оренбургской степи, из которой, если бы только разрешили!, я бы ушел на Украину пешком! Только бы домой! Только бы домой!!!

Концерт проходил, казалось бы, как обычно: артисты, зрители, аплодисменты. И все же что-то было не так! С каждой украинской песней зал становился тяжелее, как небо перед грозой, затягивается свинцовыми облаками… Нет! Это была благодарная к нам публика, может быть, даже самая благодарная из всей, ранее нам аплодировавшей, но это был совсем не тот зритель, которого мы знали когда-то. Здесь все было не так! НЕ ТАК! Не было смеха, не было в наш адрес реплик с мест, никто не разговаривал друг с другом – ни во время нашего выступления, ни в паузах между песнями, что обычно всегда сопровождает любой концерт. Здесь было нечто, что отрезвляло нас до неизвестного нам ранее чувства… Отрезвляло настолько, что от этой трезвости становилось не по себе…

В конце каждого из наших выступлений мы везде и всегда пели песню неизвестного мне автора 70-х, в которой были такие слова:

Коли на чужині душа з суму мліє,

Я згадую край свій, де друзі, сім’я.

Моя Україно, ти матінко рідна,

Любов незгасима, веселка моя.

Від Чорного моря до сивих Карпат

Лунає повсюди ця пісня моя.

Моя Україно, ти матінко рідна,

Любов незгасима, веселка моя.

И на этот раз песня неизвестного нам автора про «Веселку-Україну» полилась из наших уст к нашему такому нежданному в этих местах зрителю.

Гробовую тишину концертного зала, один за другим, стали разрывать нечеловеческие крики человеческих душ! В основном это были старухи, которые друг за дружкой начали терять над собой контроль и в своих рыданиях уже не стеснялись никого. Их мужья-старики, стиснув зубы и кулаки, плакали молча. Их дети и внуки, знавшие о своей Родине, об Украине,  только с рассказов своих родителей, сидели с бледными лицами в глубоком молчании…

И вдруг одна из старух поднялась со своего места и стала пробираться к сцене, крича нам только одно:

- Синочки мої! Я з Херсонщини!

В унисон ей, пытаясь докричаться не то к нам, не то к самой Украине, выплескивая из раненых своих сердец и душ страшную боль, каждая из женщин стала кричать нам о своей малой Родине:

- А я з Полтавщини!

- Я з Львівщини!

- Я з Сумщини!

- Я з Волині!

Все они, эти обезумевшие старухи, облепив сцену, тянулись своими высохшими от тяжелого труда руками к нашим солдатским сапогам, как к самому родному и желанному, потерянному когда-то в этой жизни, и благодаря нежданному случаю, вновь обретенному…

Столько лет прошло, целая жизнь, а я до сих пор не могу спокойно вспомнить концерт для тех, кого когда-то большевики вывезли с Украины и выбросили посреди Оренбуржья, оставив хохлов выживать под открытым небом…

Но поверьте! Судьбы героев моего рассказа были бы совершенно иными, если бы украинские политики той, послецарской Украины: и Грушевский, и Петлюра, и Махно, и Бог еще знает кто – были бы едины не ради своих личных амбиций, а ради будущего своей страны, своей Украины и ее народа. Но этого, как вы знаете, не случилось…

Сегодня мы живем в Украине, которую политики вновь между собой разделяют, дабы властвовать: если не над ее западом, так над ее востоком и югом. Эти люди забывают, что история любит повторяться и жестоко наказывать своих двоечников. Поэтому, пока не поздно, нужно издать соответствующий закон и в судебном порядке прекращать практику деления украинцев на восточных и западных! Чтобы новая «сибирь», новая «степь» России,  опять не стала для нас, новых неразумных сыновей Украины, местом встречи, которое изменить уже будет нельзя, ибо потерять независимость намного проще, чем опять ее обрести.

Геополитик и публицист
Валерий ЛЮБЧЕНКО
для Politica-Ua