Що менше часу залишається до Вільнюського саміту, на якому Україна може підписати з ЄС Угоду про асоціацію зі створенням поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі, то активнішою стає п’ята колона, яка намагається завадити євроінтеграції, пропонуючи нібито вигіднішу альтернативу – Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану. Однак достатньо проаналізувати статистику, щоб зрозуміти, що ця альтернатива є надуманою.

Митний союз запрацював із липня 2010-го. Тож усі переваги його існування для країн-членів встигли проявитися вже в 2011-му (див. «Сумнів­­на ефективність»). На початку вони справді були помітними, адже того року товарообіг між Росією та Білоруссю зріс на 42%, Росією та Казахстаном – на 23%. Щоправда, торгівля між білорусами та казахами зменшилася на 7%, але це не мало особливого впливу, адже її обсяг у десятки разів нижчий, ніж між РФ та іншими державами – учасницями МС. Ефект виявився порівнянним зі збільшенням торгівлі, зумовленим відновленням економік після кризи, яке відбулося 2010 року. Але він тривав недовго: надалі її зростання лише вповільнювалося, а в першому півріччі обсяги товарообігу між Білоруссю та Росією, Казахстаном узагалі впали. Стало очевидним, що ці країни в Митному союзі немов лебідь, щука й рак: для кожного участь дала певні короткочасні переваги, але загальний довготривалий ефект занадто мізерний, щоб бодай трохи виправдати економічну мету цього утворення.

Ярмо для Казахстану

Економіка Казахстану розвивається найшвидше з-поміж країн МС. Торік реальний ВВП збільшився на 5%, 2013-го тем­­пи зростання зберігаються (див. «Донорство Казахста­­ну»). Найбільшою мірою його забезпечує сфера послуг: торік вона зросла на 10,4%, а головними драйверами економіки стали внутрішня торгівля й галузь інформації та зв’язку.

Власне, виробництво послуг не є первинним джерелом розвитку, адже стрижень казахської економіки – нафтогазовий сектор, який на всіх переділах гарантує 26% ВВП та 74% експорту країни. Значна частина грошей від виробництва та експорту енергоносіїв потрапляє у Фонд національного достатку, який спрямовує їх на розвиток економіки, передусім сфери послуг. Цим модель економіки Казахстану відрізняється від російської, у якій гроші від продажу нафти та газу спрямовуються на забезпечення міжнародного впливу, зокрема фінансового, через інвестиції за кордон, а також високого рівня внутрішнього споживання, яке топить у розкоші невелику частину населення РФ і забезпечує «хліб і видовища» решті.

Завдяки такій моделі економіка Казахстану переживає стрімкий розвиток. І хоча тем­­пи приросту вже не такі, якими були до кризи (близько 10%), бо нафтогазовий сектор досяг піка (торік обсяг виробництва не змінився відносно 2011-го), однак ощадливе та розсудливе використання нафтодоларів ще дов­­го підтримуватиме динаміку на високому рівні.

Ця економічна модель визначає диспозицію економіки Казахстану в Митному союзі. Насамперед через те, що експорт на складається з палив­­но-енергетичних матеріалів, ри­­нок інших країн МС казахам нецікавий, адже Росія сама експортує цю товарну групу, а Білорусь має монопольного її постачальника – РФ. Якщо припустити, що Україна приєдналася до цього утворення, то гіпотетично мала б з’явитися конкуренція між Росією та Казахстаном на вітчизняному ринку енергоносіїв. Але, зважаючи на нинішні розклади в МС, це неймовірно – на практиці ніякої конкуренції не було б, а наша країна перетворилася б на енергетичну монополію РФ так само, як нині Білорусь. Власне, саме тому експорт із Казахстану в Росію торік упав на 4%, а в Білорусь – на 13%.

Крім того, структура імпорту в Казахстан відповідає його стратегії: ощадливе ін­нова­­ційно-інвестиційне витрачання нафтодоларів з метою підвищувати конкурентоспроможність усієї економіки. У минулому та позаминулому роках частка машин, обладнання і транспортних засобів в ньому становила 39%. Зважаючи на сировинну спрямованість і технологічну відсталість економік Росії та Білорусі, вони просто не можуть задовольнити потреби Казахстану, зумовлені його економічною моделлю. Тож не дивно, що за три роки, із 2009-го по 2012-й, імпорт із РФ та Білорусі в Казахстан навіть з урахуванням ефекту від створення Митного союзу зріс на 89%, а з Китаю – аж на 108%. Коли йдеться про конкуренцію, то хоч скільки об’єд­нуйся – виграє той, хто виробляє ефективніше. Це доводить динаміка торгівлі казахів із Китаєм і деякими розвиненими державами, а також зниження частки Росії й Білорусі в обороті зовнішньої торгівлі Казахстану (див. «Донорство Казахстану»).

Зрештою, завдяки високим темпам економічного зростан­­ня та досі міцним торговельним зв’язкам із країнами – членами Митного союзу казахи до цього року нарощували імпорт із них (у першому півріччі 2013-го із Росії і далі зростає – на 13%, а з Білорусі почав падати – на 9%). Що призводило до поступового погіршення балансу торгівлі з цими країнами (див. «Сумнівна ефективність»). І якщо дефіцит торгівлі з Білоруссю невеликий – $0,7 млрд у 2012-му, то з Росією суттєвіший (від $6,7 млрд у 2010-му до $10,4 млрд у 2012-му). Фактично, вступивши до Митного союзу, Казахстан почав добровільно фінансувати економіки Білорусі та РФ. Це, безперечно, невигідно йому, та головне, що таке своєрідне меценатство не забезпечує казахам жодних бонусів навзамін.

Поневіряння Білорусі

Модель білоруської економіки значно ближча до української, ніж до казахстанської. Вона так само індустріалізована, що­прав­­­­да, ставку в ній роблять не на гірничо-металургійний ком­плекс, а на хімічну й нафтохімічну галузі, які охоплюють близько 40% від усієї промисловості й становлять левову частку експорту. Відтак розвиток економіки суттєво залежить від експортних надходжень, зменшення яких призводить до кратного негативного впливу на економічне зростання. Це підтверджує динаміка макроекономічних показників (див. «Валіза без ручки для Білорусі»). У першому півріччі 2013-го зростання ВВП вповільнилося до 1,4% (від другого кварталу країна перебуває в рецесії), а промислове виробництво узагалі впало на 4,2%. Цьому не зарадили навіть трикратна девальвація білоруського рубля та вступ країни у 2011 році до Митного союзу.

Білорусь пов’я­­зана з Російською Федерацією дуже тісними торговельними зв’яз­ка­ми. У першому півріччі 2013-го туди пішло 42% всього експорту країни, товари російського виробництва зайняли 54% в усьому імпорті. Можна сперечатися, чи саме вступ Білорусі до МС спричинив те, що частка торговельного обороту з РФ виросла від 47% у 2010-му до 48% в першому півріччі 2013-го. Але очевидно, що за такого високого відсотка дальше її нарощення малоймовірне й дуже ризиковане в контексті національної безпеки Білорусі. Про торгівлю з Казахстаном говорити годі, бо вона займає лише 1% обсягу зовнішньоторговельних операцій. Отже, сумарний ефект від інтеграції Мінська з Москвою та Астаною наразі є мізерним, та й особливих тривалих перспектив у ньому не видно.

Коли врахувати, що сальдо торгівлі між Росією та Білоруссю впродовж періоду існування Митного союзу зростало не на користь останньої, то вступ до цього утворення для її жителів узагалі бачиться негативним. Це, здається, зрозуміла й сама Білорусь: тільки-но її макроекономічні показники стали погіршуватися, як вона заходилася стимулювати економіку в найкращих традиціях протекціонізму, покращуючи торговельний баланс. Партнери по Митному союзу постраждали найбільше: у першому півріччі 2013-го імпорт із Росії впав на 24%, з Казахстану – на 29%, хоча весь ввіз товарів до Білорусі зменшився лише на 11%. Власне, протекціонізм по-мінськи – перший приклад того, як держави МС діятимуть у скрутні часи. Коли йдеться про економічну кризу, інтеграція в Митний союз та всі її надумані переваги відступають на другий план. Ніхто нікого не підтримає: це суттєво відрізняється від того, як спів­працюють країни Євросоюзу та єврозони (див. стор. 20), і вкотре доводить неефективність МС, зокрема й для Білорусі.

Росія: нові інструменти колоніалізму

Російська економіка 2012 року виявилась у 10 разів більшою від казахської та у 32 – від білоруської. Це найперший аргумент того, що створенням Митного союзу росіяни досягають інших цілей, бо економічний зиск від інтеграції занадто слабкий. Якщо весь російський експорт до Білорусі й Казахстану ($45 млрд у 2012-му) порівняти з обсягом вивезених енергоносіїв ($369 млрд, 70% російського експорту), то стає зрозуміло, що Митний союз іще довго не буде драйвером зростання російської економіки, якщо стане ним узагалі.

Модель народного господарства Російської Федерації була б схожа з тією, що існує в Казахстані, якби нафтодолари витрачали всередині країни на створення робочих місць. Однак левову їх частку спрямовують на політичні цілі та соціальний популізм. Саме тому економіка РФ, де так само, як і в Казахстані, стагнує видобуток енергоносіїв, демонструє значно гіршу динаміку ніж казахська й перебуває за крок від рецесії (див. «Неоколоніалізм Росії»). Як впли­­не можливе падіння ВВП Росії на торгівлю з Казахстаном та Білоруссю, з огляду на співвідношення обсягів економік, прогнозувати важко. Та якщо проводити паралелі з білоруським досвідом подолання економічної кризи, то невеликий ефект від інтеграції, який уже в минулому, може обернутися значними проблемами для економік членів МС. Власне, зростання імпорту з Казахстану та Білорусі до Росії вже суттєво вповільнилося: від 22% та 46% у 2011-му до 3% та 6% в першому півріччі 2013-го відповідно. Судячи з усього, зменшенням динаміки справа не обмежиться.

Водночас якщо хтось і виграв у економічному плані від створення Митного союзу, то це зно­­ву ж таки Росія (політичні бонуси для неї також очевидні). Окрім зростання товарообігу між нею та Білоруссю з Казахстаном, виросла й частка торговельного обороту з цими країнами від 7,1% усього показника РФ у 2010 році до 7,9% – у 2012-му (див. «Неоколоніалізм Росії»), збільшився також і профіцит торгівлі РФ із цими країнами –  від $8,3 млрд та $6,7 млрд у 2010-му до $11,3 млрд та $10,4 млрд у 2012-му відповідно (див. «Сумнівна ефективність»).

Цифри невеликі, як для російської економіки, але головне інше – як росіяни розпоряджаються цими грішми. Зазвичай розвинуті країни, що мають профіцит зовнішньої торгівлі із менш розвинутими, повертають їм значну його частину у вигляді інвестицій, оскільки нижчий рівень розвитку має більші потенціал та прибутковість капіталовкладень. Щось подібне можна спостерігати в потоках товарів та грошей між державами Євросоюзу. Однак це не стосується Росії. Іноземні інвестиції з Росії в Казахстан узагалі ніколи не перевищували $1 млрд за рік. Згідно з даними Національного банку Республіки Казахстан, їх приплив був максимальним у 2011-му (майже $1 млрд), але вже торік він знизився на 25%, а запас прямих інвестицій із РФ становив лише $1,8 млрд на кінець першого кварталу поточного року. У Білорусь росіяни інвестують активніше, але, за даними Національного банку Республіки Білорусь, запас прямих інвестицій із Росії туди становив лише $9 млрд, що менше, ніж сальдо торгівлі між цими державами за один рік. Отже, з партнерами по Митному союзу Кремль поводиться в дусі колоніалізму, нарощуючи торговельний профіцит із ними й не віддаючи нічого взамін. І хоча суми цих профіцитів мізерні, вони чітко демонструють справжню мету утворення.

Ще один цікавий аспект функціонування Митного союзу: вплив глобальних товарних потоків на взаємну торгівлю між його членами. Як Білорусь, так і Казахстан є спостерігачами у Світовій організації торгівлі, тоді як Росія 2012 року стала повноправним її членом. Тож зростання товарних потоків із РФ до інших держав МС може в перспективі зумовлюватися реекспортом товарів, які насправді мають неросійське походження, але завдяки участі Москви у СОТ дістали ціновий диференціал, зумовлений різницею в митних тарифах, і зробилися зручними для простого перепродажу на територіях Казахстану та Білорусі. Такі потоки ще раз підтверджують, що МС не вигідний ані Мінську, ані Астані.

Висновки для України

Із проведеного аналізу випливають такі висновки. По-перше, позитивний ефект від утворення Митного союзу був тимчасовим, і на сьогодні він практично вихолощений. По-друге, в довготривалому періоді жодна з держав-членів не дістане суттєвих економічних переваг від участі в МС, адже стрижень їхніх економічних моделей лежить поза цим утворенням. Казахстан, імовірно, буде постійним донором; Білорусі для поглиблення торгівлі з Росією Митний союз не потрібен – її і без того поглинає РФ, а економічний ефект від цієї інтеграції для Росії занадто мізерний, щоб робити на нього ставку. По-третє, це утворення функціонує радше на егоцентричних, аніж на партнерських засадах. Тільки-но ситуація в економіці якогось із його членів погіршиться, виправити її можна насамперед за рахунок обмеження торгівлі з іншими учасниками МС, ніхто нікого підтримувати не збирається. Що й засвідчили перші роки його функціонування.

Тож добровільне приєднання до Митного союзу України видається економічним суїцидом. Аргументи прихильників такої інтеграції не витримують жодної критики. По-перше, вони кажуть про те, що обсяги зовнішньої торгівлі держави у разі її приєднання до МС зростатимуть на $9 млрд щороку. Навіть якщо повірити, що цифра не взята зі стелі, це лише 16% торговельного обороту з учасниками союзу 2012-го й лише 5,8% усієї зовнішньої торгівлі України. Судячи з показників взаємного товарообміну нинішніх членів МС, таке символічне зростання справді може стосуватися одного-двох років після інтеграції, однак швидко вичерпується.

По-друге, ідеологи МС у ме­­жах ЄврАзЕС стверджують, що сумарний ефект від інтеграції становитиме 15–18% ВВП України в перспективі кількох років. Тобто якщо повірити й у цю цифру, то «ефект» інтеграції України в ЄврАзЕС полягатиме в тому, що ми були у п’ять-сім разів біднішими, ніж розвинені країни, а станемо лише в чотири-шість. Перспектива не дуже вражає. Та навіть це може виявитися досягненням, адже модель, за якою розвивається Росія (див. Тиждень, № 27/2013) як основна держава цього утворення, призведе до того, що передові держави підуть далі, а РФ із її сателітами відстане ще більше.

По-третє, найпереконливішим аргументом прихильників МС є відновлення синергії від співпраці високотехнологічних галузей: це нібито фактор тривалої дії. Але чи можна його брати до уваги, якщо Росія, економіка якої до того ж не є інноваційною, впродовж останнього десятиліття заміщує високотехнологічний імпорт з України продукцією власних заводів? Це стосується багатьох галузей, у яких росіяни володіють яки­­ми-не-якими технологіями або змог­­ли легко їх відтворити: залізничного, енергетичного машинобудування, випуску труб тощо. Що ж до галузей, у яких вітчизняні технології є унікальними (окремі виробництва літаків, авіаційних двигунів, турбін і т. ін.), то допоміжні потужності, які після розпаду СРСР залишилися в РФ, узагалі занепали. Один із українських авіабудівників якось напівжартома казав, що на деякі російські заводи після обіду не можна телефонувати, бо всі відповідальні особи вже п’яні й не працюють. Як кажуть, у кожному жарті є частка правди… Відтак ефект синергії для України від інтеграції високотехнологічних галузей може виявитися фантасмагорією. Принаймні на практиці він буде значно меншим і значно більш розтягненим у часі, ніж це бачиться зі слів адептів утворення.

Отже, єдино можливий ефект від приєднання України до Митного союзу – невелика одноразова вигода ціною довіч­­ної відсталості. Така інтеграція в економічному контексті закрила б не лише значну частину розвинутих ринків для країни, а й, головне, доступ до інвестицій, високих технологій, інновацій, розвитку, підтримки в кризові часи, врешті-решт. А без цього стійке зростання української економіки виявилося б недосяжним. Вітчизняна модель економіки дедалі більше нагадувала б російську чи білоруську, які значно менш ефективні, ніж казахстанська, не кажучи вже про розвинуті країни. Із такими підходом до розвитку і ставкою на таких «стратегічних» економічних партнерів, як Росія чи Білорусь, українська економіка поступово деградуватиме, а країна й надалі потерпатиме від бідності.

tyzhden

В том, что перед грядущими выборами народ опять потянут за язык, я убедился во время недавнего телеэфира с депутатом от ПР Еленой Бондаренко на телеканале «Донбасс», где мне довелось присутствовать в числе других журналистов.

Когда регионалка между делом вдруг заговорила о «вытеснении русскоязычного населения из Украины», я понял, что внятной экономической программы у бело-голубых по-прежнему не предвидится, и вместо нее нас снова ждет полюбившаяся всем клоунада.

Когда украинскую прессу обошла фотография Вадима Колесниченко, в рваной рубашке торчащего на трибуне Верховной Рады, я с удивлением узнал, что этот человек рисковал здоровьем из-за меня.

Подставлял голову под тумаки, портил дорогостоящую одежду, оплаченную из скромных депутатских грошей – и все это защищая мои интересы. Во всяком случае, так он говорил.

Это ведь я тот самый от рождения русскоязычный житель Донбасса с русскими корнями, права которого нарушаются фашистами. Это я тот самый потомок ветерана советской армии, раненного на фронтах Второй мировой, которого, по мнению Елены Бондаренко, вытесняют из Украины проводники ползучей украинизации.

Это у меня «деды воевали», причем сразу два, как полагается. Значит, это ради меня готовы крошить друг другу фарфоровые челюсти народные избранники.

Так вот, спеша воспрепятствовать дальнейшему кровопролитию, материальным убыткам и возможным жертвам в депутатских рядах, я хочу обратиться к защитникам русского языка и попросить их об одной маленькой услуге.

Господа, товарищи, прошу вас, не надо меня защищать.

Я, русскоязычный до мозга костей житель Восточной Украины, освобождаю вас от этой почетной миссии, остановитесь. Вас неправильно информировали, ввели в заблуждение. Честное слово, никто не мешает мне говорить на русском языке.

Я не шпион и не перебежчик из Галичины. Я больший дончанин, чем мне этого хотелось бы. В Донбассе родились мои дедушки и бабушки, в моей семье никто никогда не разговаривал по-украински, но я на известном месте вертел все ваши языковые инициативы, потому что вы мошенники и лгуны.

Я не нуждаюсь в вашей защите, потому что самое большое зло в Украине, от которого я хотел бы защититься – это вы сами.

Борьбу с украинизацией в Донецке, где украинскую вывеску не сыщешь днем с огнем, а украинская речь звучит на улицах реже арабской, могут вести либо законченные кретины, либо безнадежные параноики. И от тех, и от других, по моему глубокому убеждению, необходимо держаться подальше.

И уж тем более, ни тем, ни другим я бы не доверил защищать меня в парламенте, поэтому я прошу вас больше не отстаивать мои языковые права.

Клянусь, меня никто не притесняет и не выживает из Украины. Я без проблем понимаю украинский язык, и в то же время имею свободный доступ к русской литературе, музыке и видеопродукции. Правда, есть одна проблема – мне бывает стыдно за мою страну, но к языкам это отношения не имеет.

Мне бывает стыдно, когда я читаю в иностранных СМИ статьи о коррупции и тупости украинских чиновников. Бывает стыдно, когда вижу по телевизору отмотавшего два срока президента. Бывает стыдно, когда вижу в газетах фотографию глуповатой физиономии Вадима Колесниченко.

Мне очень мешает позорное качество услуг в госучреждениях, инфляция и убожество инфраструктуры украинских городов. Меня изрядно напрягает совок в названиях улиц, потому что это давно немодно, и я не хочу ежедневно видеть этот хлам по той же причине, по которой вы не носите советских твидовых пиджаков.

Если вы так уж сильно беспокоитесь о моем комфорте, сделайте с этим что-нибудь, но оставьте в покое языковые вопросы.

Поверьте, меня, русскоязычного гражданина Украины, совсем не беспокоит существование в Украине украинского языка. Меня, русскоязычного гражданина Украины, сильно беспокоит провокационная деятельность Партии регионов.

Я прошу вас – идите к черту с вашими рваными рубашками. Мы тут, в Донбассе, замычим хоть по-коровьи, только бы вы убрались из парламента и никогда больше о себе не напоминали.

frankensstein