УКРАЇНІ

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію.
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі –
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса по землі.

Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові.
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.


* * *
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв'язана, ледве жива,
На  обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На губах скам'яніли казенні слова.

Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки у тебе на лобі нема.

Я люблю тебе іншу – коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!


БЕЗСМЕРТНІ ПРЕДКИ

Раби будували замки й храми,
Сіяли й жали – раби.
Труд їх стоїть над віками –
Свідок життя й боротьби.

Із кожного купола й брами
Крізь роки темряви й злоби
Вони промовляють словами
До нас, до моєї доби:

«Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться! – за нами:
Смерть – не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!»

Чую ваш голос простий і ласкавий,
Предки безсмертні мої:
Праця людини – окраса і слава,
Праця людини – безсмертя її!


* * *
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.


* * *
Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві не рясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
Ідо сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?

Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива ця –  моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...

Рекомендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.
Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Цей край пов'язаний із багатьма уславленими іменами та подіями. Наприклад, М. Коцюбинський побував колись поблизу Біївців біля криниці, поруч із якою відбувалися гомінкі ярмарки. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці.
Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.
Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур.
Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно – мистецькому житті України.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах... А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам'яті.
Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред'явив редакційне посвідчення. А далі... Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті через відбиті нирки. Трохи більше як через рік після цього – 14 грудня 1963 року – Василь Симоненко помирає після операції.
Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів читають казки Симоненка.
Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

* * *
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне –
йому за трумну пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи.
Радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Та сам я єсьм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бочезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із мли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я ії розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами. Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв,
ачи орда навісна?
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.


* * *
    Пам'яті Алли Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька шопта,
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така густа.
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

* * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

* * *
Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини, і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.


Рекрмендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Народився Василь Стус 6 січня 1938 в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944–54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 65 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Донецька. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.
1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював шахтерем: був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
З березня по жовтень 1963 – літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965 – 1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він знайшов свою кохану.
Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 – 72 роках – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син – нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
1978 року поета прийнято до PEN-клубу.
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту – працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і його вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок».
Про методи захисту, які використовував В. Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979 – 1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.

Загибель
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина – Валентина Попелюх – одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.
1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

Хто старе нагадає - тому око геть, а хто забуде - обидва!
Приповідка дещо дивна і кара грізна через цінність зору для людини. Можливо це суттєво, що не варто згадувати минулі хиби, коли почалась нова справа і не час псувати її спогадами про невдачі і прорахунки. Проте я не можу забути тих величезних сподівань, які у мене були пов'язані з новою силою, якою було задекларовано Громадський рух "Народна Самооборона", за яку я фактично і голосував на позачергових виборах 2007 р. до ВРУ, як блок НУ-НС, а що з того потім було - відомо: нічого доброго. Ідея "Народної самооборони" моментально була забута, за що і настала розплата під час тюремного ув'язнення. Особливо образливою для патріотів (і для мене, як виборця, що голосував за цю людину) була поведінка Юрія Луценка на посаді міністра внутрішніх справ ("Обережно - міліція!" http://blog.i.ua/community/662/619404/), тому я зараз мало довіряю йому, хоча в загальному не проти як такої опозиційної діяльності Юрія Луценка  і його нового проекту "Третя республіка", але таки нагадаю основне з положень "Народної Самооборони", які було задекларовано 8-м (!!!) років тому.


Громадський рух НАРОДНА  САМООБОРОНА
    
ДЕКЛАРАЦІЯ    ОБ'ЄДНАННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ   СИЛ
   
Перша 10-ка списку блоку ”Народна Самооборона Юрія Луценка”

1. Юрій  Луценко
2. Микола  Катеренчук
3. Наталя  Лук’янова
4. Володимир Ар’єв
5. Володимир Стретович
6. Іван Сподаренко
7. Віктор Мусіяка
8. Тарас  Стецьків
9. Олесь  Доній
10. Давид Жванія (головний спонсор проекту "Народна Самооборона" - Б.Г.)
 
СВОБОДА,   ЗАКОН   І  СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Народний протест - це єдине, чого влада насправді боїться.

Принципи Народної Самооборони:

1. Не кради і не давай красти іншим.
2. Не бреши і не давай брехати.
3. Не бери і не давай хабарів.
4. Не бійся боротися за свої права.
5. Люби Україну.
         

Завдання Народної Самооборони:

1. Достукатись до серця кожного українця.
2. Згуртувати українську громаду.
3. Об'єднати всі патріотичні сили.
4. Збудувати справедливу державу.
5. Досягнути єдності України.

Наш протест буде мирним і праведним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо. Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості. І вони або почують нас, або підуть геть. Ми переможемо!
Наші союзники і вороги:
   Наші союзники - чесні і небайдужі люди: члени різних партій та безпартійні, віруючі різних конфесій та атеїсти, люди, які говорять правду на будь-якій мові.
    Наше ставлення до політичних партій та державних інституцій залежить не від їхнього кольору та гасел, а виключно - від їх дій. Якщо вони діють у відповідності з нашими принципами -вони союзники Народної Самооборони.
    Якщо ні - нас розсудить Україна.

 СВОБОДА,   ЗАКОН   І   СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Ми, українці, дещо романтики, але життя навчило нас прагматизму.
Ми побачили, що свобода – це не тільки красиво, але й вигідно.
Ми переконалися, що мало вибирати добру владу – треба її контролювати.
Ми впевнилися, що закон тільки тоді може бути законом, коли він однаковий для всіх.
Мені, Юрію Луценкові, і активістам “Народної самооборони” відомо про це з перших уст.
Ми об’їхали Україну, об’єднуючи людей навколо цінностей свободи, законності і справедливості. І переконали країну, що народна зневіра – це великий міф політиків, який вони придумали, щоб виправдовувати свою брехню і крадіжки.
Народ ще раз довів, що тільки він є єдиним джерелом влади в Україні.
Але те, що цю незаперечну істину нам треба стільки разів доводити, свідчить про нагальну необхідність докорінної зміни системи влади в Україні.
Час відправити на політичну пенсію брехливих і зрадливих політиків, що не дотримали своїх обіцянок перед народом. “Народна самооборона” готова оновити владу, для якої базовими стануть основні народні цінності – свобода, солідарність, закон і справедливість. Тільки така влада може досягти добробуту всього народу, щоб квітуча земля не заростала бур’яном, а люди не шукали праці за кордоном.

Свобода
Свобода для українського народу є самодостатньою цінністю, яку не потрібно обґрунтовувати. Її потрібно відстоювати. Бо разом із втратою свободи народ втрачає надію на краще майбутнє. Ця істина є основою наших переконань.

Закон
Зміна судової і правоохоронної системи є нашим невідкладним завданням. На жаль, нинішні судова і правоохоронна системи забули, що слова “правда”, “справедливість”, “право” – однокорінні. Ми зобов’язані повернути істинний сенс судочинства і права в нашій країні. І тоді життя кожного здобуде сенс; моральність, а не корупція та наркоманія, стане нашою перспективою.

Справедливість
Встановити справедливість у державі – це вимога і східної, і західної, північної і південної України. Це вимога спрацьованого селянина і захопленого митця, чесного чиновника і досвідченого робітника. Це ідея, яка об’єднає всіх громадян України. І ми втілимо її у життя. Справедливість податків, а не жорстокість покарання повинно стати основним мотивом їх сплати для підприємця.
Зростання національного доходу повинен відчути кожен пенсіонер України, а не тільки власник закордонних рахунків.
Солідарність має стати моральним принципом влади, а щира допомога потребуючому – моральним обов’язком кожного українця.

НАШ ШЛЯХ

1. Перезавантаження держави.
Головна проблема нині чинної Конституції полягає у її авторстві: Основний Закон країни написаний політиками та чиновниками для себе і під себе. Ми вимагаємо скликати Конституційну Асамблею, членами якої можуть бути обрані ті фахівці, які свідомо відмовляться на 10 років наперед від влади: виконавчої, судової та представницької.
Конституційна Асамблея напише Конституцію, виходячи з розуміння справедливості народу, а не власних потреб політиків.
Ця Конституція мусить загарантувати, що зрада. Корупція і брехня будуть покарані.
Ця Конституція мусить загарантувати, що всі судді будуть займатися встановленням істини, а не пошуком грошей, міліція – безпекою громадян, а не політикою.
Ця Конституція мусить загарантувати, що справедливість не стане розмінною монетою в політичних ігрищах. Депутатська недоторканність буде знята.
Ця Конституція мусить загарантуватищо діяльність держави буде підпорядкована інтересам всіх громадян країни, а не груп чи територій.
Ця Конституція чітко розмежує добро і зло. Вона стане Конституцією нової України, України закону для всіх і справедливості для кожного.

2. Контроль народу.
Над політиками потрібен контроль народу. Доброї влади не буває за визначенням. Влада тільки тоді почне зважати на інтереси народу, коли ми створимо дієві механізми цього контролю. Основою цього механізму є самоорганізація. Ця самоорганізація має пронизувати все суспільство знизу догори – від батьківського комітету, сільради і ЖЕКу до міста, району і країни. Політики і бюрократи повинні не тільки абстрактно знати, що вони є “слугами народу”, але кожен день реально відчувати наш контроль.

3. Демонополізація суспільства.
Для модернізації економіки, для здійснення технологічного стрибка, який приєднає Україну до числа найзаможніших суспільств планети, нам потрібно перш за все змінити траєкторію свого розвитку. Бізнес повинен перейти від боротьби за ресурси до боротьби за споживача. Політики – перейти від боротьби за адмінресурс до боротьби за виборця.
Для нашої команди влада і бізнес будуть надійно розділені, а державні посади будуть розглядатися не як ціль, а як засіб виконання виборчої програми.
Ми не боремося за перемогу одних політичних кольорів над іншими. Замість протистояння нам треба створити в суспільстві нові об’єднуючи принципи стабільності: закони – розумні, але їх виконує кожен. Податки – справедливі, але їх платять всі.
Ми мусимо повернути довіру до держави, законна власність має стати священною, а за несправедливо отриману власність має бути встановлено справедлива доплата. Багатство може і мусить бути чесним у країні добробуту, його не треба соромитися. Якщо громадяни довіряють державі, то на перше місце виходить не розмір податків, а їх справедливість та ефективне використання задля суспільства.
Наша ціль – збудувати об’єднану країну, яка не буде сперечатися про те, куди рухатися – на Схід чи на Захід. Краще домогтися, щоб і Європа, і Росія прагнули в Київ.
Наша ціль – збудувати модерну країну, в якій про історію дискутуватимуть науковці, а не політикани.
Наша ціль – збудувати успішну країну, почуття гордості за яку – почуття, яке ми вже навчились впізнавати – стало б постійним.
Наша ціль – збудувати країну вільних і за можних громадян – незалежно від того, якою мовою вони говорять, у якій церкві моляться Богові – аби за родину й за Україну.
Перед нами стоїть величезне завдання – внести моральність у щоденне життя.
Ми віримо, що в цій країні чесна людина може бути успішною.
Ми віримо в те, що правда і чесність, закон і справедливість об’єднають Україну.


Декларація громадського руху Народна Самооборона

І. Що відбувається?

Нам усім треба визнати, що вони нас обманюють. Вони нам брешуть.
Вчора одні нам говорили, що заради народу будуть єдиними і що відставлять свої суперечки вбік, а потім влаштували публічне посміховище.
Інші вже сьогодні «зробили наше життя кращим». Для цього вони підняли податки, у кілька разів підвищили тарифи і заморозили зарплати та пенсії.
Верховну Раду вони перетворили на базар, на якому торгують законами та посадами. Кабінет міністрів - на «іко­ностас» одіозних кучмістів. Вони шаленіють від безкарності. Вони відчули, що їх ніхто не контролює.
Вони продовжують брехати, що завтра буде краще. А завтра, напевно, будуть судити тих, хто не помер з голоду, бо у такій ситуації вижити зможе тільки злодій.
Самі ж вони жили добре ще вчора, живуть незле сьогодні і ще краще збираються жити завтра.
На одних телевізійних каналах вони борються за щастя і добробут трудящих. А на інших каналах показують діаманти їхніх дружин та наряди їхніх коханок, які коштують більше, ніж бюджет маленького українського містечка.
Вони не просто крадуть.
Вони цим вихваляються. За скромні зарплати чиновників вони один поперед одного вибудовують собі замки.
Вони мають нас за лохів.
Для нас вони мають куплені суди, «безпредєл» в місцевій владі і видовищні політичні спектаклі по телевізору. Так, вони багато говорять правильних речей. Вони говорять про бандитів при владі, про корупцію, про несправедливість.
Але за цією балаканиною йдуть роки і нічого не міняється.
їхні розмови не мають наслідків. Вони нічого не роблять. А тих, хто поодинці щось робить для нас - або лякають та купують, або викидають із влади. Білі ворони небезпечні для чорних зграй.
По телевізору, про наше око, вони сваряться. А потім йдуть і тихо домовляються.
Домовляються проти нас.
Коли ми обурюємося, вони застосовують єзуїтський прийом: кажуть нам, що держава не витримає наших потреб. Всі гроші, мовляв, ідуть на розвиток економіки і, якщо ми хочете гідних зарплат і пенсій, то ми - проти України.
У них, як в кожного афериста, «все деньги в деле», і тому вони не можуть віддати нам нами зароблене.
Нам всім вже стало очевидно, що збудувати справедливу, заможну державу таким способом є неможливо.

ІІ. Чому так відбувається?

Ми перемагали, коли були разом. Всі поразки - від розбрату та зрад тих, кому ми дали владу. Вони поділили країну на «москалів» та «бандерівців». І ми, голосуючи на виборах, вибираємо або одних «жирних котів», або інших. Ми -велика, але приспана нація, яку ділять, щоб грабувати.
Те, що ми можемо у таких умовах вибрати добру владу - це іллюзія. Доброї влади без контролю людей не буває ніколи.
Ми повинні зрозуміти, що народ, який протестує проти дій і бездіяльності влади тільки раз на п'ять років голосуван­ням на виборах, просто приречений на животіння.
Вони перед кожними виборами ніби пропонують нам своїми лозунгами суспільний договір. Ми, своїм голосуванням, цей договір приймаємо.
А потім - вони нас дурять. І відсутність нашого протесту вважають мовчазною згодою.
Ми тримаємо дулю в кишені і наївно думаємо, що ця дуля їх злякає. А вони тим часом нав'язують нам свої правила гри.
Ця держава існує за принципом «лохотрону». І навіть по­рядні люди, які потрапляють у цю систему, не вміють їй опиратися.
Влада і політики почнуть зважати на наші інтереси тільки тоді, коли ми змусимо до цього.
Міняти треба систему.

 ІІІ. Що робити?

Чиновники в усьому світі однакові.
Усе те, що відбувається зараз в Україні час від часу стається у будь-якій цивілізованій країні. Але тоді, включаючи новини, ми бачимо багатомільйонні мітинги, загальнонаціональні страйки та перекриті дороги.
Нам намагалися вбити в голову, що так борються проти багатих. Ні, там знають, що статки можна заробити і тяжкою що­денною працею. Там ставлять на місце тих, хто робить спроби присмоктатися і жирувати на людських сльозах. Багатіти тре­ба разом з державою та народом, а не за їхній рахунок.
Час від часу будь-який уряд навіть у розвинутій країні потребує холодного душу. Тим більше у нас, де влада думає, що ми живемо лише для того, щоб їй платити.
Народний протест - це спосіб донести до влади нашу потребу у справедливості, наше право на цю справедливість.
Це єдиний спосіб, щоби багаті поділилися із бідними. Це єдиний спосіб змусити владу вдарити по руках ко-рупціонера і дати йому зрозуміти, що красти - це злочин. Це єдиний спосіб привчити політиків, що брехати - гріх.
Чому ми дозволяємо нас грабувати? Чому вибираємо терпіння? Нам на перешкоді стоїть зневіра. Довгий період безправ'я убив нашу віру у власну силу. Насміхаючись над нашими вимогами справедливості, вони кожного дня товкмачать нам, що протестами ми нічого не досягнем.
Ми кличемо до Народної Самооборони.
Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Бо народний протест - це єдине, чого вони насправді бояться.
Як тільки пролунав заклик до «Маршу справедливості», тисячі людей з усієї України звернулися до нас із питаннями: де? і коли?
Ми відповідаємо: ВЕСНОЮ У КИЄВІ.Бо ми уже не ті. Ми маємо досвід перемоги.
Ми спроможні тиснути на владу і міняти її.
Бо ми насправді - єдине легітимне джерело влади в Укра­їні. Прийшов час усім це зрозуміти.
Також прийшов час зрозуміти і всім, хто хоче мати право називати себе чесними політиками будь-яких кольорів: об'єднання - це не забаганка, а їх борг перед нами, їх обов'язок перед Україною.
Ми зберемося всією країною: зі Сходу і з Заходу, з Півдня і з Центру, з сіл і з міст. Наш протест буде мирним і правед­ним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо.
Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості.
І вони або почують нас, або підуть геть.
Ми переможемо!

http://samooborona.pp.net.ua/
http://www.3republic.org.ua/ua/

У них - білоголовий орлан, у нас - Соловей..

З назви "соловей" можна зрозуміти, що вона НЕ ДАВНЯ (а з мови церковної слов'янської)..

так, так, ще й досі від слова цього десь трясуться, бо Нахтігаль - перший з іноземних легіонів Вермахту, який разом з легіоном "Роланд" були єдиними легіонами зі східних європейців, які брали участь у нападі на Радянський Союз із самого початку війни.

Два слова в тім НАХТІ + ГАЛЛ.. Нахті - слово древнє, споріднене із ним залишилось НАХаба в українській мові.

Na - НА - нам

c - С - сила (прихована сила)

h - Х - дух (духу)

ti - ТІ - ті

gall - відважні

Виїхав я до Києва одразу, як почув про другу спробу знищення Євромайдану в ніч на 11 грудня і пробув там до 16, коли переконався, що далі можна бути більш-менш спокійним.
Вражень багато різних і поки що я їх обдумую, тому наразі мовчу, але не байдикую і ось поширюю важливу інформацію про

Всеукраїнську колективну мережу захисту "Свої" :

"У кожного з нас свій Майдан. Кожен з нас робить зусилля в міру можливостей. Хтось знаходить можливість їхати на Майдан в Києві, а хтось безкоштовно підвозить людей з національною символікою. Хтось, долаючи страх бути звільненим, пише правду в місцевій газеті, а хтось стоїть в пікеті під судом, вимагаючи звільнення невинних. В цей час, хтось віддає останні копійки пенсії на їжу для протестувальників, а хтось закордоном йде під наше Посольство.
Всім нам потрібен захист, незалежно від того, скільки часу триватиме наша боротьба. Ми не підемо з Майданів до того часу, поки влада не зміниться. Жодних інших умов.
Тому нам потрібна не тільки самоорганізація, але й реальна організація та координація. Нам потрібне організоване ополчення. Тому, ми починаємо створення ополчення – мережі захисту людей.
Створена мережа покаже наскільки нас багато, ми будемо підтримувати одне одного. В кожному мікрорайоні країни створимо групу людей з тих, хто готовий:
- діяти мирно та відповідально;
- боротися допоки не буде змінено владу;
- будемо наполягати на зміні всієї системи, а не прізвищ.
Ми об’єднаємо тих людей, які розуміють, що громадяни повинні підтримувати одне одного в захисті проти репресій. Одна група – це 3 та більше осіб. Групи об’єднуються по три в десятки. Десятки в сотні, сотні в тисячі. Всі групи будуть пов’язані між собою. "
https://docs.google.com/forms/d/1XcCFqMg9JWJXRaUV0WgtUPqCQW71f9s8hOYnCpLwWYQ/viewform