Олександр Крамаренко, публіцист, Луганськ
Тяжко хворе на постгеноцидний синдром українське суспільство трагічно вперто не визнає свого діагнозу.
Опис симптомів цієї хвороби варто розпочати з самого нашого постгеноцидного села. До Голодомору українські селяни мали приблизно такі ж за площею земельні ділянки, як і їх нащадки сьогодні.
Тракторів у наших селян у власному користуванні до 1933 року не було і не могло бути в принципі. Але жодному (!) з них не спадало на думку віддати ту свою землю в оренду сусідам чи ще комусь.
А на більшовицьку пропозицію у 1929 році об’єднати їхні ділянки в колективні господарства (колгоспи) українські селяни та кубанські козаки відповідали у своїй абсолютній більшості мовчазною відмовою.
Упевнений, що так само вчинили б тоді й польські та французькі селяни. Тобто можна стверджувати, що до Голодомору українці були однією з найпотужніших фермерських націй Європи – такою самою, як французька чи польська.
Але саме голодний геноцид 1933 року перетворив їх на ментальних рабів, які навперейми побігли здавати свою землю в колгоспи, пропрацювавши в них решту свого життя за жалюгідні копійки.
Після ж того, коли ті колгоспи розпалися, наші постгеноцидні селяни й досі тужать за ними, а ненавидять більше за все саме своїх односельців – поодиноких фермерів, а не земельних баронів із колишньої колгоспної, радянської та комуністичної сільської та районної номенклатури.
Бо раби, як відомо, ненавидять більше за все не своїх господарів, а саме вільних людей, які ще вчора були рабами разом з ними самими.
Свої ж земельні паї ті перевиховані голодом селяни, за дуже рідкісними винятками, віддали в оренду тим самим земельним баронам на кшталт Лозинського. І що характерно, ціна тієї оренди в регіонах обернено пропорційна рівню смертності, а значить, і ментальних зламів у них під час геноциду 1933 року.
У цьому переконує те, що в тих західних регіонах України, де Голодомору не було, селяни обробляють свої паї сьогодні самотужки, причому часто-густо навіть без будь-яких засобів механізації.
Схоже на те, що саме цим постгеноцидним синдромом села на абсолютно більших теренах України хочуть скористатися її сьогоднішні правителі, відмінивши з 1 січня 2016 року мораторій на первинний продаж землі за безцінь.
Певен, що якби не більшовицький геноцид голодом, то всі наші селяни обробляли свої паї сьогодні самостійно, а це вже гарантія того, що компрадорський капітал міг би викупити їх лише за реальною ринковою ціною, і зрозуміло, що тотального розпродажу українських чорноземів тоді б уже не відбулося.
Крім цього, за влучним висловом нашого інтелектуала Івана Дзюби, після Голодомору зникла Атлантида традиційного українського села з його народними піснями, вишиванками та рушниками, чого не скажеш про ту ж таки Західну Україну.
А відомий дослідник Голодомору та постгеноцидного суспільства в Україні історик Джеймс Мейс зазначив: "В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість".
Мейс зовсім не випадково вживає в цьому своєму зауваженні слово "народ", а не "селяни". Бо до Голодомору селяни складали населення УРСР, залишалися вони в більшості і після нього.
Потім потужні хвилі індустріалізації в СРСР зробили більшість постгеноцидних селян містянами, які поширили свою рабську ментальність і на наші міста.
А для тих читачів, кого неприємно вразив сам зміст цитати Джеймса Мейса, скажу наступне. У селах луганської Слобожанщини мені доводилося бачити братські могили жертв Голодомору 1933 року без жодних ознак людських поховань!
Деякі з них були взагалі розташовані під стежками та ґрунтовими дорогами. А це означає те, що перші покоління постгеноцидних селян свідомо ходили та їздили по кістках своїх рідних дітей, батьків, чоловіків та жінок, братів та сестер. Бо вони ж таки на власні очі бачили, як у ті ями десятками, а то й сотнями звалювали трупи їхніх односельців з їхніми найближчими родичами в тому числі!
Таємниця штучної проросійськості південно-східної України
Російські політики, політологи та журналісти пояснюють цю проросійськість банально: мовляв, у так званій Новоросії просто більше етнічних росіян. Це цинічна брехня, бо в жодній області нашого південного сходу, крім окупованого Криму, тієї більшості й близько немає.
А якщо зазирнути в недалеку історію України, то можна побачити, що саме на цих степових просторах діяла селянська армія Нестора Махна, яка чинила потужний опір російським загарбникам, незалежно від того, під якими прапорами вони намагалися вдертися до нас – під червоними або ж російськими триколорами.
А так звана Донецька-Криворізька республіка не мала своєї юрисдикції вже за околицями промислових міст, у яких тоді дійсно переважало етнічне російське населення Донбасу, Катеринославщини та Слобожанщини, тобто без "братньої" допомоги Росії та маріонеткова республіка була приреченою в оточуючому її з усіх боків бунтівному морі українського селянства.
А от сьогодні прямі нащадки тих самих селян у своїй переважній більшості, на відміну від селян усіх інших регіонів України, чекають – не дочекається російської окупаційної армії.
Для тих, хто не бачив цієї ганьби на власні очі, наведу лише приклад ледве не загальнонародної любові в україномовному Сватівському районі Луганщини до їхнього земляка – одного з найбільш жорстоких польових командирів ЛНР покійного Олексія Мозгового.
Що ж таке трапилося з сільським населенням Харківської, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської та Одеської областей між 1920 та 2014 роками, що воно у своїй більшості перетворилося у патріотів сусідньої агресивної імперії?
На мій погляд, тут спрацювали два чинники. Перший із них – це найбільш руйнівні трансформації традиційної української свідомості тих селян-степовиків під час тихого геноциду 1933 року.
Саме там спостерігався найвищий рівень смертності під час Голодомору, бо, за спостереженнями інтелектуала Вадима Скуратівського, у залишених тоді більшовицькою владою без усього їстівного селян-степовиків шансів на виживання було в кілька разів менше, ніж в українських селян-поліщуків.
Другий чинник – це наявність кордону з Росією в трьох із тих восьми областей. Навесні 1933-го селяни чудово бачили, що за тим умовним кордоном нічого подібного не коїться.
Вони не знали, і не могли знати, мети геноциду голодом, яка в цілому була більшовиками досягнута і тому очікували його повторення від тієї людожерської влади, яка залишилася тією самою, що й до 1933 року.
А для тих, хто й досі легковажить словом Голодомор, скажу наступне. Мені довелося бачити літніх жінок, які пережили його дітьми, у яких Друга світова війна забрала батьків, чоловіків та братів. На питання, що для них було страшнішим – той голод чи війна, всі вони без жодних вагань відповідали, що Голодомор.
Тому нема нічого дивного, що після нього селяни прикордоння намагалися стати якомога ближчими до росіян, а при нагоді й перетворитися на них. Ті свої намагання вони заповідали дітям та онукам, яким щиро бажали тільки добра.
Ось чому й по сьогодні Донеччина, Луганщина та Харківщина залишаються вотчинами всіх проросійських політичних сил, якщо навіть ті очолюються такими далеко не бездоганними особистостями, як Янукович, Кернес, Єфремов та Добкін.
А всі патріотичні політики сприймаються там лише або вузьким прошарком частини місцевої інтелігенції, або переселенцями та їх нащадками у другому поколінні.
Прояви постгеноцидного синдрому навколо нас
Саме ці прояви й зробили Україну за рівнем життя типовою центрально-африканською країною в Європі. Вочевидь, ця ганьба є прямим наслідком керування нашою країною або солодкоголосими злочинцями, або, у кращому випадку, людьми не компетентними.
Але ж обираємо всіх тих злочинців ми самі. І тут саме час замислитися над тим, чому інші країни можуть обирати до влади своїх дійсно найкращих представників, а ми – ні.
Ось кілька передвиборчих настанов, які випливають із постгеноцидної ментальності моїх колишніх земляків на Луганщині. У самому Луганську мені багато разів доводилося чути наступні перли саме від українців: "Мне все равно, какой он национальности – лишь бы человек был хороший" або "Мне все равно, ковбаса или ковбаса – лишь бы она была".
А в слобожанських селах, ідучи на вибори, керуються наступним: "Оберемо найбагатшого – менше красти буде".
Можна не боячись помилитися, припустити, що тими самими настановами керуються виборці всієї південно-східної України, де проживає якщо не більша частина її населення, то принаймні половина. От і маємо у всіх гілках влади те, що маємо.
Але багато львів’ян та киян, наприклад, також віддали б свої голоси на виборах, гадаю, за більш кращого, на їхню думку, кандидата, незалежно від його національності. Тут уся різниця в тому, що гарні люди для них та для виборців, які виховані батьками, що все своє життя свідомо їздили по кістках своїх родичів, – це зовсім різні за своєю моральною та політичною суттю кандидати…
Та придивившись пильніше до вибору наших патріотичних регіонів, можна констатувати, що й він далеко не бездоганний. Але тут справа вже в зовсім іншому – повній відсутності національної еліти в Україні. Тобто кого не обирай, сінгапурського чи польського економічного дива в нас все одно не очікується.
І корені цього українського феномену також проростають у 1933 рік. Комуністична влада СРСР винищила та вислала свого часу всі його національні еліти як загрозу самому існуванню їхньому тоталітарному режимові.
Але тільки в Україні Голодомор повністю забруднив таке джерело відновлення національної еліти, як селянство, яке замість її представників продукує й по сьогодні лише литвинів, ющенків, лазаренків та кучм.
Погодьтеся, що на їхньому тлі навіть одіозний бацька Лукашенка, який також походить із білоруського села, виглядає майже де Голлем!
Ось чого не врахували круті аналітики з "Дойче банку", які пророкували Україні в 1991 році роль східноєвропейського економічного тигра. Ось чому той прогноз дуже поважної установи лопнув як мильна бульбашка!
А уявляєте, яким вербувальним ельдорадо є постгеноцидна Україна для російських спецслужб, де й сьогодні ніхто і ніщо не переконає принаймні третину її населення в тому, що без Росії ми самі ні на що не здатні?
Сподіваюсь, спостережливі, здатні аналітично мислити читачі погодяться зі мною, що ворожою агентурою просякнуті сьогодні наші спецслужби, Генеральний штаб, уряд, Верховна Рада та адміністрація президента, проводи найпатріотичніших партій та громадських організацій.
Є вони й на всіх інших щаблях влади на місцях, у навчальних закладах, редакціях газет та телекомпаній.
І допоки наші високопоставлені контррозвідники будуть робити вигляд, що не знають цього та звітуватимуть нам тільки про затриманих у лісосмугах диверсантах, можна не сумніватися в тому, що Україна не стане ані членом НАТО, ані Євросоюзу та не буде мати з ним ніякого безвізового режиму.
Що ж робити?
Звісно, що без власної національної еліти подолати свій всеохоплюючий постгеноцидний синдром Україна не в змозі.
Але навіть коли нам пропонують у цьому плані допомогу ззовні, ми ніяким чином не реагуємо на це. Так, усесвітньо відомий соціолог Френсіс Фукуяма ще у 2006 році у своїй Київській лекції люб’язно подарував нам практично дорожню мапу з подолання нашого постгеноцидного синдрому, побудови в Україні справжнього громадянського суспільства та входження її після цього в усі поважні європейські інституції.
Пам’ятаю, на тій лекції була присутня мало не вся наша інтелектуальна еліта. Але то була саме постгеноцидна еліта, яка впритул не почула того великого філософа сучасності – так само, як не сприймає рекомендації лікаря психічно хвора людина.
Тому я не хочу навіть викладати в цій статті свої рекомендації з цього приводу, які співзвучні з фукуямівськими. І мені залишається лише тішитися тим, що маю серед своїх однодумців не тільки Мейса та Фукуяму, але, як нещодавно дізнався, і світлої пам’яті блаженнішого митрополита Андрея Шептицького…
Олександр Крамаренко, публіцист, для УП
