У Мукачеві на Закарпатті зібралися рудоволосі, щоб відзначити Міжнародних день рудих. На Red Hair Day приїхали навіть руді зі Львова та Києва, щоб пройтися парадом та отримати перемогу в кількох номінаціях. Журі визначало найрудіших дівчат, хлопців, закоханих та родину. Red Hair Day планують відтепер проводити щороку. Повідомляє Радіо Свобода.
Новий голова Місії України при Організації північноатлантичного договору Вадим Пристайко вручив вірчі грамоти генеральному секретарю НАТО Єнсу Столтенбергу. Про це повідомляє Місія України при НАТО в Twitter.
Варшава – Понад 100 тисяч українців початок Другої світової війни зустріли на полях битв із німецьким та радянським тоталітаризмами. Українські солдати були другою за чисельністю національною групою у польській армії, яка захищала Польщу від нападу з двох боків – з боку гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Тисячі українців під польським прапором воювали проти фашизму аж до переможного завершення війни. Про призабуті сторінки Другої світової Радіо Свобода розповів польський історик Юрій Гжибовський, який вивчає минуле польської армії.
Польський історик білоруського походження Юрій Гжибовський, який досліджує історію Другої світової війни, каже, що участь українців у Польському війську дотепер недостатньо вивчена і описана. За його спостереженнями, про роль українських солдатів у героїчних сторінках польського минулого знають передусім фахівці-історики. Він зазначає, що українці були другою за чисельністю національною групою в польській армії – після поляків, але служити їм довіряли не в усіх родах військ.
У березні та серпні 1939 року, коли в Польщі провели мобілізацію, в польське військо мобілізували 100
«У березні та серпні 1939 року, коли в Польщі провели мобілізацію, в Польське військо мобілізували 100 тисяч, а деякі дослідники говорять навіть 150 тисяч солдатів української національності. Передусім їх мобілізували в піхоту та кавалерію, рідше – у війська іншого типу – зв’язку, танкові чи авіацію. Це був результат досить складної національної політики у Польському війську, яка була прийнята ще в міжвоєнний період», – розповідає Гжибовський.
Українські солдати проявили відвагу т
Гжибовський наголошує, що українські військові у Польському війську показали себе дуже відданими і сміливими солдатами. «Українські солдати проявили відвагу та жертовність під час боїв і є багато доказів цього. Наприклад, вони відважно захищали Варшаву, проявили себе у славнозвісній в битві над річкою Бзура чи в боях у Померанії. Натомість після поразки у вересні 1939 року їх спіткала доля польської держави, більшість із них потрапила у німецьку та радянську неволю. Вважається, що приблизно 8 тисяч польських солдатів української національності загинули в боях у вересні та жовтні 1939 року», – каже спеціаліст з питань Другої світової.
Історик наголошує, що офіцерів-українців Польського війська, які опинилися у радянській неволі не оминула трагічна доля їхніх польських побратимів, деяких із них розстріляли в сумнозвісній російській Катині.
Дослідник говорить: «У лютому 1940 року в трьох спецтаборах НКВС, тобто в Осташкові, Козельську та Старобільську перебувало кілька десятків українців, тобто тих офіцерів, які вказали українську національність. Можливо, їх було більше, та ця тема поки що не до кінця вивчена. В катинському списку є офіцери українського походження, варто згадати хоча б священика, капелана, майора Польського війська Миколу Ількова, який був душпастирем солдатів греко-католиків. Таких прикладів було більше».
Як розповів Юрій Гжибовський, деякі українські солдати Польського війська, які опинилися в радянському полоні, зголом потрапили в армію генерала Владислава Андерса, яка зароджувалася на території СРСР.
«Разом із цією армією вони вийшли з Радянського Союзу і їх евакуювали в Іран, де розпочалася їхня довга «одіссея» через Близький Схід, Північну Африку, Італію. Відомо, що ці польські формування брали участь у війні з гітлерівцями на італійській частині фронту», – зазначив історик.
У Польському війську були українці, звільнені з ГУЛАГу, колишні полонені та добровольці з Аргентини – Гжибовський
Юрій Гжибовський спробував підрахувати кількість українців, які в роки Другої світової служили у лавах Польських збройних сил на Заході. Він робить припущення: «За моїми підрахунками, в цих Польських збройних силах на Заході служили дві, а той більше тисяч українців. Це були колишні в’язні ГУЛАГу, колишні полонені, але також добровольці з Південної Америки, тобто ті українці, які ще в 1930-ті роки емігрували в Аргентину, Бразилію, чи Парагвай, а потім під час війни подалися в Польські збройні сили на Заході і брали участь у битвах у Західній Європі».
Історик звертає увагу на те, що в лавах Польського війська по-геройськи воювали ветерани Армії Української Народної Республіки. За словами Ґжибовського, ці офіцери не мали обов’язку брати участь у війні, що вибухнула у вересні 1939 року, та вони до кінця були вірними своєму обов’язку перед польською державою.
Серед цих
Дослідник наводить промовистий приклад: «Серед цих офіцерів був Павло Шандрук, який у Польському війську служив підполковником. У вересні 1939 року він прославився акцією виведення з оточення 29-ї піхотної бригади, за що його відзначили орденом Virtuti Militari, тобто найвищою військовою нагородою у Польщі».
Юрій Ґжибовський каже, що про відвагу українських солдатів, які під час Другої світової воювали у Польському війську, є згадки не тільки в багатьох документах, але й тогочасних журналістських матеріалах чи навіть у художній літературі. Скажімо, один із найвідоміших польських публіцистів Мельхіор Ваньковіч у своєму епічному репортажі «Битва за Монте Кассіно» описав винятковий героїзм Івана Савчука – українця родом з Волині.
Польський історик жалкує, що поки що ніхто не написав наукової монографії, яка узагальнювала б участь українців у Польському війську під час Другої світової війни. Він каже, що автор такої монографії мусив би збирати матеріали не лише в польських чи українських архівах, але у США, Великобританії та інших країнах світу.
4 вересня |
| По краплі вичавлювати з себе Чехова Є такий старий анекдот. - Як можна жити, не читавши Достоєвського? - Пушкін якось жив, і нічого. Особливого шарму цьому анекдоту надавало те, що розповідав його Сергій Довлатов. Але вже в Америці. В Ленінграді не ризикнув. |
За твердженнями самих росіян, російська література – це найкраще, на що вони здатні, їхній найцінніший подарунок світу. Авторка дуже цікавої книжки „Трубадури імперії” Ева Томпсон натякає, що за ці „подарунки” іншим країнам розплачуватися потім доводиться цілком територіальними втратами, аж до окупації. Взяв російську мову покористуватися – „будь добр” віддай Смоленськ по Брест. В літературоцентричному світі росіян оповідання Толстого зі збірки „Севастольскіє расскази” є достатнім приводом для анексії Севастополя – „міста російської слави”. А „Острів Крим” Аксьонова – просто керівництвом до дії, аж до прізвища провідника „русской вєсни”. Мене в цій ситуації більше всього цікавило, якщо цей кримський Аксьонов насправді виявився Гобліном, може і той московський був Гобліном, просто ми не здогадувались?
І російські письменники недарма з’являються в якійсь країні світу на пляжі в Коктебейлі раніше їхніх зелених чоловічків? Дорогу їм розмічають. Кроплять території чорнильницею. Пісня „Прінімай нас Суомі-красавіца” була написана до вторгнення в Фінляндію в 1939. А тонни бойової фантастики типу „Місце битви Україна” до початку вторгнення на Донбас.
З бойовими фантастами – найлегше. Їх імпорт в Україну просто заборонили, як екстремістську літературу, з рештою великої російської літератури більшість навіть ультрапатріотично настроєних українців носиться, як з Липецькою фабрикою. Сама винесена в заголовок цієї колонки можливість відмовитися від Чехова та, Пушкіна й Толстого з Достоєвським, або їх збірного образа на західних книжкових сайтах, – містера Толстоєвського, - провокує розширені дописи про те, як усіх перелічених авторів цінують на Заході, і що це вже надбання світової культури, й відмовлятися від них – свідомо лізти назад на свою пальму Мерцалова після того як стараннями всіх перелічених російських геніїв тебе щойно вчора з тієї пальми спустили.
Читайте також: Неначе справжній рай
Про те, що реформатор (і творець сучасної) російської мови й перший російський академік Ломоносов вчився грамоті за „Граматикою” українця Смотрицького „пальмолази” частіше всього навіть не чули. І не хочуть. Так можна додуматися і до того, що українська культура самоцінна і без російських впливів, та існувала задовго до московитів. Це зруйнувало б їхню картину світу й місіонерський пафос.
Але я недарма написав „за твердженнями самих росіян”. І хоча перевірити ці твердження в інтернетні часи не легко, а дуже легко, якось навіть нікому не спадало на думку просто погуглити й перевірити, так переконали свого часу нас всіх вчительки російської літератури, які десять років день за днем нам розповідали про виняткову цінність для всього світу творчості Пушкіна, скажімо. Такої, щоб аж прикрасити його пам’ятниками і вулицями ледь не всі українські міста аж до Закарпаття. Нічого, що він не знав, де це Мукачево знаходиться, головне, що його шанують в усіх світах, тож і ми, Химко, люди.
І лише десь місяць тому одна смілива дослідниця забила в Гугль запит „Alexandr Puskin” та ще й набралася нахабства порівняти кількість отриманих результатів із запитом „Taras Shevchenko”
„Alexandr Puskin” - 467 тис.
„Taras Shevchenko” – 478 тис.
Різниця в межах похибки.
Зате „Mark Twain” 27 млн. 700 тис.
Тобто можна, звісно, сперечатися, про методику й точні цифри (лапки в запиті важливі – це „дослівний запит”, Андрій Шевченко за бортом, як і інші однофамільці всіх письменників, хіба повні тезки залишились), можна також перевіряти інших авторів, чим авторка статті далі і займається, можна заперечувати, що кількість веб-сторінок з іменем класика в мережі англійською мовою ще нічого не значить, краще подивитися кількість запитів,
але розрив на три порядки (тобто в тисячу разів) дуже красномовно свідчить про справжнє зацікавлення глобального англомовного світу в російській літературі. Все інше подробиці для тих, хто хоче скористатися Гуглем для літературознавства, з точним вимірюванням відсотків чогось, а не для публіцистики.
Я захоплююся дослідницькою зухвалістю Надії Піддубняк просто тому, що в неї думка дійшла до такої простої демонстрації очевидного, і переправляю вас всіх до її статті „Великий самообман, або російська література”. До речі, далі в статті йдеться про те, що Толстой для більшості американців – перш за все теоретик веганства. Війна. Мир. Шпинат. Якось так.
Якщо ж я в результаті цих цікавих дослідів просто напишу, що твердження росіян про популярність їхньої літератури у світі значно перебільшені самими росіянами, я думаю це не буде перебільшенням і без занурення в математичні подробиці.
Чиатйте також: Так колись і починалося
Отже, що маємо. Токсичну літературу, яка служить обґрунтуванням імперських амбіцій і навіть територіальних претензій, і не абстрактно, а до нас, і не колись, а саме зараз. Нехай вона тричі велика, - відмовитися від неї питання самозбереження. І те, що твердження про популярність, а отже неможливість культурного розвитку без неї, сильно перебільшені. Пушкін дійсно не читав Достоєвського і був культурною людиною (бо володів французькою краще). Чи можна стати культурною людиною, вивчивши для ознайомлення всього кілька віршів самого Пушкіна, а не зазубрюючи з року в рік все навчання в школі? А звільнений час уроків присвятити тим англійським і французьким авторам, у яких він відверто щось позичав і переспівував на російський лад? Або хоча б вчити поему „Мазепа” авторства Байрона, а не Пушкіна?
До цього аспекту російської літератури, яка здебільшого займалася „локалізацією”, „русифікацією”, адаптацією, переспівом надбань інших європейських культур, спитайте в дідуся Крилова, тож логічніше вивчати європейські оригінали, щоб не дивитися на світ очима росіян, якось теж ще ні в кого думки не дійшли. Ну ось дійсно, чи будуть наші діти культурними, якщо вчитимуть одразу байки Лафонтена? Або ще глибше – одразу Езопа, А не байкаря Крилова, який їх переспівував? Бо навіть несміливе питання про це щораз викликає бурі емоцій русо-літературо-залежних зі все тими ж безпідставними аргументами про пальми для культурних людей й відмову від культурних скарбів. Хоча я може якраз збирався почитати „Острів скарбів” в оригіналі, з якого Ніколай Чуковський викинув половину морської термінології, вирішивши, що російським береговим дітям те буде важко це пояснити? Ми, херсонські гаванські діти, не схвалюємо цієї перекладацької стратегії.
І хоча палити книжки ніхто не закликає, розбурхана уява культурних людей вже порівнює саму можливість такої відмови від російських набутків з вогнищами, на яких нацисти спалювали книжки Фройда й Ремарка. Нагадувати людям з бурхливою уявою, що це якраз в Криму кілька років тому палили українські підручники, і розбили прикладами пам’ятник Лесі в гімназії її імені, і ніякий Чехов не завадив, а вони, люди з уявою, тоді чомусь мовчали, як води в рота набрали, якось наче й недоречно.
Найбільше заперечень в моїх читачів викликало саме винесення в заголовок Чехова. Він, мовляв, не такий. Визнаю, він, можливо, найпритомніший з них. Він, можливо, неймовірний. Його п’єси, можливо, дійсно досі ставлять в театрах усього світу. Але він так само їздив на Сахалін з чорнильницею непроливайкою, і залишив про це цілу книжку, яка тепер також вмотивовує якісь російські претензії на щось там. В айнів і японців може бути про це трохи відмінна від вашої думка. А в ялтинських українців і татар і поготів. До речі, чому мовчать культурні люди про те, що зараз робиться з ялтинською спадщиною Лесі Українки й Степана Руданського, який в Ялті навіть помер, захищаючи місто від епідемії, бо служив карантинним лікарем в порту? За останніми новинами, що дійшли звідти, Лесин музей закрили, гімназію Руданського теж. Якась вибіркова у вас культурність, чесне слово.
Крім того, це була саме чехівська пропозиція щось із себе вичавлювати. Так би мовити, не забувати трудитися над собою.
Новий голова Місії України при Організації північноатлантичного договору Вадим Пристайко вручив вірчі грамоти генеральному секретарю НАТО Єнсу Столтенбергу.
Про це повідомляє Місія України при НАТО в Twitter.
"Глава місії України при НАТО Вадим Пристайко вручив вірчі грамоти Генеральному секретарю НATO Єнсу Столтенбергу", - йдеться у повідомленні.
Нагадаємо, 7 липня президент України призначив першого заступника міністра закордонних справ України Вадима Пристайка главою місії України при НАТО.
Як відомо, 29 травня 2015 року Петро Порошенко звільнив Ігоря Долгова з посади голови місії при НАТО, яку він обіймав з червня 2010 року, у зв'язку з його призначенням заступником міністра оборони з питань європейської інтеграції.
Відтоді виконувачем обов'язків глави місії був Єгор Божок
Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580
Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.
при НАТО Вадим 