Поділ
- 02.06.26, 11:52
- Ми любимо тебе, Україно!
Pavel Husak
1 дн.
·
Нас сьогодні розділяє не тільки лінія фронту.
Нас розділяють різні версії пережитого пекла.
Іноді мені здається, що люди, які не були у Маріуполі навесні 2022-го, взагалі не до кінця розуміють масштаб того, що сталося з людською психікою.
Місто жило в облозі майже 86 днів.
Без води. Без їжі. Без світла.
Без ліків. Без зв’язку.
Без тепла.
Під постійними авіаударами, артилерією і смертю, яка стала побутом.
Коли сьогодні хтось легко каже: - “Треба було виїжджати”.
Я завжди думаю про березень 2022 року.
Про постійні вибухи, лязгання металу, дзвін битого скла, свист мін, ракет, градів, гуркіт літаків - цей звуковий фон зводив з розуму...
Про людей, які по декілька годин стояли за технічною водою.
Про тисячі сімей, що жили у підвалах, де діти починали мовчати не від виховання, а від шоку.
Ми ж пам’ятаємо, як виглядало місто після бомбардування драмтеатру.
Пам’ятаємо пологовий будинок.
Пам’ятаємо двори, де ще вчора смажили шашлики, а потім там з’являлися могили.
Пам’ятаємо людей, які не витримували цієї безвиході.
Про випадки коли люди вкорочували собі життя, про це майже не говорять уголос, бо це надто страшна правда навіть для війни.
Пам’ятаємо тіла на дорогах, біля магазинів, у дворах, які днями ніхто не міг поховати через обстріли.
Пам’ятаємо покинутих собак і котів, які від голоду ходили містом серед смерті й починали їсти людські тіла. І це не кадри з фільму жахів. Це був наш Маріуполь.
А ще пам’ятаємо інше.
Як люди варили суп із залишків крупи й води з батарей.
Як у дворах розтоплювали сніг у каструлях, щоб хоча б змочити губи дітям.
Як поранені лежали у підвалах без ліків і знеболювального, а поруч хтось тихо читав молитву, бо допомогти вже було неможливо.
Як люди вмирали просто в чергах за водою чи гуманітаркою.
Як матері днями сиділи біля тіл своїх дітей, тому що не могли навіть нормально поховати їх під обстрілами.
Як цілі родини божеволіли від тиші після чергового прильоту, коли ти ще кілька секунд не знаєш - твої рідні живі чи вже ні.
І от уявіть собі людину в тих умовах.
У неї немає новин.
Немає зв’язку. Немає розуміння, де безпечна дорога.
Навколо чутки, страх і паніка.
Дитина з температурою.
Мати після інсульту.
Старенький батько, який не може йти.
І над усім цим - літаки.
Ми зараз оцінюємо рішення людей із позиції відносної безпеки.
А тоді рішення приймалися всередині катастрофи.
І це важливо зрозуміти.
Бо трагедія Маріуполя - це не тільки десятки тисяч загиблих і зруйноване місто. Це ще й трагедія морального розколу людей, які мали би бути найближчими одне одному.
В історії таке вже було.
Після Другої світової французи роками ненавиділи одне одного за те, хто залишився в окупації, а хто виїхав чи співпрацював із владою для виживання. Після війни в Югославії сусіди десятиліттями не могли знову сісти за один стіл. Після блокади Ленінграда люди теж мовчали про багато речей, бо виживання часто виглядало не героїчно, а страшно і принизливо.
Війна взагалі не залишає людині “чистих” рішень.
Мені здається, ми всі занадто спростили трагедію Маріуполя.
Ми хочемо бачити тільки героїв і зрадників.
Але між ними існують сотні тисяч звичайних людей, які просто опинилися у м’ясорубці історії.
Людина в окупації щодня платить за виживання власною психікою.
Людина у вигнанні щодня платить за виживання почуттям втрати.
Одні ходять повз руїни свого дому.
Інші прокидаються в чужих містах із відчуттям, що життя вкрали.
І знаєте, що найболючіше?
Що і ті, й інші часто заздрять одне одному.
Тим, хто виїхав, здається: - “Вони хоча б вдома”.
Тим, хто залишився: - “Вони хоча б вільні”.
А правда в тому, що війна забрала дім у всіх. Просто в кожного по-своєму.
І знаєте, що я зрозумів?
Примирення між маріупольцями настане не тоді, коли всі почнуть однаково думати. Це неможливо.
Воно настане тоді, коли ми перестанемо вимагати одне від одного неможливого.
Бо людина не може бути ідеально сильною після того, як побачила смерть свого міста.
Ми чомусь хочемо, щоб після пережитого пекла всі поводилися правильно, красиво й героїчно. Але правда в тому, що після великого болю люди поводяться по-різному. Одні стають сильнішими. Інші ламаються. Треті мовчать. Четверті зляться на весь світ.
Ми всі вийшли з Маріуполя психічно пораненими людьми.
І якщо ми не навчимося бачити за чужими рішеннями чужий страх, чужу безвихідь і чужий біль - тоді руїни залишаться не тільки в місті.
Вони залишаться всередині нас. Тому я не знаю, чи зможемо ми колись повністю зрозуміти одне одного.
Але я точно знаю інше.
Якщо маріупольці остаточно втратять здатність чути одне одного - у ворога вийде більше, ніж просто окупувати місто.
Тоді він окупує ще й нашу пам’ять.
0
Коментарі