Українське відлуння Афганістану

В своєму роздумі про "афганське відлуння" я не хочу жодним чином образити чи тим більше - в чомусь звинувачувати ветеранів війни в Афганістані 1979 - 1989 років. То справа Всевишнього давати правдивий присуд нашим грішним душам...
В Афган пішло моє покоління, як міг бути там і я, але у воєнкоматі Будьонівського району м. Донецька мене в жовтні 1979 направили на піврічні курси для допризовників і до лав Радянської армії виконувати почесний обов*язок захищати "Родину-мать" я пішов у травні 1980, коли вже відбулась трагедія вторгнення в Афганістан радянських військ. Яка то виявилась "служба і захист Вітчизни" - то окрема розмова, але завдяки їй я чітко усвідомив, наскільки жахливо важко було моїм одноліткам у тому афганьскому пеклі в такій недолугій армії.
Єдине, що хочу додати: я служив у стратегічних військах і не раз казав потім, що якби хоч одна з наших ракет злетіла в бойовому спорядженні і вибухнула на цілі в Західній Європі, то навіть при всій моїй нікчемності рядового в цьому процесі, всеодно на мені було б крові більше, ніж на всіх наших воїнах-"афганцях" разом узятих за всі роки їх війни... І я до скону життя буду вдячний Богу, що цього не сталось.
Нікого я не збираюсь, не хочу і не маю права судити, проте маю право і навіть зобов*язаний пояснити тим, хто не розуміється на цій темі. Спершу розповім кілька життєвих епізодів.
Перша історія відбулась приблизно року 1998 року: їхав я в майже порожній маршутці по Львову і пиняють її два молоді хлопці, сідають і один платить за проїзд, а другий гонорово тиче водію посвідчення "учасника бойових дій". Водій пересвідчився, що посвідчення не фальшиве і здивовано запитав, деж цей хлопчина встиг повоювати, а той відповів, що в Югославії. Потім обидва хлопці сіли позаду мене і "миротворець" почав оповідати другу, як йому розкішно служилось включно аж до послуг повій, значній оплаті в доларах, що для нас в Україні тоді було захмарною величиною. Додам, що вбраний хлопчина був шикарно і з великою золотою печаткою на пальці та грубезним золотим ланцюгом на шиї, а в руках тримав рідкісний на той час мобільний телефон. І тут я пригадав про свого сусіда-"афганця", що так само мав посвідчення "учасника бойових дій", та чомусь не любив козиряти ним, тому і платив за проїзд, хоч жилось йому нелегко навіть з наданими пільгами, а що вже казати про справедливу оплату служби в Афгані і участь в боях такого пекельного гатунку, що югославські події в порівнянні з ними є хлопчачою забавкою... Але ось вони обидва однакові "учасники бойових дій", ветерани - чи це справедливо?
Другий випадок теж пов*язаний з подіями в маршутці: була введена норма не більше 4 пільговиків одночасно може перебувати в маршутці, а тут щось з шість сіло і ще хлоп років за 45 сідає і тиче посвідчення, а водій тоді визвірився і став вимагати, щоб цей хлоп вийшов, або він не зрушить їхати далі. Обидва затялись: один - не вийду, другий - не зрушу. Не витримавши, до суперечки втрутився і я: кажу хлопові, що він не правий, бо коли йому держава дала посвідчення за його героїзм, то всеодно лазити по чужих кишенях він не має права, а водіям за перевезення пільговіків і копійки ніхто не дає від держави... Нарешті один з інших пільговиків не витримав і вийшов з маршутки сам, а той хлоп всівся на його місце і авто рушило. Але цим все не закінчилось: хлоп пригрозив водієві, що поїде з ним до кінцевої і там з ним розбереться. Я вирішив теж їхати до кінцевої, щоб "в разі чого" підмогти водієві, але на кінцевій водій хутко зник, а тому хлопака кинувся до мене. Довколо хоч і білий день, але нікого поблизу нема - тільки ми вдвох. Хлопака швидко підійшов до мене в притул, різким рухом витягнув праву руку з кишені, в якій виявився невеличкий ніж, і підніс лезо мені до шиї та промовив: "А это ты видел?" В мому становищі вибір протидій був малий, тому я повільно розвів свої руки до гори і відповів:"Ну бачу". Далі ми постояли в такому положенні мовчки кілька хвилин, аж тоді хлопа прорвало сказати з притиском: "Я в Афгане советскую власть защищал!", а я у відповідь просто перепитав: "Ну і як? Защитил?" Далі була ще декілька хвилин німа сцена без руху, а тоді "афганець" різко сховав руку з ножем назад до кишені, розвернувся і пішов від мене, пригрозивши, що колись він мене ще перестріне... А я подумав, що всього-нічого розділяло лезо від артерії в мене на шиї - ось так у Львові через дванадцять років після війни в іншому кінці світу я мало не загинув через "афганське відлуння"...
Третій випадок короткий і підсумковий: знову аналогічна ситуація в усьому, але як тільки сварка між водієм і пільговиком-"учасником" почала набирати обертів - я дістав з кишені гроші і з словами "я плачу за нього" - передав їх водієві. Подяки за це не почув, тай й не дуже мені вона треба була. Просто відлуння затихає само-по-собі, а силою його не втишиш...
Всі ми тепер розуміємо, що афганська авантюра стала можливою виключно через моральну і фізичну деградацію правлячої верхівки СРСР - це була глобальна помилка. Помилка, яка коштувала великих і повністю непотрібних жертв, а результатом цієї помилки стала остаточна деструкція і руйнація економіки СРСР, що спричинило до його розвалу. Війна в Афганістані забирала величезні ресурси і водночас морально розкладала радянське суспільство включно з глобальним поширенням наркоманії, що масово постачався з Афганістану.
Далі - ще гірше: значна частина колишніх воїнів-афганців через життєву безвихідь пішли в кримінальні сфери діяльності. Сумнознаменнитий "братківський вбивця" Онопрієнко саме з таких. Наскільки мені відомо, Онопрієнко був спецназівцем з особливим ухилом спеціалізації - катом (палачом), тобто він розстрілював тих душманів, яких захопили в полон і вже використали-вичавили з них все, що було потрібно... А тепер скажіть, якщо хтось виховав звіра-людоїда, а потім вигнав його напризволяще і той з голоду почав жерти невинних людей, то чи тільки звіра вина в усьому?
Коли розпочались війни в Чечні, то я довго не міг зрозуміти, чому російські війська так бездарно гинуть - де їх досвідчені афганські ветерани. Мені пояснили знаючі люди: ветерани-афганці приймали участь в усіх можливих війнах і конфліктах на пост-радянському просторі і в Придністров'ї, і в Карабасі, і в Абхазії та Осетії, і в Чечні тощо - ось тільки вони там воювали як найманці за дуже грубі гроші, а як відомо - у регулярному війську платять ну дуже бідно. Таким чином найманці воювали проти військових РФ і то дуже ефективно! Свої вбивали своїх! От вам і класичне: "За державу обідно".
Добре, що "афганське відлуння" поволі зщезає і вже не чути про міфічних "воїнів-інтернаціоналістів" і вони не так демонстративно "качають заслужені права", яких ніколи не було. Всі ми розуміємо, що то було обманом, підступним навіюванням фантомів "визволителів" та "інтернаціоналістів" у випадках брутальної агресії та окупації. Тому ми повинні вшанувати ветеранів афганської війни, як жертв тоталітарного радянського режиму. А всі пільги і пошану, які надаються їм від держави України, то є подяка за величезний внесок у розвал СРСР і відповідно - за появу Незалежної Держави Україна.
Ну а різним "вічним інтернаціоналістам" типу генерала Червонописького і дотичних йому вимогачам незчисленних пільг "за заслуги" я б з великою охотою нагородив усіх почесним орденом "За зраду Наджибули" - нагороду за зраду найвищого ступеня. Як можна було не врятувати таку людину! Він через вас стільки крові пролив, а ви його киданули по-повній, шакали... Мудакі ви останні після такої зради. Все нею перекреслили - всі жертви і втрати, а що найобразливіше - і всі перемоги. Прислужники "Талібана"! Крапка.
І вічна шана тим, хто пройшов пекло Афганської війни і залишився людиною, живе і працює як нормальна людина, і робить все, щоб зберегти мир в Україні і світі.
Я все сказав, що давно хотів сказати про українське вдлуння війни в Афганістані.

Богдан Гордасевич
м.Львів-Рясне