ВАСИЛЬ СТУС О земле втрачена, явися

ВАСИЛЬ СТУС

О земле втрачена, явися

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні

І лазурове простелися,

Пролийся мертвому мені!

I поверни у дні забуті,

Росою згадок окропи,

Віддай усеблагій покуті

І тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця клопочуться в озерах,

Спадають гуси до води,

В далеких пожиттєвих ерах

Мої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

Де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті

Над райдугою голосів,

Ранкові нашепти молільниць,

Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

І солодавий запах винниць,

Як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі?

Мосянжний перегуд джмелів,

Твої пшеничні руки білі

Над безберегістю полів,

Де коси чорні на світанні

І жаром спечені уста,

Троянди пуп'янки духмяні

І ти — і грішна, і свята,

Де та западиста долина,

Той приярок і те кубло,

Де тріпалася лебединя,

Туге ламаючи крило?

Де голубів вільготні лети

І бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні,

І лазурово простелися,

І душу порятуй мені