хочу сюда!
 

Torina

34 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 34-52 лет

Добре слово про українських олігархів

Добре слово про українських олігархів



Ви не помічали дивного парадоксу, що начебто всі ЗМІ належать чи контрольовані олігархами, а доброго слова там про них не почути? Навпаки все чуємо які українські олігархи нехороші та гидкі в своєму надмірному багатстві, тоді як звичайний народ убогий і упосліджений в такій чарівній на всілякі добра державі Україні. Щось з тим пороблено, мабуть.
Взагалі, звідкіля з'явилися всі ці олігархи? Ну з Вадиком Рабіновичем все ясно: старий підпільний цеховик, що немало постарався СРСР занапастити своїм злочинним бізнесом, який заледве розстрілом не завершився, але грошики назбирати дозволив. Всі інші були з порожніми кишенями на момент розвалу СРСР, як і звичайні посполиті в Україні, але перефразовуючи Аркадія Райкіна: ми були як один, тільки я пішов двірником, а він – в олігархи. Погодьтесь, що якби стати олігархом було просто, то їх би не було всього зо два десятка на цілу Україну, а значно більше. Однозначно, що стати надбагатою людиною і аж олігархом дуже складна справа, бо все має бути в межах закону, а інакше самий гуманний український суд знайде нового власника чужим здобуткам. У тому і справа, що все зроблено по-закону і для того є в олігархів купка мала юристів, а ще купка чимала своїх депутатів, які приймають закони потрібні кому потрібно, а народу образливо та обідно, що не для них то все, хоча, начебто, саме вони тих депутатів обирають і виглядають щоб найкращі були, най порядні і най розумні… Та за наших обставин якщо розумний, то де ж будеш порядним, а дурний і за менші гроші продасться. Трясця!
Все згадую вислів про то, що якби всі інтелектуальні зусилля, задіяні на вироблення різних схем шахрайський оборудок на привласнення держмайна, ресурсів і бюджетних коштів було задіяно у створенні прозорого і прогресивного економічного середовища в Україні, то ми б справді вже були за 30 років не згірше за Грецію щонайменше, а то б і Гондурас випередили, а не були в ньому. Але маємо те що маємо! Причиною тому чимало різних факторів і за раз того не перелічити, але в усього є початок, про який усі успішно забули, проте він все одно був і є під красивою назвою «Ваучерна приватизація», придумана великим деформатором Віктором Пинзеником. Зрозуміло, що він був не один, але він був головним ідеологом всіх економічний реформ ти їх впровадження в Україні, сталою і начебто впливовою одиницею у багатьох Урядах України, а в цілому Віктор Пинзеник спрацював суто як ширма для прикриття збагачення «червоних директорів» та врешті появи українських олігархів. Ми зараз маємо наслідки його непривабливих реформ, що сумно і не дивно. Перепрошую, але людина поняття зеленого не мала про практичну економіку, тобто це як вигравати змагання у «Формулі-1» тільки на тренажерах. Врешті, якщо народ вівся на різних Кашпіровських та Чумаків, то чому не бути аналогічному екстрасенсу в економіці, яким став для України реформатор Віктор Пинзеник? Отож.
Перечитав експертні висновки, що сходяться на думці закономірності всього, що відбувалося і що ми з того зараз маємо. Єдине, що варто додати: десь є дві біди: дурні і дороги, а в України їх аж три: ВРУ, «Велике будівництво» і сусід з Півночі. О! До речі про небуденні речі. Не секрет, що більшість українських олігархів постали не без сприяння з Півночі, але при тому вони дуже різняться від олігархів РФ, тому що там всі вони чітко контрольовані владою і підпорядковані в усьому власникам Кремля за допомогою рідної ФСБ, тому незалежно від статків всіх їх обзивають «гаманцями» оного головного. Найкрутіший олігарх Рефії Михайло Ходорковський спробував брикатися і в буцегарні насидівся досхочу. В Україні усе до навпаки: олігархи впливають на владу, а тому коли появився неприємний варіант «раша тудей» з переходом за окупації влади «донецькими» включно до втрати бізнесу олігархами України – виникли ті феномени як Помаранчева революція, а потім і Революція гідності. Я вважаю однозначно, що своїй демократії ми в Україні завдячуємо клановій боротьбі різних фінансових угруповань та власне олігархам. Повірте, якби українські олігархи не опиралися експансії з Півночі, то навряд чи ми вистояли. І коли хтось вважає про значні фінансові впливи на всі події в Україні зі Держдепу США, то вони дуже і дуже помиляються, бо все профінансували рідні боси далеко не босі: Коломойські, Порошенки, Тарути, Жебрівські, Ахметови, Пінчуки, Живаго та інші хто як і по-скільки. З подивом дізнався з одного інтерв'ю у «Антиподах» Сергія Іванова, що Харківська Народна Республіка не з'явилася завдяки саботажу цього дійства вже покійним Генадієм Кернесом, як голови Харкова. Хитромудрий наш харківський Уілліс! І не один він такий, що перед ворогом килимком стелився, але сам класичного «хитрого хохла» зіграв і в цілому виграв: навіть куля не взяла, а суто короновірус підкосив.
Тому і саме тому я іронічно ставлюся до нещодавно проголошеної РНБО України на третьому році свого буття Зе-влади якусь війну олігархам, бо то є скоріше посил до них в стилі «давайте домовлятися»: -Щоб ви і ми здорові були, щоб в вас і в нас все було гаразд… Другий і більше термін хочеться побуди кожному, хто став президентом. Що буде насправді – покаже час. Водночас, справді хочеться нарешті розпрощатися з олігархічною економікою в Україні і щиро сказати українським олігархам: -Дякуємо за все! Прощавайте!
Богдан Гордасевич
13 травня 2021 р. (7529)
Львів-Рясне

Додатки.
Основні етапи приватизації в Україні
1992 р. — початок приватизації.
Приватизація в Україні розпочалась з прийняття в 1992 році Верховною радою України Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», який почав регулювати порядок передачі державного житлового фонду в приватну власність громадянам.
4 березня 1992 року Президент України Леонід Кравчук підписав Закон України «Про приватизацію державного майна»
Відчуження орендованого майна почалося з прийняття 20 травня 1993 року декрету Кабінету міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду»
26 листопада 1994 року Президента України прийняв Указ «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів»
15 травня 1995 року Кабінет міністрів України прийняв Постанову «Про затвердження переліку об'єктів, що підлягають обов'язковій приватизації у 1995 році»
1996 р. — завершення малої приватизації
1998 р. — завершення масової приватизації
2000 р. — прийняття Державної програми приватизації на 2000—2002 роки, спрямованої на здійснення приватизації у стратегічних галузях промисловості, у сфері природних монополій, інфраструктурних галузях, великих технологічних комплексах.
2003—2004 — останні роки режиму Президента Леоніда Кучми, етап поспішного розпродажу державного майна пов'язаним з владою бізнес-групам, а також чиновникам («замовна» приватизація, неприватизаційні способи відчуження), початок кризи приватизаційного процесу.
2005—2007 — перманентне посилення кризи приватизаційного процесу під впливом таких факторів:
Помаранчева революція зруйнувала механізми «замовної» приватизації та обмежила застосування неприватизаційних способів відчуження державного майна, але не запропонувала взамін нових механізмів, які могли б підтримати приватизаційний процес у країні;
Стійке негативне сприйняття приватизації у суспільстві, що за умов поглиблення впливу суспільних настроїв на формування державної політики, не створює стимулів для відновлення в країні системної приватизаційної політики;
Відсутність довіри один до одного між різними політичними силами призвело до блокування всього приватизаційного процесу (за винятком приватизації малих підприємств), оскільки усі бізнес-групи побоюються поновлення вибіркового підходу, що надасть їхнім конкурентам переваги у приватизації
Пинзеник Віктор Михайлович
Народився 15 квітня 1954 року в селі Смологовиця Іршавського району Закарпатської області в родині вчителів.
У 1975 року закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка, у 1979 році - аспірантуру ЛДУ, у 1989 році - докторантуру Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова.
Кандидатська дисертація "Економічні проблеми стимулювання підвищення рівня якості продукції (на матеріалах підприємств машинобудівної промисловості)" (Львівський політехнічний інститут, 1980 р.), докторська дисертація "Ціни у механізмі управління якістю машинобудівної продукції виробничо-технічного призначення" (Московський державний університет, 1989 р.).
У 1975 - 1981 рр. - асистент,
1981 - 1987 рр. - доцент,
1987 - 1989 рр. - старший науковий працівник,
з 1990 р. - професор
У 1991 - 1992 рр.- завідувач кафедри економіки і управління народним господарством економічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка.
Народний депутат України першого скликання з грудня 1991 року.
З березня по жовтень 1992 р. - заступник голови Колегії з питань економічної політики Державної думи України.
З 27.10.1992 р. по 13.08.1993 р. - Міністр економіки України, Віце-прем'єр-міністр України з економіки.
З вересня 1993 р. - голова Українського фонду підтримки реформ.
Народний депутат України другого скликання з березня 1994 р. до квітня 1998 р., висунутий виборцями. Член Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.
З 31.10.1994 р. по 08.1995 р. - Перший віце-прем'єр-міністр України.
З 03.08.1995 р. по 09.1996 р. - Віце-прем'єр-міністр України.
З вересня 1996 р. по квітень 1997 р. - Віце-прем'єр-міністр України.
Народний депутат України ІІІ скликання з березня 1998 р. по квітень 2002 р. Член Комітету з питань фінансів і банківської діяльності з липня 1998 р., керівник фракції ПРП "Реформи-центр" з грудня 1998 р.
Член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи з липня 1997 р. по січень 1999 р.
У 2002 р. обраний до Верховної Ради України за списком блоку Віктора Ющенка "Наша Україна", (№5 у списку). Член парламентського Комітету з питань фінансів і банківської діяльності, перший заступник голови фракції "Наша Україна".
З лютого 2005 р. до серпня 2006 р. – Міністр фінансів України.
На позачергових парламентських виборах у 2007 році обраний народним депутатом України за списком Блоку Юлії Тимошенко (№6 у списку).
З грудня 2007 р. до лютого 2009 р. – Міністр фінансів України.
Із січня 2011 р. до листопада 2012 р. - заступник Голови Наглядової Ради АТ "УкрСиббанк"
28 жовтня 2012 р. обраний народним депутатом України VII скликання.
Почесний доктор Національного університету "Києво-Могилянська академія" з 1996 р., Тернопільської академії народного господарства. Заслужений економіст України з квітня 2004 р.
Автор понад 400 статей, книг: "Матеріальне стимулювання підвищення рівня якості праці" (1985 р.), "Ціни і якість продукції виробничо-технічного призначення" (1988 р.), "Азбука повного госпрозрахунку" (1991 р.), "Коні не винні, або реформи чи їх імітація" (1998 р., 1999 р.).
1

Комментарии