Записи анархіста 21 ст. від 11.08.19 р. Брудні руки

Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!

Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.

Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.

Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...

Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.

Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)