Україна - не Росія

Странні ви, люди, руські браття... Робили Сколково, їздили у всякі монаки, проводили олімпіади за якісь страшні трільйони долларів, підкупляли чиновників ФІФА для чемпіонату світу з футболу, проводили всякі виставки і вернісажі для репутації... І навіщо? - Отак взять і все проїбать...

Подавитесь ви Україною, дураки... Не з’їсте… Ми не такі прості, як Вам здається... То ми так просто... Сидимо тут... Сіно косим, сало їмо, вареники, уху варим, купаємся, карасиків ловим, котів гладимо по голові... Тіпа, нам це все не інтірєсно... І котам тоже… Але іноді ми здіймаємся, іноді ми встаємо, хоч і лінь нам... Навіть, - коти… Коли сурма кличе, то іноді треба йти… Нема в нас царя… Не було і не буде ніколи… Але є хата, і земля своя, і батьківщина… Які треба захищати… І тоді получається така собі велика і несподівана феєрія... Через нашу землю пройшло тисячу націй, тисячу етносів, тисячу народів… Це дало такий сплав, таку амальгаму і таку силу, з якою не варто воювати… Бо – бесполєзно… Полтава, Львів, Одеса, Чернігів – це тисяча націй, тисяча облич, тисяча характерів… Але всі ми – українці… І коли ми стоїмо на Майдані і співаємо “Ще не вмерла”, - то нам похуй ваші танки і десантні дивізії… Бо це неспівставні речі… У нас не було армії ще півроку тому… А сьогодні (я розумію,що це пафос, але вірю в це) прокинулися наші боги – Перун і Стрибог, Даждьбог і Ярило… Видибали… Тепер у нас є армія! У нас є наші солдати! Солдати віри і правди! Ми готові вмерти за свою країну! Але ще більше – ми готові жити за неї! Це – головна відмінність між нами… Нас не не здолати! Ми на веслах брали Константинополь, ми воювали з регулярними частями російської армії на Заході до початку 60-х років… Хоч і було нас всього тисяча, а вас “тьми і тьми”… Ми скидали всесильні режими з допомогою дерев’яних палиць і бутилок з керосіном… І що ви хочете тепер від нас?... Од’їбіться від нас, - як писав маестро Лесь… Бо нічого не вийде… Я колись говорив з одним українсько-французьким істориком з Парижу… Він вивчав психіку солдат за всю історію війн… Він мені розказав, що коли український козак закушував свого оселедця в роті, і виймав шаблю, - то не було мурів, не було засторог, не було бар’єрів, нічого не було… І це не емоції. Це – наука! Щось там перкриває у нас в голові… В хорошому смислі…

На нашій землі загинуло з десяток всесильних “вічних” імперій… І ваша - не остання…
Ми до Вас не йшли! Ви прийшли до нас! Ідіть собі додому!

А ми собі тут самі собі будем…