Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Шукати в архіві

Важливі замітки

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Богдан Бо

Богдан Бо

Вибачатися за що?

Oleksandr Zinchenko
18 год
 ·
"Коли Україна виграє війну з Росією, то на мою думку, буде державою для нас більш небезпечною навіть ніж Росія - парадоксально. Це те, до чого треба приготуватися!" - професор Ян Жарин. Він - багаторічний ідеолог польських правих у питаннях історії та історічної політики. Саме він у листопаді 2015 року придумав, "Історичну офензиву" на Україну, яку реалізовувала в наступні роки партія "Право і справедливість" в Польщі. 
Ці слова - легко гугляться. Перевірте: "...gdy Ukraina wygra wojn z Rosj, to moim zdaniem, bdzie pastwem dla nas niebezpieczniejszym nawet ni Rosja - paradoksalnie. To jest co, do czego trzeba si przygotowywa"! 
Давайте вже чесно визнаємо: істерика польських правих і польських нациків - це не про Героїв УПА, це про усвідомлення, що Україна перемогає у цій війні. Ми ще не виграли. Але Росія вже програла. І польські праві та нацики це бачать. І вони бояться. 
Вони бояться, що із зростайочою суб'єктністю України прийдеться рахуватися.   
І це - злам у польській свідомості. 
Я це вперше зауважив ще в минулому році. А у вересні мій давній друг, один із лідерів польської "Солідарності" Збігнєв Буяк підтвердив це спостереження і пересказав розмову одним із своїх знайомих. Той обурювався: "Це ж Україна у випадку перемоги може стати важливішою в ЄС, ніж Польща! Ми не можемо цього допустити!" Збігнєв намагався пояснити колезі, що в союзі з Україною Польща може стати ще більш сильною, бо разом можна зробити більше. 
У лютому 2022 року Україна у свідомості значної частини поляків вкладалася у кліше і стереотипи недонації та недодержави. 
Для певної частини польського суспільства допомога українцям була не так актом безкорисливої допомоги, як способом підвищити внутрішню самооцінку: бачте, які ми добрі?! 
А потім сталося те, що сталося: афера із путінським "Київ за три дні" провалилася, Україна вистояла і почала бити "найсильнішу армію світу". 
І усвідомлення нового порядку речей в світі вдарило саме по цій частині польського суспільства, яка дбайливо плекає компекси, кліше, упередження і травми минулого, називаючи це "польським патріотизмом". 
Бо єдиний випадок, коли польська державність мала подібні виклики до того, що Україна пережила в лютому 2022 року, - це був вересень 1939 року. Ані до, ані після цього Польща ніколи не мала нічого подібного у новітній історії. І де б зупинилася російська агресія сьогодні - це питання на яке багато поляків не знають відповіді: чи б це був берег Вісли, чи берег Одри? 
І усвідомлення цього лякає таких, як Ян Жарин - "як оті засрані шошони зупинили те, що ми не змогли зупинити?!" Їм страшно. 
Польща - це Травмаленд. Замість опрацьовувати травми і страхи минулого вони роблять їх наріжним каменем національної ідентичності. 
Тому задача України - допомогти Польщі перестати боятися та подолати постійну ретравматизацію, яка заважає спільному сильному майбутньому. 
Що належить зробити? 
1. Україна має запропонувати наступному президенту Польщі прибути до Києва і провести сіпільний молебень у Софії Київській "Прощаємо і просимо про пробачення". 
2. Президент Польщі має задекларувати, що той факт, що Польща встала на шляху української незалежності у 1918-1921 роках - то було найбільшою помилкою спільної історії, яка мала трагічні наслідки: Україні союз Польщі та більшовицької Росії коштував мільйонів життів, Польщі - сотні тисяч, а в перспективі - втрату державності у 1939 році. Цього не має повторитися ніколи знову. Усі найстрашніші сторінки спільного минулого Польщі та України були наслідком ситуації, коли вони були не разом. 
3. Задекларувати, що "Усі жертви спільних трагічних сторінок минулого не є польські, чи українські - вони наші, людські". Вбивства і етнічні чистки, які були здійснені у ХХ столітті по обидві сторони мають бути засуджені. Діти Сагриня нічим не гірші дітей Волі Островецької і навпаки. 
4. Обов'язково! Спільне покладання квітів на меморіалах пам'яті у Сагрині та Острівках-Волі Острівецькій як прояв поваги до кожної жертви цього конфлікту. Бо жодний польський президент за більш ніж 80 років від часів завершення тих жахливих подій не спромігся на цей чин попри усі наполягання України. Це необхідно виправити: пам'ять про жертви волає до нас! 
5. Публікація поіменного списку жертв польсько-українського конфлікту українською та польською мовами. Україна допоможе Польщі встановити ці імена. Необхідно пам'ятати кожну людину по імені. 
6. Погодитися не погоджуватися. Польща визнає, що українські герої не є польськими. Україна визнає, що польські герої не є українськими. Ми не чіпаємо Пілсудського і Дмовського, які встали на шляху української незалежності разом із Леніним, Сталіним та Троцьким, ви не чіпаєте тих, хто боровся за незалежність України. Ми боролися за Незалежність наших країню Ми її вибороли. Крапка. 
7. Україна гарантує, як країна яка має найсильнішу армію в Європі, що завжди гарантуватиме і відстоюватиме незалежність Польщі. Польща, як важлива регіональна потуга завше допомогатиме Україні посилити її зусилля заради справедливого миру на континенті. 
Україна подолала свої страхи і спроможна допомогти набути Польщі необхідної суб'єктності перед викликами майбутнього. Бачити менше
Богдан Гордасевич
Вкотре нагадую, що Польща визнала Україну як Державу у грудні 1991 року. Тобто все-все до того не клопіт сучасної України. Ми не винні що мамонти з України топтали землю Польщі.
4 хв
Відповісти
Богдан Гордасевич
Вибачатися за що?
0

Богдан Бо

Богдан Бо

Поділ


Pavel Husak
1 дн.
 ·
Нас сьогодні розділяє не тільки лінія фронту.
Нас розділяють різні версії пережитого пекла.
Іноді мені здається, що люди, які не були у Маріуполі навесні 2022-го, взагалі не до кінця розуміють масштаб того, що сталося з людською психікою.
Місто жило в облозі майже 86 днів.
Без води. Без їжі. Без світла.
Без ліків. Без зв’язку.
Без тепла.
Під постійними авіаударами, артилерією і смертю, яка стала побутом.
Коли сьогодні хтось легко каже: - “Треба було виїжджати”.
Я завжди думаю про березень 2022 року.
Про постійні вибухи, лязгання металу, дзвін битого скла, свист мін, ракет, градів, гуркіт літаків - цей звуковий фон зводив з розуму...
Про людей, які по декілька годин стояли за технічною водою.
Про тисячі сімей, що жили у підвалах, де діти починали мовчати не від виховання, а від шоку.
Ми ж пам’ятаємо, як виглядало місто після бомбардування драмтеатру.
Пам’ятаємо пологовий будинок.
Пам’ятаємо двори, де ще вчора смажили шашлики, а потім там з’являлися могили.
Пам’ятаємо людей, які не витримували цієї безвиході.
Про випадки коли люди вкорочували собі життя, про це майже не говорять уголос, бо це надто страшна правда навіть для війни.
Пам’ятаємо тіла на дорогах, біля магазинів, у дворах, які днями ніхто не міг поховати через обстріли.
Пам’ятаємо покинутих собак і котів, які від голоду ходили містом серед смерті й починали їсти людські тіла. І це не кадри з фільму жахів. Це був наш Маріуполь.
А ще пам’ятаємо інше.
Як люди варили суп із залишків крупи й води з батарей.
Як у дворах розтоплювали сніг у каструлях, щоб хоча б змочити губи дітям.
Як поранені лежали у підвалах без ліків і знеболювального, а поруч хтось тихо читав молитву, бо допомогти вже було неможливо.
Як люди вмирали просто в чергах за водою чи гуманітаркою.
Як матері днями сиділи біля тіл своїх дітей, тому що не могли навіть нормально поховати їх під обстрілами.
Як цілі родини божеволіли від тиші після чергового прильоту, коли ти ще кілька секунд не знаєш - твої рідні живі чи вже ні.
І от уявіть собі людину в тих умовах.
У неї немає новин.
Немає зв’язку. Немає розуміння, де безпечна дорога.
Навколо чутки, страх і паніка.
Дитина з температурою.
Мати після інсульту.
Старенький батько, який не може йти.
І над усім цим - літаки.
Ми зараз оцінюємо рішення людей із позиції відносної безпеки.
А тоді рішення приймалися всередині катастрофи.
І це важливо зрозуміти.
Бо трагедія Маріуполя - це не тільки десятки тисяч загиблих і зруйноване місто. Це ще й трагедія морального розколу людей, які мали би бути найближчими одне одному.
В історії таке вже було.
Після Другої світової французи роками ненавиділи одне одного за те, хто залишився в окупації, а хто виїхав чи співпрацював із владою для виживання. Після війни в Югославії сусіди десятиліттями не могли знову сісти за один стіл. Після блокади Ленінграда люди теж мовчали про багато речей, бо виживання часто виглядало не героїчно, а страшно і принизливо.
Війна взагалі не залишає людині “чистих” рішень.
Мені здається, ми всі занадто спростили трагедію Маріуполя.
Ми хочемо бачити тільки героїв і зрадників.
Але між ними існують сотні тисяч звичайних людей, які просто опинилися у м’ясорубці історії.
Людина в окупації щодня платить за виживання власною психікою.
Людина у вигнанні щодня платить за виживання почуттям втрати.
Одні ходять повз руїни свого дому.
Інші прокидаються в чужих містах із відчуттям, що життя вкрали.
І знаєте, що найболючіше?
Що і ті, й інші часто заздрять одне одному.
Тим, хто виїхав, здається: - “Вони хоча б вдома”.
Тим, хто залишився: - “Вони хоча б вільні”.
А правда в тому, що війна забрала дім у всіх. Просто в кожного по-своєму.
І знаєте, що я зрозумів?
Примирення між маріупольцями настане не тоді, коли всі почнуть однаково думати. Це неможливо.
Воно настане тоді, коли ми перестанемо вимагати одне від одного неможливого.
Бо людина не може бути ідеально сильною після того, як побачила смерть свого міста.
Ми чомусь хочемо, щоб після пережитого пекла всі поводилися правильно, красиво й героїчно. Але правда в тому, що після великого болю люди поводяться по-різному. Одні стають сильнішими. Інші ламаються. Треті мовчать. Четверті зляться на весь світ.
Ми всі вийшли з Маріуполя психічно пораненими людьми.
І якщо ми не навчимося бачити за чужими рішеннями чужий страх, чужу безвихідь і чужий біль - тоді руїни залишаться не тільки в місті.
Вони залишаться всередині нас. Тому я не знаю, чи зможемо ми колись повністю зрозуміти одне одного.
Але я точно знаю інше.
Якщо маріупольці остаточно втратять здатність чути одне одного - у ворога вийде більше, ніж просто окупувати місто.
Тоді він окупує ще й нашу пам’ять. 
0

Богдан Бо

Богдан Бо

Слава бригаді УПА в ЗСУ !

Постійно нагадую, що Польща визнала Державу Україну у 1991 році. За все до того Україна не відповідає.

Oleksander Turchynov
2 дн.
 ·
Українці — народ із надзвичайно короткою політичною пам’яттю. Це дозволяє вчорашнім союзникам ставати сьогоднішніми патронами, а завтра — новими колонізаторами. Ми вже платили за цю сліпоту життями під Москвою, під Віднем, під Берліном. Сьогодні маємо справу з новим викликом — випробуванням Польщею.
Ми сміливо говоримо про російську агресію. Ми не боїмося звинувачувати Захід у лицемірстві. Але коли йдеться про Польщу — тиша. Бо брат. Бо гуманітарка. Бо “адвокат в ЄС”.
Та кожен, хто мовчить про імперські амбіції союзника, стає знаряддям його проєкту. Історія нас попереджала. Просто не всі почули.
Офіційна риторика — «дружба народів», «історичне порозуміння», «єдність перед загрозою». У реальності — холодний розрахунок і прагнення односторонньої вигоди. Польські політики не бачать в Україні рівноправного партнера. Ми — буфер, ринок, демографічний резерв і зручне тло для внутрішньої політичної гри.
При цьому Польща:
- диктує нам, кого вшановувати, а кого — стирати з пам’яті;
- блокує експорт українського зерна під приводом захисту фермерів;
- домагається спецумов в ЄС, аби обмежити інтеграцію українських компаній;
- відмовляється визнавати власні злочини: пацифікації, концтабори, депортації;
- транслює антипатію до українців через медіа, прикриваючи її «історичною справедливістю».
Волинь як інструмент шантажу
Волинська трагедія — реальна й болісна сторінка історії. Але для польського політикуму це не трагедія, а інструмент.
Кожного разу, коли Україна відстоює власну національну гідність — Варшава згадує Волинь. Коли хтось одягає червоно-чорну стрічку — у польському сеймі лунають вимоги вибачень. Але де вибачення за знищення сіл на Лемківщині? За концтабір Береза-Картузька? За операцію «Вісла»?
У травні 2025 року міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш зробив резонансну заяву: “Україна не увійде в ЄС, поки не визнає Волинь як геноцид”. Це прозвучало не в польському парламенті, а в ефірі національного телебачення. Після цього Анджей Дуда, вимушено, дистанціювався від цієї позиції, назвавши її “шляхом Путіна”. Але ми маємо запам’ятати головне: цю заяву зробив не маргінал, а міністр оборони.
Імперія без танків: м’яке підкорення
Сьогодні імперії не входять танками. Вони приходять зі стипендіями, освітніми центрами, грантовими програмами, релігійними місіями та культурними осередками. Польща діє тонко: вона вкладає в Україну ресурси не заради нашої сили, а для розширення свого впливу.
Мова, освіта, історія, європейська інтеграція — усе з нав’язуванням власної моделі. Польща хоче «Міжмор’я», але з собою в центрі. Не поруч з нами, а над нами. Це не партнерство — це інтелектуальна пацифікація. Польща хоче впливати не на наші кордони, а на наше уявлення про себе. Це контроль наративів, символів, свят, шкільних програм, політики пам’яті. Усе це — інфраструктура нового колоніального проєкту.
Не чужою мовою, не примусом — а умовною «допомогою». Допомога без суб’єктності — це підкуп. А підкуп — це початок втрати державності.
Всі сусіди відчули слабкість!!!
Польща — не єдина. Угорщина вже створила на Закарпатті свою «державу в державі»: паспорти, школи, громадські організації, політичні заяви про автономію. Румунія — фінансує культурну експансію на Буковині, вимагає преференцій для своїх меншин, втручається в навчальні програми.
Ці дії — не допомога. Це маркування території. Це підготовка до майбутньої гри за вплив. Вони чекають нашого краху. І готуються ділити.
Україна сприймається як тимчасова структура з гнучкими кордонами. І саме тому темп українського падіння — для них сигнал. Якщо ми не переламаємо цю динаміку, нас знову напишуть олівцем — щоб швидко стерти.
Замість висновків
Ця стаття — не проти Польщі, не проти Угорщини чи Румунії. Вона — за право України бути собою.
У геополітиці немає друзів. Є тимчасові партнери, суперники і прямі вороги. Сусіди можуть бути союзниками — але лише тоді, коли бачать силу. Бо слабкого сусіда не шкодують — його використовують. Ми маємо будувати стриману, але жорстку політику сусідства. Без ілюзій. Без поклонів. І завжди з компонентом сили.
Бо якщо ти слабкий — сусід зламає твій паркан, переоре город, а потім заселить у твою хату своїх дітей. Без запитань. Бо зможе.
Польща, Угорщина, Румунія — усі бачать у нас не лише союзника, а й потенційний об’єкт впливу. Територію для корекції. Націю, якій можна вказувати.
Я не проти дружби, я за — за свободу.
Що робити?
1. Перестати плекати ілюзії про "братські народи".Союзник, який не поважає тебе — це не союзник.
2. Встановити чіткі межі зовнішнього впливу. Освіта, історія, інформаційна політика — це елементи національної безпеки.
3. Побудувати власну парадигму. Не бути в чужому таборі — а будувати свою культуру, освіту, свої українські наративи про минуле і майбутнє.
4. Пам’ятати: свобода — це не право. Це щоденна відповідальність. Бачити менше
Дні народження
0

Богдан Бо

Богдан Бо

Непогано про погане

Непогано про погане

Я зловживаю фразою: який народ – така і влада. Нещодавно я розвинув цю тезу: дурна влада у дурного народу, тому якщо хочете мати розумну владу – самі станьте розумнішими. Перепрошую, але коли обирають комедійного артиста на найвищу посаду в державі - явно про розум не йдеться, бо чисто таке собі: а раптом спрацює. Скажу чесно, що попри повне несприйняття процесу виборів 2019 року я також мав цю надію: а раптом спрацює?! Не спрацювало. Блазень ніколи не стане справжнім королем – ніколи. Чому? Тому що благородства не вистачає. Як і самокритики та самоаналізу. Він апріорі бачить тільки чужі вади, але не свої. І йому злосно, а не смішно, якщо з нього сміються, коли він говорить щось серйозне-королівське, хоча він був і залишився для всіх просто як блазень і прикольний Вован.
Водночас: все закономірно. В країні, де кожен вважає, що бути президентом простіше-простого, президентом може стати саме така людина «по образу і подобію» свого творця-виборця. Тут проявилася велика іронія Господа Бога нашого, тому що Володимир Зеленський дуже дошкульно критикував українську владу, а наш Бог каже: на сам спробуй! Для Бога немає неможливого, тому що якби до виборів хтось сказав, що блазень Зеленський стане Президентом України – його б зганьбили, як ідіота! Виявилося аж 73% знайшлося таких. В тому був сенс, бо всі ці роки з масою негативного в нашому соціумі тільки від пана Зеленського йшов виключно позитив у всіляких розважальних шоу типу «Ліга сміху», «Квартал», серіалів про село під Полтавою, про життя в Одесі тощо. Справді гарні талановиті телевізійні поробки, що позитивно впливали на наш соціум. Коли в політиці змагалися хто на кого побільше лайна вилиє, отож від усіх учасників смерділо лайном і не більше, то від пана Зеленського були самі блаженні аромати. І спрацювало: обрали! Його і його партію «Слуга Народу» до ВРУ, де вони отримали абсолютну більшість. Зрозуміло чому: люди хотіли бачити нові обличчя, а не отих осточортілих гидких базік без якісного результату. На жаль, поміняли шило на мило, або й гірше, бо жити стало гірше, проте то вже зовсім інша історія. 
На завершення я б хотів сказати усім претендентам на посаду Президента України у 2019 році від пана Смішка починаючи до головних конкурентів на цю посаду: Юлії Тимошенко і Петра Порошенка включно. Якщо ви програли вибори блазню, то хто ви тоді? Абсолютні нікчеми. Так. Вчиться реальній демократії, а не псевдо! Було, що Черчіль визнав демократію як лайно, але і визначив як найкраще з того, що існує в світі. Не варто змагатися про кращого з найгірших, а варто змагатися про кращого з кращих. Кращого з кращих! Амінь.
Богдан Гордасевич
м. Львів
19:20 13.05.2026 
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Ну і ?..

Олег Купрієнко
2 дн.
 ·
800 євро - бере емігрант індус за роботу двірником в Україні. Без знання української мови! А мовний активіст бере за щоку, сухпайком! Бо індус знає собі ціну, а що знають онуки колгоспу?! Максимум придовбуться до емігранта на вулиці, аніж піти взяти за комір своїх чиновників та олігархів.
Робота двірника в Європі добре оплачується, спробуй влаштуйся. Це українці в Україні зробили з цієї професії прикол.
"Українці виїхали в інші країни, вивчили місцеві мови, а спілкуються між собою російською, не використовуючи державну мову України... Значить справа не в їх розумових здібностях, а в небажанні вчити українську." 
Ірена Карпа. 
(кажуть вона представниця культури)
Погоджуюсь.
Українська державність за 35 років не дала українцям того що дала їм Німеччина чи Італія за 4 роки. Українська мова не стала мовою зарплат 3000євро - учителям української мови! Державна мова не дала російськомовним лікарям щомісячний прибуток у 4000євро. Держава Україна розікрала виробничі потужності УРСР, поглибила кастове напівкримінальне суспільство, розвинула мафіозні правлячі класи, пов'язані як з КДБ так і з ЦРУ, які продали країну іноземним корпораціям за маєтки в Монако, привівши в Україну війну, і всіляко її провокуючи русофобією. Вони продали країну, за еміратський сухпайок, а тепер анульовують людей.
Щоб заробити 1000 євро - ти, українець, в Українській державі - мав рвати жопу, поховатись на роботі, бо у мажорного начальства нема на зарплати, хоча на відкати мусорам є!.. А виявилося все простіше, гроші були - індус двірник - 800 євро зп!
Україномовна Україна, як і російськомовна - будувалась на взаємній неповазі, обмані, розбраті та підлабузництві до грошових мішків. Робочий клас дурили підприємці, а підприємців політики, а тих - "культурні іноземні меценати". Всі це знали і робили вигляд що так і треба! Колхоз! 
Інститут сім'ї був знищений і замінений на кар'єру в компаніях мафії - вилизуй босу, стучи, бери участь в корупційних схемах, отримаєш пайку, живи на роботі - сім'я другорядне.
Україномовне село було зачищене державною політикою прямого небажання в нього інвестувати. 
"По плодам їх пізнаєте". Мт.7:16
Як вам плоди?
Населення побачило - українська це не мова Канта і Ремарка, а мова ховрашкині Карпи і кабана Єрмака... Хоча жартую. Єрмак - триндить російською.
Для вчення - людину потрібно зацікавити. Дати щось унікальніше за сварки і палку по спині... Інакше війна. Ви це побачили.
Всі ми лише частина природи, фізичних процесів і ображатися на ті чи інші кризові явища - глупство. Ідіотизм скидувати відходи в ріку, а потім з піною на губах звинувачувати Бога в гибелі риби.
Держава що витирає ноги об своїх науковців та вчителів буде стерта! Їх еліти замінять смотрящими з мафії емігрантів.
Запитайте себе - навіщо Планеті служки Ахмєтова-Сирського, та й самі паничі без своїх служок? 
Життя летить швидко! Витрачати його на регрес, імітацію - навіщо?! Мільйони людей побачивших беззмістовність робочого класу вчити українську, навіть україномовних, вирішили вивчити мови більш успішних соціумів, змінивши країну роботи й життя. І це логічно, кому треба мова, пенсія якої 100євро?!
Щодо мовних ховрашкинь - російська їм звичайно нафіг не потрібна, розумію. Але я б їм порадив, у перервах вилизування черговому "культурному меценату" - штудіювати хінді, фарсі та урду. Скоро знадобиться. Бачити менше

2

Богдан Бо

Богдан Бо

То 73%

СОРОМНО НЕ ЗА НАЦІЮ — СОРОМНО ЗА ДУРІСТЬ
Мені соромно не за українців як націю. Мені соромно за тих, хто досі міряє патріотизм кров’ю, а не вчинками.
Відкрийте історію — без рожевих окулярів. Скільки разів етнічні українці продавали свою державу? Скільки разів ставали на бік окупанта — московського, більшовицького, нацистського?
1933-й — свої ж ходили і відбирали хліб у своїх.
1941-й — свої ж йшли служити в окупаційну поліцію.
Сьогодні — відкрийте російську армію чи спецслужби: там вистачає людей з українським корінням. І після цього хтось ще має нахабство розповідати про «чистокровність»?
Це не патріотизм. Це примітивізм.
Нація — це не ДНК. Це вибір. Щоденний. Усвідомлений. Часто — болючий.
Тому коли сьогодні хтось починає істерики про «не тієї національності президент», хочеться поставити просте питання: А де були ваші «правильні українці», коли країну розкрадали,
     коли в політику заводили відверто проросійських персонажів, 
     коли роками закривали очі на внутрішню гниль?
Зручно сьогодні кричати про «загрози», але незручно згадувати, хто створював умови для цих загроз. Бо правда неприємна: ворог приходить не тільки ззовні. Його дуже часто заводять всередину — свої.
І ще одне. Людина, яка:
     говорить українською,
     виховує україномовних дітей,
     працює на державу,
     приймає складні рішення в критичний момент —
є українцем. Крапка. Незалежно від походження.
А той, хто:
     роками грає в подвійні ігри,
     допускає проросійський вплив,
     будує політику на маніпуляціях і розколі —
може хоч сто разів називати себе «патріотом». Це не має значення. Бо в історії залишаються не слова. Залишаються дії.
І головна проблема України — не «не ті українці».
Головна проблема — небажання чесно дивитися на себе.
Поки ми воюємо між собою за «чистоту»,
реальний ворог користується нашою слабкістю.
Може, вже час подорослішати?
Президент працює без днів відпочинку, не відпочиває на Мальдівах, як ваш Порошенко. Не їздить за кордон піаритися з політиками, які нічого не вирішують і майже у відставці, а з реальними, діючими, які здатні приймати серйозні рішення. І кожного разу, коли проходить візит Володимира Зеленського — він щось привозить: зброї, чи гроші на неї.
Результат Роботи Порошенка — це Олланд і комсомолка Меркель. Він так і не залучив ні США, ні Британію, ні Китай — підписантів паперових гарантій для України. Він навіть пропоновану летальну зброю, канадські літаки, американський патронний завод відмовився прийняти. Може це путін приказав?
Результат роботи Володимира Зеленського — це найбільша коаліція за всю історію воєн. 
Це глобальне постачання зброї, навіть з країн, які формально в дружбі з росією. 
Це досягнення розміру виробництва понад 70% від того, що постачається іншими країнами, а це системи ППО, які ми ще не освоїли виробництво. 
Це дрони, в тому числі із ШІ і морські (будуть і океанські), який навчений саме на наших боях. 
Це літаки, бо ми вбили галузь виробництва літаків за допомогою зрадників — недарма моя ідея назвати новий літак "Бандера" не було підтримано саме керівництвом Антонова, після чого туди б мало завітати СБУ. І саме це керівництво напряму винне у втраті Мрії. 
І коли постає питання вибирати: вибрати українця, який все втратив, чи вибрати етнічного єврея, який все побудував і має мрії ще більше розбудувати — мій вибір однозначний — я за єврея, який будує Україну для українців. 
Бо Порошенко будував Україну для руzzких, бо такі є його сини, яким соромно говорити українською, у яких щелепа російська вже назавжди, бо вони так і не приїхали захищати Україну бодай би з тилу дронами дистанційно, бо я розумію — полон — це шантаж політика. 
Бо Порошенко будував країну для Шуфрича, Медведчука, його кума по молодшому сину, для Ахметова і особливо для Фірташа, якого корупційна система Австрії ніяк не хоче віддати по екстрадиції, ні посадити у вязницю. Бо, виявляється, що мафія і там почуває себе недоторканною. 
При Порошенку навіть було соромно казати "Слава Україні!" через те, що ми були принижені, ми повзали перед росією, "аби вона не напала", не будуючи армії, а лиш прикрасивши її фасад парадною формою, але не наповненням. Бо бійці як воювали без БТРів в 2014-му - так і воювали у 2019-му, а техніка пішла в обмін на пальму, бо що такого в тих країнах на обмін можна було взяти?
Це нам добряче пощастило, що на чолі країни стала людина зі стрижнем, а не людина з корупційними скандалами, якій вже не довіряв Захід, про яку там було опубліковано чимало викривальних статей.
Богдан Гордасевич
Нарешті бачу отого 73%! Бо поховалися. Бо Зеля не виконав жодної з обіцянок і найголовнішої про мир. Бо має стрижень і навіть сталеві яйця, бо не втік. Тьху!
1 хв
Відповісти
Катерина Марійчук
"Бо Порошенко будував країну для Шуфрича, Медведчука, "" - ага, ага.. і саме тому Шуфрича на днях відпустили.... Так, будувати Україну дл Медведчука-шуфрича - погано... а от для міндічів-єрмаків - саме то. Саме то, що народ наш бажає.
12 год
Відповісти
Valentyna Myshko
Мабуть, кругленьку суму отримав, щоб
таке морозити. Знайшов президента-
патріота! Його треба судити тільки за те, як він "готувався" до вторгнення рашистів, маючи дані і нашої, й американської розвідок. Він готувався
шашлики смажити. Будував дороги, щоб рашистам легко було до Києва прямувати (і гарненько збагатилася кліка на великому крадівництві ). А цей
вискочив як Пилип з конопель і розповідає про великого президента-
єврея?!! Ганьба доморощеним жополизам! Він за кого вважає українську націю? Дай, Боже, перемогти
рашистів і суд буде і над тими, хто здавав
Україну, і над міндічами-єрмаками, хто
збагачувався на українській крові, і над такими тимофійовичами.
1 год
Відповісти
Відредаговано
Сергій Піддубний
пишучи "1933-й — свої ж ходили і відбирали хліб у своїх. 1941-й — свої ж йшли служити в окупаційну поліцію", цей чоловік вочевидь не знає, що в ці роки не було своєї влади і "свої" мусили виконувати волю окупанта. Він також не знає, що саме при Порошенку в українському війську було запроваджено вітання "Слава Україні!" Крім цього, є й інші перекручення дійсності...
17 год
Відповісти
Ярослав Калакура
В
Цікаво, скільки заплатили Тимофійовичу .
10 год
Відповісти
Лариса Коркішко
Що це за марення божевільного я тільки-но прочитала? Навіщо цей сморід у моїй стрічці? Хай Бог милує!
8 год
Відповісти
Зиновій Бокійчук
В порівнянні сортів лайна немає відповіді як отримати мармелад.
15 год
Відповісти
Павло Мовчан
Не ,хльостко,...А - дошкульно!
9 год
Відповісти
Володимир Якимець
Дядя ігор тимофійович! Ти дурень, чи ти сволота?
9 год
Відповісти
Litera Klub
Це коли і де Китай підписував якісь гарантії для України?
І нема ніякого "хльостко", бо є "влучно".
15 год
Відповісти
Леся Куліш
Нічого не вчить, а не "нічому".
0

Богдан Бо

Богдан Бо

Хто ти, Максиме Чайка?


Увечері 17 квітня 2009 року відбулася далеко не перша сутичка між наці та антифа зі смертельним наслідком. Але так сталося, що саме ця смерть стала політичною подією міжнародного масштабу та викликала інформаційний вибух такої сили, що складно до нього додати щось нове.

Однак ми спробуємо.

Бесіди з однокласниками Максима Чайки
САША ТА ОЛЕКСІЙ
Максим Чайка
Максим Чайка
— Чи Максим був скінхедом?

- Наскільки я знаю, ні.

— А ось це на фотографіях він? Чи не підробка?

- Так, це він, безперечно. Таке складно підробити.

— Це скінівський прикид. А ось це він зигує.

— Ну, це мало... Я взагалі не звертав уваги на ознаки. Бачив їх на футболі — багато, усі лисі... але не вдавався до тонкощів.

— Згоден, чи мало... може тенденційно підібрані фотографії... мало який жест людина може зробити, та хоч із пустощів, із протесту. Давайте подивимося відео, де Максим викладає своє кредо. То він? Ви не відчуваєте якихось ознак, що запис може бути підробкою?

(Максим на відео): «... Мене дратує їхня хамська поведінка. У нашій країні вони дозволяють собі творити різні безчинства, поводяться хамськи по відношенню до нас, по відношенню до слов'ян, по відношенню до білих. Білих людей планети залишилося менше 8-10%. І ми терпимо їх тут. Я вважаю, що в нашій країні їх не повинно бути...»

- Так, це він. Не знаю про скінхед, він називає себе націоналістом. Як я розумію, до цієї організації націоналістів він потрапив після школи. А наше спілкування після школи обмежувалося випадковими зустрічами чи зустрічах випускників. Але всі ми, колишні однокласники, знали, що він націоналіст, що є якесь згуртування людей навколо нього.

- Націоналіст - який? В Одесі повно націоналістів різних націй.

— Українською.

— Але ж говорив російською?

- Так, завжди. З нами принаймні. Я його останній раз бачив два місяці тому — ми російською говорили. І іноді випадково зустрічалися, коли він ішов із новими друзями — вони теж російською мовою говорили.

— Судячи з публікацій, він був одним із лідерів націоналістів. Він вас не намагався залучати до своєї організації?

— Ну, ні... ми інші... нас важко... «залучити» до будь-якої «організації».

— Він завжди виділявся на краще. І в навчанні, і взагалі як особистість він, безсумнівно, виділявся в школі, але не можна було припустити, що він стане таким лідером.

— Не можу сказати, що у школі він виявляв завдатки лідера. Це, можливо, почалося з часів так званої «помаранчевої революції». Ми тоді бігали з помаранчевими прапорцями... Але не можна було сказати, що це переросте в такий націоналізм... ні про негрів, ні про китайців — нічого такого не було. Ми просто втрьох бігали... скидали владу.

— Єдині із усього класу?

- Ні, були ще. Третина класу, напевно, була за помаранчевих. Але ми втрьох із Максимом — окрема група. Одесою бігали — агітували голосувати за Ющенка. З бабусями спілкувалися... з бабусями важче було. На концерти «Океану Ельзи» ходили з помаранчевими стрічками. У мене батьки теж підтримували помаранчевих, а на думку батьків я завжди покладався. Нам здавалося, що ми скидаємо трясовину, в яку ми зав'язли.

— То була ініціатива особисто ваша? Ніхто зверху чи збоку?

- Ніхто! Ми самі! Ми тільки потім довідалися, що десь є штаб помаранчевих і прийшли туди... Але ж почали самі. І Максим серед нас трьох не був лідером. Ми не мали лідера. У нас було «три мушкетери».

— У нас у класі були суперечки з тими, хто за Януковича, але ніколи того ж Максима це не переростало навіть у крик. Ми частіше навіть сміялися з цього. Жодної агресії. Був у нього в класі опонент, вони вічно сперечалися і не дуже один одного любили, але ніхто ні на кого з кулаками не кидався. Та й бився Максим, далеко не найкращим чином. У нього була якась хвороба... підвищений черепно-мозковий тиск, щось таке. Якось він побився — і одразу кровотеча. Не був він забіяком.

— 2004 року ви були у 10-му класі, потім ще півтора роки навчалися разом із Максимом. Якось змінювалися ваші настрої?

— Я пам'ятаю, що я чекав чогось... Я був переконаний, що ось що у нас 80% економіки в тіні, і ось прийде чесна людина, і ми прямо розквітнемо... Відразу в нас усі — зарплати, робочі місця... А воно начебто було, так і залишилося... Максим як був за Ющенком, так і залишався. Але ми з ним менше спілкувалися. Компанії у класі переформувалися. Не те, щоб інші турботи перевалили нашу увагу... просто якось... інтерес пропав до політики. Як революція закінчилася, ми про політику у класі майже не говорили. Навіть коли не було іспитів, середина року, навчання-навчанням... але якось минуло воно, та й усе... Але воно колись було... відчували, що ми комусь потрібні... Виявилося, що ми були жорстоко обдурені... Батько зараз каже, що він голосував за Ющенка, щоб не голосувати за Януковича. А мати померла... ...Так, чого я це все. Ми з Максимом агітували за помаранчеву революцію, але агресії у нього не спостерігалося, він був досить адекватним чоловікомВи хоч щось знаєте про те, хто його вдарив ножем?

Абсолютно нічого. Вже на похороні Максима чули, що націоналісти та антифа всі знають один одного в обличчя і, швидше за все, вони були знайомі з тими, з ким вони билися. Ще знаю такий нюанс... мені розповідали люди, які ближче з Чайкою спілкувалися, що останні два тижні його життя в нього почалася якась манія переслідування, десь він писав, що після інституту за ним троє людей йшли до самого будинку... Не знаю, чи це параноя, чи справді хтось за ним стежив.

— А кого він підозрював? Влада чи якісь інші угруповання?

— Точно не знаю... але, певно, якихось своїх опонентів.

— У будь-якому разі, якщо за тобою ходять три людини одні й ті ж постійно, стежать за тобою...

— Ми маємо спільний товариш, він частіше з Максимом після школи спілкувався. Він дотримується категорично іншої думки щодо націоналізму. Вони сперечалися з цих питань. Але Ілля каже, що не було нічого неадекватного. Ну, людина з протилежною позицією, але Максим ніколи не дозволяв собі хамити. Побалакали, посперечалися... Ніяк не можна сказати, що в нього очі наливались кров'ю, і він йшов напролом. Мені його перш за все шкода. Він розумний чоловік був. Мені здається, що він міг би знайти більш розумне застосування своїм талантам. Його радикальні націоналістичні погляди ніколи не підтримував.


Настя
Я побачила в інтернеті повідомлення, що в Одесі вбили скінхеда, і тут же згадала про Максима... ну просто у мене немає більше знайомих скінхедів... Почала читати далі і.

— Тобто ти так знала, що він скінхед? І взагалі знаєш, хто такі скінхеди, як вони виглядають?

— Звісно, знаю! У нас в Ізраїлі також якось з'явилися скіни. Якось вони відмочили: «Ізраїль для росіян!». Тепер вони сидять - усім по сім років, а один був неповнолітній, його не посадили, він виправився і пішов служити до ізраїльської армії, до бойових військ. Бувають ще ред-скіни, їхній символ Че Гевара, вони не антисеміти, а інтернаціоналісти.

Але Максим був дуже розумний та просунутий хлопець. І не можна так просто говорити, що він лише скінхед. Йому подобався Чак Паланік. До того як він став скінхедом, він був анархістом. До того як він змінив в аське нік на «Брудний чобіт», у нього був нік «Анархіст». Я сама колись панувала, і знаю, що панки зі скінхедами б'ються. А Максим слухав «Нірвану» — панківський гурт.

Ми Максимом були в одному дитячому садку. А потім потрапили до одного класу до 62-ї школи. Навчалися разом до 5-го класу, потім я перейшла до іншої школи, але оскільки живемо поряд, то часто випадково зустрічалися. Відносини були доброзичливі, як із однокласником. Жодних розмов про євреїв не було — мене ніхто не приймав за єврейку, і прізвище у мене російське. У мене лише бабуся єврейка. Я й сама усвідомила себе єврейкою значно пізніше за п'ятий клас.

Потім я поїхала до Ізраїлю, але буваю в Одесі, у батьків іноді подовгу. Кілька років тому ми з Максимом випадково зустрілися, обмінялися телефонами та аськами. Нічого скіновського в ньому помітно не було, він був у джинсах та футболці «Нірвана». Через якийсь час він подзвонив мені, покликав мене погуляти ввечері. Я пішла. Говорили про те, хто як. Я, природно, розповіла про своє життя — про Ізраїль, про свою релігію, про кашрут, про Суботу... І почалася напруження. Він поводився досить пристойно, але не приховував свого ставлення до євреїв... але не стосовно мене, на кшталт: «Вони такі, але ти — нормальна, сподіваюся?» І весь час якось... Я його пам'ятала, як гарного хлопця, свого однокласника, була налаштована доброзичливо. А він, мабуть, використав знайомство з якоюсь іншою метою. Я розповіла, що підробляю вчителькою молодших класів у єврейській школі, і він запитав: «Ну і як поводяться маленькі семіти?». Загалом... Я йому сказала, що мені треба йти, що я поспішаю на тренування з рукопашного бою. Я справді ходила в Одесі на ці тренування.

Другого дня я зустрілася з Максимом по дорозі з тренування, я йшла разом зі своїми хлопцями-рукопашниками. Вирішила з ним привітатись. Він подивився на мою компанію... і поводився пристойно. Ми поговорили трохи, нормально, він йшов на урок гітарою.

А одного разу я його зустріла на Сегедській, і він був з другом. Ось тоді я точно врубалася, що вони скінхеди, хоча вони були в кепках, але одягнені були по-скіновськи. І з'ясувалося, що коли ми з ним були вдвох, він поводився відносно пристойно. А коли з другом, він одразу запитав: «Ну що, багато жидів в Ізраїлі?». Я йому відповіла: «Ну, ти сам логічно подумай — багато жидів в Ізраїлі чи ні?». Він почав наїжджати, намагався мені загрожувати... ну це все недомовками, але всім же зрозуміло, на кшталт: «Дивись я все про тебе знаю! Ти там дивися! Щиро кажучи, я злякалася навіть. І натякнула, що я теж добре його знаю, і нехай краще наїжджає на тих, хто його не знає.

Взагалі коли він був один, він поводився відносно в рамках, тримався в руках. А коли він був зі своїм товаришем-скіном — зовсім інакше. Може зображував перед другом крутого скіна. Взагалі, він колись був у натовпі, то не контролював себе.

— А це звідки ти знаєш? Ти бачила його в юрбі?

— І бачила, і знаю з його власних розповідей про те, як вони трощили магазини після матчу. Того разу, коли ми гуляли, він розповідав з великою гордістю: «Ми за «Чорноморець»!!! Ось нещодавно був матч і «Чорноморець» переміг, а коли «Чорноморець» перемагає, ми йдемо і трощимо все на своєму шляху, ми б'ємо всі вітрини магазинів, а це так класно!..» Одного разу я випадково виявилася недалеко від Шевченківського парку після матчу, і побачила Максима — він ішов у натовпі фана. Як не дивно, він мене впізнав здалеку і гукнув... але я вирішила не підходити до нього.

Потім, я вже знову була в Ізраїлі, він свої погрози переніс в аську... Ну, може, не погрози, просто гидоти всякі — з приводу єврейства та Ізраїлю. Він мені кидав якісь посилання на свій блог, але я їх не зберегла. Зрештою, я закинула його в ігнор-лист.

— Ти не турбуєшся про те, що якщо я все це опублікую, то тебе дізнаються навіть без прізвища... ну однокласниця, дитячий садок, рукопашний бій — багато особистих прикмет?

— А що мені турбуватися? Я ж в Ізраїлі.
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Наше сьогодення мирне

росіянин, який ненавидів Україну та євреїв: стала відома особистість “голосіївського терориста”
18 Квітня, 2026, 20:56
 Олена Билім
росіянин, який ненавидів Україну та євреїв: стала відома особистість “голосіївського терориста” 
Кривава атака в столиці відкрила шокувальні деталі про нападника — від біографії до радикальних поглядів

Головне за день:
Події 18 квітня у Києві стали одними з найрезонансніших за останній час. У Голосіївському районі чоловік відкрив вогонь по перехожих, а згодом захопив людей у супермаркеті. Напад спричинив численні жертви та поранених, серед яких є дитина.

 Правоохоронці кваліфікували інцидент як терористичний акт. Після штурму спецпризначенців нападника ліквідували, однак питання про його мотиви та минуле залишаються у центрі уваги. Згодом журналісти та аналітики встановили особу стрільця та оприлюднили нові деталі.

Був засудженим та родом з Москви: що відомо про стрільця з Голосіївського району Києва
Правоохоронці встановили особу чоловіка, якого ліквідували 18 квітня під час спецоперації у Києві після захоплення заручників у супермаркеті “Велмарт” і вбивства людей.

Зміст
Судимість та судові справи
Обставини злочину
Погляди та активність у соцмережах
Головне за день:
Йдеться про Дмитра Васильченков,а який мав українське громадянство, хоч народився у Москві. За даними ЗМІ, чоловік раніше був судимий та проживав у Голосіївському районі столиці.

Встановлено, що Васильченков народився 21 квітня 1968 року в Москві. Раніше він мешкав у Бахмуті Донецької області, на вулиці Максима Горького.

У різні роки працював в управлінні освіти міськради Бахмута та у військовій частині А1978. Також отримував військову пенсію.

“Це колишній український військовий служив до 2004 року на Донеччині. Місце служби – 254 мотострілецька дивізія, батальйон матеріально-технічного забезпечення. Потім пішов у запас і після 22-го продовжив службу в лавах української армії”, – зазначив журналіст Віталій Глагола.

В період 2015-2017 років тимчасово проживав у російській Рязані. Після цього повернувся в Україну і живе в Києвіна вулиці Деміївській, неподалік від місця, де відкрив вогонь по людях.

Крім того, повідомляється, що він мав фінансові зобов’язання перед УніКредит Банк. Квартиру на вулиці Деміївській, буд. 35, у Києві придбав у 2019 році.

Судимість та судові справи
У 2024 році проти нього відкривали кримінальне провадження за нанесення легких тілесних ушкоджень. Однак справу закрили через примирення сторін.

“Обвинувачений зазначив, що примирився із потерпілим та клопотав про закриття кримінального провадження та про звільнення його від кримінальної відповідальності у зв`язку із примиренням із потерпілим, який не має до нього матеріальних та моральних претензій, та надав на підтвердження звернення потерпілого та його розписку”, – зазначено у документах.
Також у тому ж році він виграв два суди проти Пенсійного фонду щодо доплат у розмірі 2 тисяч гривень і перерахунку військової пенсії. Для перерахунку він приніс довідку з Київського міського ТЦК СП від 17.11.2022 №ВСЗ/9664.

Обставини злочину
За інформацією слідства, нападник використовував легальну мисливську гвинтівку Kel-Tec SUB-2000 під патрон 919. Зброю було зареєстровано у грудні 2025 року.
Відомо, що цей карабін можна купити у вільному доступі.

Погляди та активність у соцмережах
За даними  “Телебачення Торонто”, ймовірний акаунт Васильченкова у Facebook свідчить про його радикальні погляди.

Зокрема, він публікував “антиукраїнські та антисемітські дописи” та закликав до силового “очищення” суспільства, посилаючись на методи Адольфа Гітлера.

У своїх публікаціях він також використовував формулювання на кшталт “так звана Україна” та висловлював жаль, що Ігор Гіркін у 2014 році не зруйнував Бахмут повністю.
2

Робер

Робер

На Одещині сепаратистські сайти готують грунт для створення БНР


Рашистський проєкт Бессарабія як прояв гібридної війни фашистської росії проти України

На Півдні Одещини відкрито діють три сепаратистські сайти які готують грунт для створення "Бісорабської народної республіки" (БНР), пише Поштівка.

Історія 

Російське слово "Бессарабия" офіційно вперше з'явилося в назві "Бессарабской области" в 1813 році. Ця область виникла в результаті окупації Російською імперією частини Молдавського князівства між Прутом і Дністром.

До російської окупації назва "Бессарабия" місцевим населенням як географічний топонім для означення цього краю не вживалася. Це слово імперія принесла на штиках і нав'язала його окупованим нею територіям. Також цю назву нав'язував СРСР з 1920-х до 1940 року, вже як історико-пропагандистський термін.
Упродовж XIX століття ця назва справді стала вживаною, але виключно як російська колоніальна назва, а не як автохтонна самоназва населення.

Чому Російська імперія обрала саме цю назву? Використання назви «Молдавія» прямо вказувало би на факт незаконної анексії та порушення територіальної цілісності Молдавського князівства. Натомість імперська назва «Бессарабия» звучала нібито «історично», але при цьому не мала чинного носія, правопопередника чи юридичного наповнення.

Після утворення Молдавської РСР 2 серпня 1940 року назва "Бессарабия" зникла з офіційного радянського дискурсу і була небажаною. В документах, підручниках, ЗМІ, картах його старанно уникали. У повсякденному житті всередині МРСР слово "Бессарабія" стало майже табу - його сприймали як натяк на імперське минуле. У сучасній Молдові термін залишається токсичним, його уникають або використовують із негативним відтінком.


В Україну цей імперський термін прийшов у 2014 разом із фінансованою з росії сепаратистською "Бісорабською народною республікою". СБУ розігнало сепаратистів, деякі втекли в росію, деякі лягли на дно, а ось сепаратистські видання «Бессарабия-информ», «БессарабияUA», «Бессарабия-Махала» досі існують і ведуть свою антиукраїнську діяльність. 

"Аби не українське" - технологія сепаратизму

Найбільш злостна з них - «Бессарабия-информ», яку фінансує Олександр Дубовий. Вони цілеспрямовано замінюють всі українські офіційні назви районів, територій і громад на «Бессарабия». Напевне саме в цьому полягає їх основне завдання - публікувати новини зі словом «Бессарабия».

Так само діє «Бессарабия-Махала», втім там вигадали термін «Українська Бессарабия». Видання пов'язують з Антоном Кіссе, до того ж "українські бісоараби" отримують гранти спрямовані на знищення української національної ідентичності і на пропаганду ЛГБТ. Також вони створюють неіснуючу "бессарабську культуру", здебільшого "бессарабську кухню", видаючи за неї болгарські, молдовські та українські страви. Варто нагадати що донецькі сепаратисти як обгрунтування створення "ДНР" постійно долдонили про "[неукраїнський] народ Донбаса" і "особливу [неукраїнську] культуру Донбаса".
Тобто схема від створення "народу" і "культури" і до референдуму з подальшим приєднанням до росії є робочою.

«БессарабияUA» утримує болгарин Віктор Куртєв - засновник громадської організації "Центр розвитку Бессарабії", яка "сприяє соціально-економічному та культурному процвітанню Бессарабського краю". Куртєв є спонсором Ярослава Кічука — ректора ІДГУ, який "підтримує ініціативи, спрямовані на збереження унікальної етнічної ідентичності Бессарабії". В ІДГУ явно за спонсорської підтримки діє ще один бісораб - викладач Віктор Дроздов, який маніакально просуває термін "Південна Бессарабія", якого навіть в імперії не існувало. Нещодавно і Кічук і Дроздов давали свої інтерв'ю сепаратистському виданню «Бессарабия-информ», і там у них "Південна Бессарабія" звучала через слово. Кічук навіть назвав ІДГУ "кращим університетом "Південної Бессарабії"

Якщо підсумувати, загальну суть діяльності цих сепарських сайтів, її можна визначити як "Аби не українське". Відома сепарка Ірина Королькова - радниця мера Ізмаїла Абрамченка - навіть вигадала для них термін "многонациональный народ" (Ізмаїла, Бессарабии) - щоби сховати в ньому рашистів-путіністів і не згадувати про українців. 


Є ще одна важлива особливість цих сайтів - вони надто прихильно ставляться до фашистської росії. Вони ніколи її не сварять, не проклинають, не засуджують. Взагалі не згадують в негативному аспекті - у них просто "прилітають [чиїсь] дрони", "атакує [невідомий] ворог" і таке інше.

А слово "Бессарабия" в їх назві, в назвах їх тг-каналів і пабліків, впихування цієї назви куди тільки можна, "працює" навіть на візуальному рівні для втовкнення цієї назви нам в голови як актуальної і робочої: "Бессарабія існує".

Ця технологія у комунікаціях має назву:
- ефект повторення - чим частіше людина бачить слово/назву, тим більш “нормальною” і знайомою вона здається
- фреймінг - як саме створюється/подається реальність через слова
- нормалізація через мову - коли термін починає сприйматись як природний і актуальний.

Ідея створити Бессарабську Народну Республіку "з метою захисту інтересів національних громад Бессарабії" не померла

Маніакальність, з якою ці сепарські видання роками просувають назву "Бессарабия", свідчить про потужне фінансування.

І тут постає питання "НАВІЩО"?
Відповідь існує лише одна: з метою створення сепаратистської "Бісорабської народної республіки" (БНР) з подальшим референдумом щодо приєднання до фашистської росії.

А НАВІЩО це ділкам - спонсорам/бенефіціарам БНР? Відповідь є вкрай простою - вони хочуть бути царьками БНР, не залежати від України, не платити податки, контролювати порти та виробництво продукції СГ і взагалі робити там що заманеться.

ІМПЕРСЬКА НАЗВА

Українці мають остаточно знищити рашистський проєкт «Бессарабия», тому що він є проявом гібридної війни фашистської росії проти України

Російське поняття «Бессарабия» не є нейтральним історичним терміном - це імперський і радянський конструкт, який цілеспрямовано використовується для підготовки анексії українських територій. 


Назву «Бессарабія» використовують як інструмент маніпуляції історичною пам’яттю з метою протиставлення півдня Одещини Україні. Для цього вороги навіть вигадали термін «Південна Бессарабія».

Втім є нюанс.

«Бессарабія» - це ІМПЕРСЬКА НАЗВА яка була закріплена у назві Бессарабської області, згодом Бессарабської губернії (до 1917 року).

А відповідно до Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» назви територіальних утворень, адміністративно-територіальних одиниць, що створювалися під час реалізації російської імперської політики на окупованих, анексованих чи в інший спосіб зайнятих Російським царством (Московським царством), Російською імперією,
- вважаються пропагандою російської імперської політики.

А російська імперська політика визнається злочинною та засуджується.

* * *
Тому, товаріщі сепари, перейменовуйте свої сепарські антиукраїнські видання що пропагують російську імперську політику.

Просимо СБУ, ООВА звернути нарешті увагу на сепарське антиукраїнське кубло що діє на Півдні Одещини, і знову загнати цих недобитків БНР за Можайськ як ви це вже робили в 2014-15 роках.

Артур Буц 

0

Робер

Робер

Пушкин в письме к Шишкову: Был, братец, я на Украине проездом...


Пушкин в письме к Александру Шишкову: 

«Был, братец, я в Украине проездом из Кишинева. Ничто больше так не поражает меня, как отличие украинца от русского. Первый и умнее и красивее и ловчее во всяком деле нашего горемычного захудалого и занюханного мужика. Наш, лапотный, весь в изорванной овчине, придавлен поверх паршивых своих волосьев бесформенным колпаком. Пахнет от него, пегого и малахольного, горестию и тоскою, печалью да безысходностью. Взглянешь в него, зачуханного до невозможности, и такая изжога подступит, что бежишь скорее от этой протухшей кулебяки к цыганам и шампанскому. Украинец, наоборот. Рослый и чернявый, в смазных салом сапогах и шароварах, ходит повсюду и легко смеется, и поет свои мелодичные песни, почесывая с приятельственной ухмылкой шикарные и пушистые усы».  

1831 г.


1
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
…
1295
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2026.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more

Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580

Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.