Про співтовариство

Сенс життя. Пошук відповідей на життєві запитання. Ставленя до Бога - ВІн є у нашому житті, чи існує поза ним?

Хрест

  • 25.04.08, 13:39
На дворі стояла спека. Симон, повертаючись з поля, геть спітнів. Та його дім
уже був неподалік. Чоловік зупинився на пагорбі і витер піт з чола. Поглянув на
місто, що розкинулось перед ним. Симон там живе. Це - святий Єрусалим. Ось він
постав перед його очима у всій своїй білосніжній красі. Симону здалеку було
видно безліч вузеньких вуличок, які виглядали немов таємничий лабіринт з якого
здається годі було й вибратись. На фоні голих вершин, в оточенні кедрових гаїв,
оливкових насаджень, виноградників і долин з соковитою травою він виглядав наче
біла пухнаста хмаринка, що опустилась чомусь на землю. Своєю красою Єрусалим
здавна вабив до себе не тільки євреїв, а й багато інших народів.
В Єрусалимі життя вирувало, як у вулику, особливо це було помітно сьогодні, в
п’ятницю. Сюди прибули паломники із найвіддаленіших куточків, де тільки
проживали євреї. Вони хотіли принести жертву в ці пасхальні дні саме в ньому.
Паломники були всюди: на вулицях і площах міста, на базарах і в залах храму. Ці
люди раділи з того, що змогли на це свято бути тут - у Єрусалимі. Їм прийшлось
подолати довгу дорогу; кому пішки, кому верхом, кому на самоті, а кому і в
гурті. Були тут і земляки Симона з далекої гарячої Кірінеї. Це місто
знаходилось на півночі Африки. Воно поступалось красою хіба що перед
Карфагеном. Та Єрусалим - Город Великого Царя, був прекрасніший за всіх, - це
радість всього краю. Симон прикипів до нього всією душею.
Симон не знав, що сьогодні увагу гостей і жителів багатотисячного міста
привернула ще одна подія - страта злочинців. Страта мала відбутися через
розп’яття на хресті. І хоч тепер, за часів римського поневолення, до цього вже
звикли, та ця страта була незвичною. Одним із приготовлених до страти був не
звичайний злочинець, а досить відомий Чоловік. Крім того доказів його злочину
фактично не було наведено.
Після споглядання міста з пагорбу, Симон рушив далі. Через якийсь час він
дійшов до воріт, що виводили з міста, аж раптом побачив, що вся вулиця
заповнена людьми. Вони щось збуджено обговорювали, одні показували на когось
пальцями, а інші вертіли головами витягаючи шиї. Хтось повністю заволодів
їхньою увагою. Можливо Симон пройшов би осторонь, та його теж розбирала людська
цікавість, і не тільки вона. „Хтось наче нашіптував йому: „Ти маєш бути там! Ти
маєш бути там!” (далі буде)

Хмари

  • 21.04.08, 13:12
                                                            "Хмари"   На  їхнє  життя  насунулись  хмари.  Вони  йшли  одна  за  одною  не  зупиняючись,  що  далі  -  то  більші,  що  далі -  то  чорніші. Поміж  них  пролітали  спалахи  блискавки  і  роздавались  перекати  грому... Бог  гнівався...  Він гнівався  на  них  -  людей.  Вони, 

люди,  мов  маленькі  мурахи  в  цьому  світі,  все  працювали не покладаючи  рук,  піклувалися про  сім’ю,  будували її,  та  вона, як  і  їхнє життя,  розпадалася...

  Хмари - проблеми  і нещастя  цього  світу,  закривали  від  них  небо,  закривали  сонце, 

закривали  від  них  Бога.  Та  Він був.  Він  жив. Він  бачив  їхнє життя  і  гнівався. А  вони:  безсилі, безпомічні   істоти,  беззахисні, як  квіти  в полі  під  час бурі,  все  гнулися  і гнулися  під  натиском   жорстокого  світу.

  „Хмари-проблеми”,  постійно  випливаючи  з-за  обрію, виливали  на  них  холодну  воду  густими  потоками,  не  даючи  навіть  підвести  голову,  вони  просто  їх  заливали.  Інколи  вони   падали  на  людей  у  вигляді  граду:  твердого,  безжалісного.  Він  боляче  бив  їх  по  обличчю,  руках. 

Хотілося  втікати.  Та  куди?  Цей  світ  був,  як  безмежне поле  в  якому нікуди  сховатись,  нічим прикритись,  в  якому нема  від  кого чекати  допомоги.  І вони  впали.  Їх місив  дощ,  бив град.  Вони  були всі  у  багні, у  ранах.  Вони були  зломлені.  Вони  лежали  і  чекали свого  кінця  - та  його  не було... І  тоді  вони згадали  про  Того, без  Якого  говорили, що  обійдуться,  бо  вони  „самі творці  своєї  долі”. Вони  стали  каятись, благати  про  помилування. Їм  здавалось,  що  і  помилування  не  буде...  І  вже  коли  їм  подумалось,  що  смерть  невідворотна  -  небо  просвітліло.

   Ще йшов  дощ,  та на  небі  з’явилась  веселка.  Чорне  від  хмар,  воно  розділилось.  Хмари, перетворившись  в  багряно-сині,  почали  відступати.  В  проміжку  по  між  них  появивсь  маленький  сонячний  промінчик,  за  ним  другий,  третій... 

Їх  більшало  і   більшало.  Ось  появилось  і  воно  - небесне  світило.  Замовкли  перекати  грому,  пропали  блискавки,  небо  розчистилось.  Наступила  благодатна  тиша... Тепло  сонячних  променів  зігріло  задубілі    тіла, приласкало  заплакані  обличчя.  З  цими  променями  в  людей  вливалась  сила.  В  усмішці  сонця  вони  побачили  усмішку  Отця  Небесного.  Він  вже  не  гнівався.  Він  любив  своїх  дітей.   Він  поміняв  свій  праведний  гнів  на  милість,  не  заслужену  ними  і,  простив...

 Вони  підвелися. Вони  були ще  мокрі  від  дощу  і  сліз. З  них  йшов  пар. Та вони  були  живі.  Вони  потягнулись  до  сонця,  до  неба, до  Бога. Вони  славили  Його. Він пестив  їх  сонячними  променями  і  вселяв  надію: „– Завжди  так  не  буде. Буде  і 

в  вас  безхмарне  небо. Воно  буде  ваше.  Вірте  Мені  і  ідіть  до  Мене.  Я  вас  знайшов  у  цьому  світі.  Я  вас  підняв  і  підійму,  коли  ви  впадете.  Я  вас  хочу  бачити  біля  Себе  живими...”

Думки

  • 01.04.08, 15:41
             (закінчення)                              Одного дня Руслан, як завжди, йшов селом, до контори. На сільських вулицях не було видно ні душі. Настала якраз обідня пора і всі люди спішно порались біля домашньої худоби. Хто з роботи прийшов, а хто з власного городу. Лише дід  Захар нікуди не поспішав. Він вже давно на пенсії, дружина померла, тож його господарство складалося з півня і десяти курей. Правда, ще є в нього кіт Федот. От і все. Через те часу в нього хоч відбавляй. Ось тому і сидить він разом з Федотом під плотом на лавочці. Гріються обоє на сонечку.

«Виявляється, що всі мене просто використовували, а чи шанували, як людину, як спеціаліста, хто знає? Хіба що дід Захар. Цьому від мене нічого не потрібно, а проте кожен раз, як мене побачить, ще здалеку здіймає кашкет і першим вітається. Он і зараз сидить на своїй лавочці і сто процентів, буде все як завжди,» - потішає себе Руслан думкою, наближаючись до того місця де сидить дід. Побачивши ще здалеку Руслана, дід здіймає кашкета і гукає назустріч: - Здоровенькі були пане бухгалтер! - А що я казав? – зрадів Руслан. - І вам доброго здоров’я діду! - повеселівши відповідає він дідові і думає: «Ось цей старий нічим зі мною не зв’язаний. Йому просто мене приємно бачити, і поважає. Кожен раз, як мене побачить кашкета здіймає і кланяється. Точно як говорив на лекції Дмитро Омелянович. Значить я все ж таки шанована людина. Головне - це думка простих людей». Та не встиг він ще пройти повз діда, як почув навздогін його думки: «Ось цей, ще зелений та вже голову задирає - головний бухгалтер. Я б може на нього і уваги не звертав. Та хто його знає, може коли прийдеться, попросити, щоб щось виписав в колгоспі. Тож краще першим привітатись, що з мене від того корона впаде з голови, чи що?..» Руслан з несподіванки аж через камінь перечепився почувши таку про себе думку. «Я ніколи ні з ким не поводився пихато, тим більше з дідом Захаром. Чого ж він так про мене думає?" - здивувався хлопець. Надійшла субота, скорочений день. Всі розійшлися по домах. Контора спорожніла. Лиш Руслан пихтить ще над паперами. Та його думки весь час повертають на інше. «Все як у Тараса Григоровича Шевченка: «Думи мої думи, лихо мені з вами,» - думає він і сумно посміхається. «А може б то я теж вже йшов додому, - подумав Руслан, як раптом згадав, що має зайти якийсь пастор, виписувати автобус. « А я вже касирку відпустив, - зітхнув він. - Прийдеться трохи зачекати. Я думав, що пасторі є тільки за кордоном. Виявляється що є і в Україні, у віруючих. Цікаво які вони,» - подумав Руслан. Взагалі то всіх священиків він не любив, чи через те, що батьки говорили, якщо хочеш гарно  жити і нічого не робити, то вивчися на попа. Йому весь час здавалось, що вони  дурять не тільки людей, а й Бога. Його думки раптом перервав стукіт у двері. - Заходьте, - гукнув він. До кабінету ввійшов високий з сивиною чоловік. Одягнений він в був простий чорний плащ. Обличчя відвідувача було худорляве з добрими очима. В очах Руслан добре розумівся. Не в одні очі він дивився. За день багато їх проходить і всі різні. - Слава Богу! - промовив відвідувач приємним голосом. - Слава навіки! – відповів бухгалтер. « - Це напевне і є отой пастор, - подумав він. Я ще з ним не говорив, а в мене уже склалось приємне враження про нього, « - мимоволі подумав Руслан. Як раптом почув думки відвідувача: « Це і є напевне той бухгалтер. Ще досить молодий, проте наче скромний для цієї посади.» Руслан аж закашлявся почувши таку про себе думку. - Я вас слухаю, - звернувся він до пастора. - Мені потрібно виписати автобус. Ми хочемо їхати на євангелізацію, яку проводить Біллі Грем. - Прошу сідайте. Я зараз все оформлю. Русланові раптом захотілося зробити щось приємне для цього чоловіка тому він сказав: - В нас автобус коштує трохи дорого, та я можу виписати його на когось з наших колгоспників, що їдуть з вами. Так буде на двадцять процентів дешевше. Гаразд? - Дякую! Якщо так можна, то нехай буде, як ви кажете, - відповів посміхаючись відвідувач. - От і добре, - підсумував розмову Руслан. Він швиденько виписав касовий ордер на ім’я одного з віруючих односельчан. Пастор підвівся. - Ну що ж, щиро дякую, - промовив він. – До побачення! Потім ступивши крок до виходу з кабінету, повернувся і додав: - А може й ви хочете почути, що думає про вас Господь? Приходьте завтра до Дому Молитви, на десяту годину, звідти вже поїдемо в область на зустріч з Біллі Гремом. Відвідувач пішов, а Руслан все ще сидів розкривши рота. «Що думають про мене люди я вже чув. А що ж думає Господь? Цікаво. Досить цікаво. Що поїхати? Але яке там, - він одразу ж відкинув таку думку. Нікуди я не поїду. Роботи повно. Та й як я поїду з віруючими? Що про мене подумають? Проте це дуже цікаво.» Руслан таки не поїхав. Закрутився, завертівся, та головне не відважився. Так пройшло ще два роки. Багато чого змінилось з тих пір. Руслан залишив роботу в колгоспі, не хотів брати участь в цьому великому обмані. «Що ж це виходить, - думав він. – Я знаю, що у всіх господарствах так роблять, а в районі двадцять сім колгоспів, а в області сімнадцять районів, а в Україні двадцять чотири області і Автономна Республіка Крим, а в Радянському Союзі - п'ятнадцять республік, тобто в цілому сотні тисяч таких, як ми господарств. Потім в газетах пишуть, які то ми передові, ось тільки за рахунок урожайності отримали тисячі тонн зерна. А його фактично не стало більше, все лише на папері. Так і з молоком: на папері є, а телята його і в очі не бачили. А якби злити все молоко, що приписано, в одному місці, на карті би появилось нове море - молочне. Та в принципі не тільки з цими двома видами продукції, і не тільки в колгоспах дописки. Яка ж то велика брехня вийде, коли взяти все докупи. Та в світі того не знають і можливо вірять в успіхи Радянського Союзу.» Звичайно на обмані далеко не заїдеш, тож і Радянський Союз проіснував не довго - розпався. Розпався і колгосп «Шляхом Леніна». Спочатку йому поміняли назву на «Новий шлях», потім поміняли голову колгоспу, згодом ще одного. Та процес був невідворотній - колгосп, як організація, перестав існувати. А тоді його ще й розібрали фізично - по цеглині, по камінчику, патичку. І залишилась на кінець, одна руїна. При  тім  всім, видно  бажання  почути, що  думає  про нього  Бог  було досить  сильним,  і ніяк  не  полишало хлопця.  Бо  одного разу  він  таки  пішов  у  зібрання до  віруючих.  Видно щось  йому  Господь таки  відкрив, бо  тепер Руслан більше не  чує  людських думок,  та  чує думки  Божі.  Проте цього,  як  виявилось, для нього  досить...

   А що ж до Русланових власних думок ? Що з ними трапилося? Вони тепер інші? Ще більш почорніли? Чи посвітлішали, вибілися?

   А нічого. А що з ними  трапиться  -  живуть, як і колись. Залишились такі, як і були  - чорно-білі. Такий баланс життя, що поробиш? Проте, вони тепер вільні. Не має грат, крізь які їм потрібно втікати. Їх навіть можна викласти на цьому всюдисущому папері. І не тільки у достовірних цифрах, а навіть на словах, а це повірте таки чогось варте…

Думки

  • 01.04.08, 15:33
                  (продовження 1)                 
Повернувшись з району, Руслан ще зайшов в сільський магазин. Продавщиця, тітка Одарка, стояла за прилавком і жувала печеня. Привітавшись хлопець став дивитись щоби купити.  Вибравши товар підійшов розрахуватись. Так аби щось сказати промовив до продавщиці:
- Як торгівля? Процвітає?
- Та не дуже, - відповіла та, зануривши руку в засік з печеням.
- Та й в нас не густо.
- Та так, - взялася до розмови тітка Одарка, якраз переджнивок ви напевне крім молока нічого і продати не маєте.
- Таки не маємо. Хіба так інколи на м'ясо здамо якогось бичка, та зараз масово продавати худобу шкода, худа - ще від зими не відійшла. Інколи випишемо якесь порося для своїх працівників чи пенсіонерів. Та тільки ті, котрі ще маленькі до
десяти кілограм, та й увесь торг. Для колгоспної каси, це як крапля у морі, а витрат багато. То на це потрібно, то на те, - став він розповідати Одарці.
- Так-так, - підтакнула жінка, віддаючи йому здачу.
Руслан вже ховав здачу в кишеню, як почув думки продавщиці : «Бідненький мій, що ти там знаєш. Он я недавно взяла порося. Мені виписала його на себе баба Параска, вона пенсіонерка, працювала все життя в колгоспі, тож для неї виписали
дешевше. Правда прийшлось дати пляшку олії, та то пусте. А отримувати з накладною пішла вже я сама. Там завфермою Тарас, видав мені порося, але вагою не десять кілограмів, як написано в накладній, а тридцять. Прийшлось теж дати
пляшку, правда горілки. Отак за дві пляшки я взяла не порося, а доброго підсвинка.»
Руслан поглянув на тітку Одарку. Та далі жувала печеня і загадково посміхалась. «От спритна яка, - подумав Руслан. - Голова інколи так виписував поросята, але ж то для районних керівників, а тут виходить, що і село не
дрімає.» Хлопцеві враз захотілось трохи зіпсувати її самовпевненість.
- Мушу йти, - сказав він. – Потрібно ще попередити завфермою, що у районі, у тих людей, що виписували колгоспні поросята вагою під тридцять кілограмів, вони здихають. Люди думають, що таким поросятам вже можна всяку їжу давати, а ті, після колгоспної, накинувшись на домашню об’їдаються, а потім перестають зовсім їсти і здихають.
- Та що ви таке кажете? - промовила раптом зблідла продавщиця. – Це правда?
- Та я точно не знаю, - проте диму без вогню не буває, - відповів Руслан
знизавши плечима.
«Не знаю, що там може бути з тими поросятами, чи перестають вони їсти чи ні, та знаю, що тітка Одарка тепер забуде про їжу. Он перша ознака, навіть печеня перестала жувати,» - в середині усміхаючись, як школяр-бешкетник, подумав
Руслан.  Він вийшов на вулицю. Пройшовши кілька кроків Руслан почув, як за спиною клацнув замок. Потім
задріботіли жіночі каблуки. Хлопець оглянувся. Замкнувши крамницю, з заклопотаним виразом на обличчі, кудись поспішала тітка Одарка.

Одного разу голова колгоспу повернувся з районної наради, як грозова хмара. Він зробив «розгони» на нараді колгоспних спеціалістів. Після того, на другий день, викликав до себе головного бухгалтера.
- Руслане Богдановичу, - звернувся він до нього. - Я вчора розповідав,
наскільки нашим колгоспом невдоволенні районні керівники. Наш колгосп став пасти задніх, особливо по надоях молока. Є ще перспектива низької урожайності
ячменю. Тому ми тут з зоотехніком і агрономом вирішили трохи виправити ситуацію. Ми збільшимо надої молока таким чином: по бухгалтерських даних збільшимо їх, а так, як фактично їх не має, то дописану різницю спишемо на годівлю
телятам. З ячменем зробимо наступне: п’ятдесят гектарів переведемо в однорічні трави, але обмолотимо. Зерно піде в валовий збір, а солома замість однорічних трав, на корм худобі.
- А що скажуть корови? Адже однорічні трави, то не солома. В нас і так надої впали, - висловив сумнів Руслан.
- Корови мовчатимуть, - голова поглянув на хлопця. – І ти мовчи.
- Добре, - буркнув Руслан. А потім додав:
- Та й з цукровим буряком нас не все в порядку.
- От-от. Добре що нагадав, - пожвавішав голова. – Ми тут теж покажемо менше гектарів ніж посіяли, а різницю спишемо, - він задумався. – Напевне теж на однорічні трави. 
Хоч-не-хоч, бухгалтер погодився. А потім і сам запропонував деякі ідеї голові. Помаленьку вони порозумілись.
Пройшло ще кілька місяців. В колгоспі зібрали і зернові, і картоплю, і цукровий буряк. Потрохи готовились до зими. Якраз підійшов день працівника сільського господарства. В великій залі зі всього району зібрались: керівники району,
колгоспні керівники і спеціалісти, кращі колгоспники. Перед святковим концертом, з привітальною промовою виступив начальник управління сільського господарства. Сьогодні, звичайно, говорилось тільки про досягнення на
колгоспній ниві. Називали кращі господарства району. Їхні керівники вставали, під оплески залу, кланялись на всі боки. Раптом Руслан, який сидів поруч голови колгоспу, почув з трибуни:
- Сьогодні можна поздоровити і колектив колгоспу «Шляхом Леніна». Не має що гріха таїти, були проблеми в цьому господарстві. Ми поговорили з його головою Володимиром Сергійовичем. Треба віддати йому належне: він правильно зрозумів політику партії. Відставання по надоях молока, суттєво зменшилось, а урожайність зернових і цукрового буряка в порівнянні з минулим роком, завдяки його енергійному керівництву значно виросли. Поздоровляємо. Значить, коли захочеш -
можеш.
Руслан поглянув на голову колгоспу. Володимир Сергійович, який вже відкланявся на всі боки, стояв гордо піднявши
голову. Він аж почервонів від задоволення. Руслан теж, але від сорому.
  
З тих пір в Руслана усе пішло, як по маслу. Хоч і трохи набридло торби возити до району, ну та це вже дрібниці. Такі відносини тривали майже рік. І хоча Руслан чув думки інших всього лише один день, та тепер він і так догадувався,
що хто хоче і думає про нього. Тепер в усіх інстанціях він був свій чоловік. Його привітно скрізь зустрічали. Звичайно ним були задоволені і колгоспні спеціалісти і сам голова колгоспу. Непогано ставились до нього і колгоспники.
Аж ось одного разу, здаючи звіти, він знову почув думки інших…Та вони були трохи відмінні від тих, які були колись... Ось деякі з них: «Вже той бухгалтер з «Шляху Леніна» набрид. Думає, що купив нас за якусь торбу огірків, чи мішок
капусти. Щось придумав би оригінальніше, ну хоча би здогадався завезти додому, а то приволік усе сюди, на роботу. Ще хто щось не так подумає.» «Ти диви!? Ще й вередують,» - подумав Руслан.

(далі буде)

Думки

  • 01.04.08, 15:19

Вузька, тісна, заледве три на чотири, кімната. Вицвілі, голі стіни. Слабеньке світло з стелі. Глухі, сучкуваті двері. Майже квадратне вікно. Сіра металева решітка з арматури  -  ґрати. Тускле скло…

   Тюремна камера? Одиночка?

   Ні. Аж ніяк, ні.

  Металевий, сірий сейф у кутку. Глуха коричнювата шафа. Два столи, того ж кольору, один до одного буквою „те ”. Обабіч три крісла, зі спинкою. Прості. Дешеві. Одне з них по-центрі…

   Кімната слідчого?

   Ні. Аж ніяк, ні.

 Папери. Повсюди папери. Записи. Розрахунки. Книги. Ручки. Олівці. Друкарська машинка. Калькулятор. Рахівниця.…

  Кімната затвірника? Поета? Письменника. Науковця?

  Ні. Аж ніяк, ні.

  Проте кімната. Власна. Одиночка. Окрема. Вибивати  її довелося довго. Та тепер вона його, тут головного. Правда там, за порогом, теж головного, але не зовсім… Проте важливо, що тут  його місце роботи, його сховок, його місце роздумів…

  А думати йому є про що. Ой таки є, навіть тоді коли не хочеться  - є. Мусить думати. Як ось зараз. Такі вони думки. Самі лізуть у голову й не питаються готовий ти до них, а чи ні. Такі вже вони нахабні, настирні. Часом важкі, сумні, тривожні, навіть похмурі й злі. Інколи й радісні, веселі, добродушні, але в основному не тут. Не у цьому кабінеті, з голими стінами, сірими ґратами. Тут такі не приходять, не вільно. Не то щоби не вільно  - атмосфера не та. Правда, інколи вони таки виникають, та одразу ж поспішають майнути на вулицю, вирватися через заґратоване вікно, крізь тусклі шиби, на волю. І то нічого, що спочатку їх зустріне пекуча кропива, колюча малина, будяки. Нічого…Вони вже на волі. Хай і з реп’яхами на спині, та на волі. А там сонячна галявина, шовковиста травичка, стежинка. А далі дорога. Дорога додому. Польова. Рідна. Тепла…

  Звичайно вони б могли спробувати вийти і через ці глухі двері. Та це марудна справа. Їх, дверей, аж четверо і лише одні, останні, не глухі. А там за ними люди, співробітники, зі своїми думками, та ще гірше запитаннями: „Куди? Чому? З ким? Для чого? Чи надовго?” та й далі, за останніми дверима, бетонні сходи, бетонна доріжка, кам’яна дорога. Все сіре, глухе, холодне…

  Ні краще крізь вікно, крізь грати, кропиву й бур’яни, але стежиною у саду, але польовою дорогою, з милими серцю місцями…

  Проте не зараз. Не зараз. Зараз робота, служба. Паперова, проте служба. Хоча чому так зневажливо  - паперова? На  папері, мабуть, світ стоїть. Світ бізнесовий, науковий, інформаційний, розважальний, культурний, навіть спортивний, не кажучи вже про статистичний, обліковий. Звісно, не на самому папері, а на тому що на ньому написано-намальовано. І цей світ творять люди: академіки, професори, інженери, архітектори, вчителі, навіть учні, митці і звісно й вони бухгалтери. Тим паче головні. Як ось він  -  Руслан…

Колись, ще як Руслан був студентом, їхній викладач Дмитро Омелянович, напучуючи майбутніх головних спеціалістів, сказав на лекції: - Те, чого ми вас тут навчимо, безумовно добре, але головне вам вивчити бухгалтерію життя. Це, коли ви йдете по вулиці, а перед вами ще здалеку здіймають шапку і першими поспішають привітатися: «Здоровенькі були!» Сьогодні Руслан Богданович думав думу. Важку думу. Про своє становище, поводження і взагалі про все. Хоча напевне найбільше думав про свою роботу. Бо якраз через неї і формувалось громадське ставлення до нього. Він в селі шанована людина, друга після голови колгоспу. А все це через посаду. Як-не-як Руслан головний бухгалтер колгоспу «Шляхом Леніна». А ось шанованим став не одразу. Це трапилось після одного чуда, ні,.. вірніше двох. Тепер він вже сам не знає чи це дійсно було з ним, чи все це йому приснилось. Ну як, хочете дізнатися що трапилось? Зацікавились? Ну то що розповісти? Гаразд. Розповім. Але тільки вам, по-секрету. Домовились? Отож слухайте… Руслану ніяк «не йшов» квартальний звіт, бракувало коня. Дивуєтесь? При чому тут кінь? А при тому, що на початок звітного періоду він був, а на кінець - не стало. Запитав зоотехніка. Той каже: «Виміняли на дизпаливо.» «В кого виміняли? Скільки того дизпалива? А де врешті решт договір, акти, накладні, взагалі хоч якісь документи на цю операцію?» - випитує. Зоотехнік тільки знизує плечима: «Виміняли в якогось дядька. Голова колгоспу сказав так зробити. Ми і зробили.» «Якийсь кошмар», - думав головний бухгалтер, відкриваючи двері кабінету голови колгоспу. - Володимире Сергійовичу, почав він, як тільки увійшов, - як то так: два тижні тому виміняли коня на дизпаливо, а я не в курсі. Мало того, без жодних документів. Виходить, коли б не звіт, то я б і не дізнався? А тепер, як це все заднім числом провести? Ми ж не приватна лавочка, що можемо робити що хочемо і як хочемо. - Та вже так вийшло: поле не доорали, дизпаливо закінчилось, трактори простоюють, грошей немає. Тож і виміняли коня на дизпаливо, - почав виправдовуватись голова. Він не очікував такого натиску від свого бухгалтера. - Ну нехай навіть так. Потрібно було б зі мною порадитись, як все це оформити. А якби раптом ревізія? Що тоді? Коня не має, а корми списуємо. Дизпалива на приході не має, а трактори вже поле виорали. Чим вони заправлялись питається? Водою, повітрям? Як тепер все це залагодити? Проте голова вже прийшов до тями тож і перейшов собі в наступ: - Ну, а то вже твоя справа залагоджувати? Для чого я тебе тримаю? Тепер вже оторопів Руслан. - Якраз і тримаєте для того, щоб не наробити дурниць. Бухгалтер в господарстві для того, щоб голова в тюрму не попав, - вийшовши з себе відпалив він. Як не дивно, тут голова промовчав. Аж раптом Руслан почув його думку: «Правду кажеш. Але коли хто і сяде в тюрму, то це ти. В мене відповідь проста: я в цьому не розбираюсь, для того в мене є спеціалісти. Ось хоча би бухгалтер.» «Он як?» - подумав Руслан і щоб остудити голову колгоспу сказав: - Нас учили у випадках, коли керівники не прислухаються до нашої думки і йдуть всупереч закону, чи бодай би всупереч елементарному веденню бухгалтерського обліку, повідомляти вищі органи. - Навіть так. І що ? Ти повідомиш? Теж мені Павлик Морозов знайшовся, - глузливо промовив голова і його брови полізли вверх. - Поки що ні. Та я подумаю, - дипломатично відповів Руслан. - Ну-ну подумай. Але добре подумай. Бо тоді мені такі бухгалтери не потрібні. А кому повірять тобі чи мені ми ще побачимо. Зрозуміло? – крізь зуби процідив Володимир Сергійович і з погрозою поглянув на бухгалтера. - Зрозуміло, - відповів похнюпившись Руслан. Ще й року не пройшло, як він знайшов цю роботу після довгих поневірянь по чужих областях. Він повернувся в свій кабінет. «Потрібно закінчувати звіт. Хоч часу обмаль, та напевне ще встигну, - міркував він, а там побачимо, як нам жити з головою колгоспу.» Руслан Богданович недаром поспішав - сьогодні звітний день. Звіти потрібно здати в районі. Але ось все готово і головний бухгалтер колгоспу «Шляхом Леніна» із звітами в папці, в райцентрі. Тепер потрібно трохи побігати: здати їх і в податкову, і в статуправління, і в управління сільського господарства. Ще потрібно і в банк зайти, і в фінвідділ. Та це вже як вдасться. Нарешті Руслан зі звітами в статистичному управлінні. Дочекався своєї черги. Уляна Федорівна, взявши в руки один із звітів, швиденько пробіглась по ньому очима. Після цього взялась детально перевіряти кожну цифру. - Тут добре. Тут теж, - бурмотіла вона собі під ніс. – А тут потрібно розписати овочі. Щоб були в розрізі. Огірки маєте? - підвела очі на Руслана. - Так, маємо. Городина цього року вродилась непогано. Особливо огірки, - поспішно відповів Руслан. Жінка швиденько глянула на пакет, що стояв біля Русланової ноги. «Щось не бачу», - раптом почув її думки Руслан. - Не бачу, - сказала Уляна Федорівна, вже дивлячись у звіт. Руслан швиденько зорієнтувався в ситуації, заглянувши жінці в очі, відповів: - Зараз побачите огірки в цифрах у звіті, а завтра і в натурі. Уляна Федорівна, не змигнувши оком, відказала: - От і добре. Дописуй, а там побачимо. Щось подібне трапилось і в податковій, і в управлінні сільського господарства. Звіти Руслан здав оперативно. «А я раніше стільки мав мороки з ними, - задоволено думав він, здавши останній звіт. - Так я до обіду ще й в банк встигну забігти». Зайшовши в банк, Руслан в першу ж чергу поспішив до Надії Григорівни, вона веде їхній колгосп. «Потрібно зараз замовити на завтра гроші на зарплату, щоб не було пізно», - міркував він. - Добрий день! - привітався Руслан, до Надії Григорівни. - А, Руслан Богданович! Добрий день! Слухаю вас, - відказала та. - Та я ось забіг до вас, бо хочу замовити на завтра готівку на зарплату. - Го-ті-вку? На зав-тра? – повільно запитала Надія Григорівна, розтягуючи слова. – Не знаю, не знаю. Зараз з готівкою щось страшне робиться, постійно не вистачає. Я спробую щось зробити, та нічого не гарантую. Руслан розчаровано зітхнув: «Кругом одні проблеми». Як раптом почув думки співрозмовниці: « Багато вас тут таких ходить і всі хочуть готівки, і то одразу. Та нормальні бухгалтери знають, що і нам тут не солодко приходиться. Я он свою зарплату вже вибрала, а ще багато чого потрібно купити». «Як же я забув? - ледве не ляснув себе по лобі Руслан. Та стримався і усміхаючись промовив співчутливо: - Вам тут теж напевне не солодко. Може б я вам чим допоміг. Наприклад баночку-другу меду привіз. Жінка трохи почервонівши, як школярка зловлена на гарячому, здивовано звела брови і спочатку підозріло поглянула на нього, потім теж посміхнулась: - Ви так наче думки читаєте. Це зайве. Хіба вже так дуже хочете присолодити моє життя? - Хочу, - відповів Руслан. – Ну, а ви присолодіть моє притримайте нам готівку на зарплату. Гаразд? - Ну що з вами вдієш? Гаразд, - здалася Надія Григорівна, опустивши очі. - Тоді все. Домовились. Завтра я присилаю свою касирку по зарплату. По дорозі і мед захопить. - Добре. Присилайте касирку. - Що ж, до побачення! Хай щастить вам! - став прощатись Руслан. - Щасливо! – почулося у відповідь. Руслан вийшов з банку. «Як то можна все просто і швидко владнати, коли знаєш думки іншого, а я раніше думав що головне, щоб було все правильно в обліку. Виходить головне щоб все правильно було у відносинах з тими, кому здаєш звіти, » - міркував він по дорозі додому.  (далі буде)

Багатій

  • 28.03.08, 13:59
                                                            (закінчення)

- Ви діду якийсь не сучасний, могли  б і на нашому озері навчитись плавати.

 Та міг би та якось так  сталось, - сумно усміхнувся Мирон Степанович. - Самому не хотілось, а так компанії не  мав.  Жив собі сам на світі, нікому до мене діла не було, та й мене ні до кого не тягнуло.
- Мені вас шкода. Та зараз ви маєте компанію. Я чув, як дядько Василь  з тьотею  Сонею  і  тато  з  мамою  між собою  говорили. - І що ж вони говорили коли не секрет? - А ви мене не видасте? – по-змовницьки шепотом запитав хлопчик. - Ніколи в житті, - забив себе в груди старий.   Івасик оглянувся чи не має нікого  поблизу  і  знову шепотом продовжив:

 - Вони сказали:  «Без «нашого багатія»  на  море не поїдемо».
- Так  і сказали?  - перепитав  Мирон Степанович.
- Зуб даю. Так і сказали, - серйозно відповів хлопчина.
- Так дитино тепер я хоч на старості літ маю друзів,  які мене люблять і поважають,  - повеселішав  Мирон Степанович. – А ти?  -  прищурившись він глянув на маленького Івасика.
- І я теж вас люблю.  Тато з мамою  кажуть,  що  ви  мій рідний  дід, а дядько Василь  другий хресний.  А скажіть,  -  малий знову перейшов на шепіт,  -   ви й справді такі багаті?
- Так Івасику,  після твоїх слів я став ще багатший,  -  цілком серйозно відповів  Мирон Степанович  і  враз перемінився на лиці. – А тепер давай купатися, а то ми як жінки на  перелазі стали і  теревені правим!   Мирон Степанович зачерпнув жменями  морської води і хлюпнув на Івасика. Той заверещав, зареготав і заляпав руками  по воді,  намагаючись і собі хлюпнути у  відповідь.
-       
Держись козаче, а то скупаю,  -  закричав Мирон Степанович,  забувши про свої  статечні роки  і кинувся по воді за Івасиком.

-   Я від  мами втік, я від тата втік, і від вас утечу,  -  знов  зареготав хлопчик і пустився  навтікача.

  З  води на берег вийшло невеличкий гурт людей.  Були це дві пари,  одна ще досить молода, друга ненабагато старша.  Вони зупинились спостерігаючи за тим, як старий чоловік  кумедно піднімаючи ноги, мов бузьок, бігав серед набігаючи на берег хвиль, за вертким хлопчиком.  - Василь Васильович  дивіться,  як «наш багатій» подружився  з Івасиком, -  сказав  тато хлопчика. - Знаєте народ, -  звернувся до компанії Василь Васильович. – Мирон Степанович  мені говорив,  що  за ті гроші, що я загубив, а він знайшов, хотів собі купити житло. Він хотів мати свій дім. А  як  тільки  вашого  Івасика виписали з столичної  лікарні,  він мене одразу  попросив познайомити з ним. А далі ви самі знаєте, що він його мало не щодня відвідував.  А коли Івасику дозволили гуляти,  то  ще невідомо  хто з вас з ним більше гуляв,  ви чи він.

  Слухаючи  його мову,  батьки  Івасика тільки головами кивали. -   А  знаєте,  - продовжив далі Василь  Васильович, - він  все ж  таки  знайшов свій дім. І хоча живе і далі в гуртожитку, та серце його з вами, зі мною, з  вашим Івасиком. Напевне він на старості літ зрозумів одну просту істину, що дім людини там де його люблять і чекають. Він мені і сам  казав,  що тут на землі його дім з нами,  його  друзями.  А  ще  Мирон Степанович  сказав, що спочатку  прочитав  всю Біблію.  Потім почав ходити на богослужіння  і  зрозумів, чого  від нього  хоче Бог  і  що тепер  він має  ще один дім  -  небесний,  де його теж люблять і чекають. Ну тепер після  всього  цього  скажіть  мені  -  ну  хіба  він  не  багатій?

Багатій

  • 28.03.08, 10:45
( продовження 8)

Нарешті  перед їхніми  очима  постало  море.  Вони  з  нетерпінням  кинулись  до  нього.  Проте  дорогу їм  заступила  ціла армія  відпочиваючих.  І  так  не широка  піщана  коса була  запруджена  ними, що  і  ногою ніде  ступити.  Червоні, бронзові  тіла,  мовби розкидані  снопи  валялись купами  на  піску. Інші  стояли  чи сиділи.  Різнокольорові  панамки,  капелюшки,  брилі,  кепки, купальники,  темні  окуляри,  що  виблискували  на сонці,  намащені  кремом тіла,  створювали  картину якогось  багатоногого  і -рукого  чудовиська,  що виповзло  з  моря на  берег  і пожирало  кукурудзяні  палички, пиріжки,  креветки,  соняшник, кавуни  і  інші фрукти,  і  запивало все  це  пивом і   різними  напоями. На  березі  стояв шум  і  гам, що  глушив  навіть морський  прибій.

Подорожні  зі  страхом  ступали  поміж  відпочиваючими  боячись наступити  комусь  на  ногу,  руку  чи  навіть  голову.  Вони  повільно, але  все  ж  таки  наближались  до  води.  По-дорозі  насилу знайшовши  клаптик  вільного  місця  на  піску. Роздяглись. Присіли.  Поглянувши  на  себе,  новоприбулі  серед  цих асмаглих,  майже  чорних  людей,  відчули себе білими воронами.  Їхні  тіла,  не 

бачачи  сонця  майже  круглий  рік,  вирізнялись  на  фоні  пляжного люду,  за  кілометр.  Тоді  вони  швиденько  кинулись  в  хвилі  Чорного  моря. Там,  залізши  по  шию  в  воду,  відчули  себе  вільніше.  Тепер  вони  були  майже  як  усі.

 - Діду  Мироне,  навчіть мене плавати,  -  борсаючись у воді,  до  старого чоловіка  наблизився  п’ятирічний хлопчик.
- Та я  дитино сам не вмію.

 - Діду ви напевне жартуєте.  Ви  ж старші за тата,  маму і дядька Василя, а не вмієте плавати? Вони он куди заплили звідси  майже не видно. Мені сказали залишайся з  дідом  Мироном, то й я  думав ви мене навчите. А ви самі не вмієте.

- Правда  Івасику - не вмію. Я  не  тільки ніколи не  плавав, а й  море перший  раз в  житті  бачу.

(далі буде)

Багатій

  • 28.03.08, 10:27

                                                          (продовження 7)

-    Справа  в тім, що у моїх сусідів біда. Їх  маленький  син важко хворий. Для того щоб його вилікувати потрібна кругленька сума на  операцію. Вони знають, що я бізнесмен, тож попросили в мене допомоги. Хотіли  щоб я їм позичив. 

- І як ви поступили?
- Як бачите – відмовив.
- Гм..
- Ні ви  не думайте, що я такий бездушний., - почав виправдовуватись Василь Васильович, - просто я вже давно примітив  гарне авто. В мене одне є, але  стареньке. Я взяв  гроші і пішов за покупкою, щоб назад вже повернутись на автомобілі. І як так вийшло, що я  загубив барсетку з грішми? Таж я її ніколи з  рук не випускаю. Я під’їжджав на таксі.  Виходячи з нього  закривав за собою  двері, 
аж тут  таксист чомусь  попросив мене закурити. Я  механічно поставив барсетку  на дах автомобіля і поліз по сигарети. Вгостивши таксиста задумавшись пішов, зовсім забувши про неї. Таксі рушило і вона напевне одразу ж звалилась на землю, та він теж не помітив. Я згодом дізнавався, дзвонив в таксопарк.  Хоча  я думав, що таксист  мене обманює. Не хоче віддати. Ну та це було потім,  - сказав наш  потерпілий,  і продовжив. –Я вже пройшов  чималий шмат дороги, як спохватився. Повернувся.  Та на тім місці барсетки не  знайшов. Видно ви якраз проходили і підібрали її...
- Нічого собі історія,  - подумав Мирон Степанович,   і   авто  нічого? Я б за таку суму однокімнатну квартиру купив». - …тож  я не допоміг своєму сусідові,  - говорив далі  Василь Васильович, -  і ви не повірите, тепер сиджу і сам з себе  сміюся. Думаю: « Так тобі і треба».  А хлопчика мені по-правді жаль. Я тут ось помізкував над цією ситуацією і уявіть собі  таке:  я  заїжджаю  у двір,  а  крізь  вікна  на мене, в дорогій машині,  дивляться сусіди і говорять: «Вася купив  собі ще одну машину, а нам так і  не допоміг».  Щоб я тоді відчував?

-      Це  напевне було би  мерзенне відчуття, - погодився Мирон Степанович. - Але я  слухаю вас і чую, що совість ви ще не зовсім втратили, а лише гроші. Тож приїжджайте я їх дійсно  знайшов і хочу вам повернути. А як повернути повністю  свою совість  -  думайте  самі. Усе ще поправимо і все в руках Божих.       

- Ви це  серйозно? Знайшовши таку велику суму і хочете її повернути?

- Абсолютно. - Ви  напевне багата людина, що так легко розстаєтесь з нею. - Ні. - А де ви проживаєте? - Біля  цегельного заводу в гуртожитку номер двадцять. - В гуртожитку? - Так. - І  ви  кажете що вам не потрібні гроші ні на квартиру, ні ще на щось. Взагалі  то я вагався, та дійшов висновку, що мені й тут не погано. В моєму віці вже  пора думати про дорогу на небо, якщо Бог мене прийме, а не про багатство, - розважливо промовив Мирон Степанович. - Тоді  ви мене обманули, – схвильованим голосом відповів Василь Васильович. - Ви  багата людина. Я їду до вас. Будемо рятувати хлопчика і мою  совість...   (далі буде)

  

Багатій

  • 28.03.08, 09:51

                                                                         (продовження 6)

 ...Тим часом Мирон Степанович отупіло сидів на ліжку, в’яло смокчучи таблетку валідолу.

   Та після  цієї розмови  він більше вже не дзвонив  ні в одну фірму по нерухомості. Правда, ще раз подзвонив, але  в редакцію газети, щоб перепитати, чому  серед  агенцій по нерухомості, виявилась  ритуальна служба.
«Вибачте,  сталась технічна помилка», - чемно відповіли йому там.

    Тож коли  Мирон Степанович вже і зовсім заспокоївся.  прийшов, як кажуть до тями, то з прикрістю  мусив визнати, що можливо йому незабаром таки прийдеться зустрітися з майстром  високого класу Дем’яном, та на цей час гроші вже його напевне цікавити не  будуть.

  «Життя  закінчується,  - подумав наш герой і всі  ми скоро постанемо перед Богом, а там гроші нам вже не знадобляться».  Недавно хтось йому розповідав, як один чоловік  складав гроші на чорний день. Він  і не  доїдав і ще багато в чім собі відмовляв, та й не тільки собі, бо мав дітей, і  навіть онуків. Грошима йому  допомагали  родичі із-за границі.  Тож з часом тих  грошей  немаленька сума назбиралась. Свої скарби він десь там в квартирі і приховував. І ось таки прийшла чорна година.  Та була вона в вигляді грабіжників, які забрали всі назбирані за довгі роки  гроші та ще й їх власника покалічили. Дякувати Богу, що хоч живий лишився.
 «У мене і взагалі нікого не має, - міркував Мирон Степанович, - той залишати не має кому. Звичайно можна б було погуляти на старості літ, та вже якось обійдуся. А згубу  напевне хтось таки шукає і місця собі не знаходить».
 Отак  роздумавши Мирон Степанович вийняв візитку з барсетки тай подзвонив:
-     Алло! – роздався молодий чоловічий голос. 

- Василь Васильович?      

-   Він  самий, - почулася ствердна відповідь.    

-    Пробачте  мою цікавість. Ви нічого недавно не загубили?    

   На тім  кінці трубки настало якесь замішання, потім схвильований голос запитав: -    А  ви  знайшли?   

-    Що  знайшов? – ще раз захотів перевірити Василя Васильовича Мирон Степанович.
- Як що? Барсетку з грішми.
- Знайшов. І можу її вам повернути.

- Та хіба це можливо в наш час?
- Як  бачите можливо. Все в руках Божих.
- Що  правда то правда я і сам раніше ніколи не молився до Бога. А тепер після ось цього випадку і я став на коліна перед Ним, - погодився  власник загубленої барсетки.
- Знаєте,  скажу й я по-правді, - відповів на ті слова наш герой, - я й сам собі здивувався. Та тепер…
- А що тепер?
- Я  поглянув на своє життя і на поступки під іншим кутом зору і дещо зрозумів.  А ви?
- А я?  Я вже не вірив, що це можливо. - Ви напевне погано думаєте про людей? - Тепер ні. Я вже думаю погано  про себе. - І ото  після цієї згуби  в  вас склалася така думка?  - запитав Мирон Степанович, - чи ще щось сталося? - Так  сталося. Перед цим  я ще щось втратив.
- І що ж?
- Совість.

-  Тепер  через гроші ви поміняли думку про себе?

- Так,  бо якраз  через них  я  втратив  совість.

- Я  щось не зрозумів? - перепитав Мирон Степанович.

(далі буде)

  

Багатій

  • 28.03.08, 09:35

      ( продовження 5)

-    Я  щось нічого не розумію, - і зовсім спантеличується  Мирон Степанович.

- Ну,   якщо не розумієте, то завтра вранці передзвоніть начальству або краще під’їдьте, буде і Дем’ян він вам все кваліфіковано і пояснить.       

- Дем’ян? А це хто такий?

-   Дем’ян,  - це майстер своєї справи. Краще за нього ніхто не зробить.    

-   А він  у  вас хто?  Виконроб, чи майстер?

-  І  виконроб  і майстер. Все в одній особі. Майстер вищого класу – фігура, а всі решту так – мілюзга. 

  Мирону Степановичу стає  душно….

-    Перепрошую.  Куди я попав? Це фірма «Гарант»?   

"Гарант". - А з  ким я розмовляю?
- Та з  Федором Наливайлом.    
- Не  про те запитую, - вже зовсім втрачає терпіння Мирон Степанович. – Ким ви працюєте?       

- Та  ким, ким? Сторожем звісно.

-  А ваш  Дем’ян?  

-  Та  теж тут… У  нас. На кладовищі, гробокопачем.
- На  кладовищі…, - трубка випала з рук Мирона Степановича.

- Алло!  Алло! – долітало з того кінця. – Що за клієнт пішов не вихований. Півгодини розпитує,  а потім слухавку кидає…

    (далі буде)