Про співтовариство

Співтовариство створене для підтримки тих, хто стоїть на варті наших мирних снів.
Бійці мають знати, що їм вдячні, люблять, чекають і моляться за їхню удачу та здоров'я.
Тип відкритий, прохання до всіх дописувачів публікувати тільки мотивуючі речі. :)
Вірю, що наша підтримка тих, хто там, наблизить кінець війни і збереже чиєсь життя та здоров'я.
Вид:
короткий
повний

Молюся за Тебе, Солдате!

Совковий багаж українського генералітета

  • 27.01.16, 09:49

21 січня, у щовечірній передачі «На слуху» в ефірі ТРК «Ера» військовий експерт Олексій Арестович, торкаючись причини загибелі українських військових в останній день оборони терміналу Донецького аеропорту, зробив висновок, що причина усіх поразок українських військ на донбаському фронті пояснюється одним реченням: «Хлопців мали відвести, але не відвели».  І з цим справді не можна не погодитись.

Якщо ж згадати історію, можна побачити, що цим же самим реченням можна пояснити і ряд крупних поразок Червоної Армії під час Другої світової війни. Так, в серпні-вересні 1941 р. виникла загроза оточення угрупування радянських військ в районі Києва. Існувало дві можливості: або відвести війська, або продовжувати оборонятись. Було обрано другий варіант: «Триматись до кінця!». Наслідок: кільце оточення замкнулось (зараз я не торкаюсь того, що оточення взагалі можна було уникнути – це тема окремої розповіді), в гітлерівський полон потрапило 665 тис. радянських солдат і офіцерів. «Треба було відвести, але не відвели».  

Навесні 1942 року радянські війська розпочали наступ з Барвенківського виступу в напрямку на Харків. Південніше, в районі Словянська,  німецьке командування почало зосереджувати ударне угрупування, щоб вдарити в тил наступаючим радянським військам. Слід було припинити наступ і відійти, щоб уникнути оточення. Радянське командування, яке за словами німецького воєнного історика Курта Тіппельскірха, мало звичай «вперто дотримуватись раз поставленої мети», цього не зробило. Більше того – воно не зробило цього і тоді, коли 17 травня почався німецький наступ. І тільки наступного дня, коли німецькі війська, просунувшись уперед, своїм лівим флангом досягли міста Ізюм, чим фактично позбавили радянські війська можливості відійти на лівий беріг Сіверського Дінця, було віддано наказ припинити наступ. Але було вже запізно – значна частина військ, що брали участь у наступі (а це було 20 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 14 танкових бригад) були оточені. В полоні опинилось за радянськими  даними  70 тис., за німецькими  - 240 тис. людей. «Треба було відвести, але не відвели».

Приблизно в той же самий час, в травні-червні 1942 р.,  різко погіршилось становище радянських військ, що обороняли блокований Севастополь.  Панування в повітрі німецької авіації зробило неможливим перевезення усього необхідного для оборони транспортними суднами – тепер це завдання виконували  бойові кораблі. Тут і слід було б подумати  командуванню про можливу евакуацію захисників міста. Але про це тоді не подумали. Не подумали ні 7 червня, коли  розпочався 3-й штурм міста, ні 17 червня, коли німцям  ціною величезних втрат вдалось зайняти пункти, з яких вони могли прострілювати Північну бухту. Тепер постачання обложеної бази могли здійснювати  тільки підводні човни. Що більше – замість евакуації останнім рейсом великого надводного корабля радянське командування відправило в Севастополь 142-гу стрілецьку бригаду (1264 чол.). Не поставили питання про евакуацію і тоді, коли німцям вдалось переправитись через Північну бухту. І тільки коли пав Малахів Курган і становище стало безнадійним, командуючий Чорноморським флотом віце-адмірал П. С. Октябрський, котрий керував обороною, звернувся у ставку Верховного Головнокомандування з проханням дозволити евакуацію на Кавказ … тільки не гарнізону, а «200-300 відповідальних працівників і командирів» (звичайно, із собою включно). Літаками і підводними човнами було вивезено не більше тисячі осіб вищого і старшого командного складу і партактиву міста. Евакуація решти солдат, матросів і офіцерів не передбачалась взагалі. Близько двох тисяч чоловік змогли вирватись з покинутого міста на різних плавзасобах. Інших його захисників  чекала або загибель, або полон. В полон потрапили за німецькими даними близько 100 тис. військовослужбовців, за радянськими – 78230. Знову – «треба було відвести, але не відвели». Навіть і не намагались.

Прикладів подібних  цьому –  безліч. А якщо додати, що подібні проколи командування, приховані героїзмом рядових  вояків,  траплялись і в дорадянській Росії – можна сміливо братись за написання присвяченої цьому книжки. Тепер, у війні, яку  незалежна Україна веде за свою територіальну цілісність, ця історія, нажаль, повторюється. Втім, воно і не дивно – вийшовши із «совка»,  наша молода незалежна держава не могла не винести з нього його хронічних пороків, принаймні – деяких з них.

І якщо  пан Арестович, не тикаючи пальцем, говорив про особисті риси людини, яка приймала такі рішення, то мені (хоча пояснення пана Олексія я не відкидаю),  причина бачиться  саме в «совковій» спадщині. Адже не секрет, що коли не усі, то принаймні переважна частина тих, з кого складається нинішнє вище військове керівництво нашої країни,  розпочинали свою військову кар’єру в збройних силах Радянського Союзу. В Радянському Союзі вони навчались у військових училищах і академіях, і, як мені здається, дехто з них (на щастя не всі), разом зі спеціальними військовими знаннями засвоїли і те, про що в училищах і академіях не говорили, але що завжди, в тому числі  і з допомогою «героїчної» міфології, насаджувалось  не тільки в радянському, але й у дорадянському (царському, імператорському) війську: ставлення до солдата, як до «гвинтика», як до засобу реалізації амбітних намірів генералів, маршалів і самого «государя-імператора» (неважливо, коли сидів він на своєму троні:  до чи після 1917 року ). І причина тут не в особистих рисах як царських, так і радянських генералів, адміралів і маршалів. Адже чи могло бути по-іншому в державі, де «гвинтиком», засобом осягнення «історичних завдань», що стояли як перед «Третім Римом», так і перед «батьківщиною світового пролетаріату», була кожна людина: солдат чи маршал, військова чи цивільна, чоловік чи жінка. Тому і вчились царські і радянські офіцери і генерали досягати виконання поставленого завдання за будь-яку ціну, не рахуючись з втратами, яких нерідко можна уникнути. А як навчились  - так і приймали рішення.

Доказ цьому  - співвідношення втрат Росії (дорадянської і радянської) і її противників майже в усіх війнах, які вона коли-небудь вела, незалежно від того перемогою чи поразкою вони завершувались.

Коли ж уникнення або, принаймні, мінімалізація втрат займає другорядне місце, полководець, приймаючи рішення, менш за все боїться допустити помилку, яка може привести до невиправданих втрат. Куди більше страху, мабуть, викликає можливість прийняти таке рішення (може й не помилкове), яке покаже полководця у невигідному світлі – м’якотілим, недостатньо жорстким і недостатньо рішучим. Чи не тому ані царська Росія, ані Радянський Союз ніколи не воювали «малою кров’ю» - не важно, чи перемагали, чи терпіли поразку? І чи не тому «геніальні» царські і радянські полководці часто з можливих варіантів дій вибирали той, де результат досягався ціною найбільших втрат? Чи не тому і в царській Росії, і в Радянському Союзі найбільшою пошаною користувались саме ті полководці, які поклали найбільше своїх солдат? 

Я, звичайно, не пропоную «люструвати» особи вищого командного складу ЗСУ тільки тому, що вони починали військову службу і отримали військову освіту ще в Радянському Союзі. Я також не намагаюсь міряти однією міркою всіх українських генералів і адміралів. Хочеться вірити, що переважна більшість з них – це здібні, високоосвічені, віддані Україні і її народу професіонали своєї справи, котрі вміють воювати «малою кров’ю» і для котрих збереження життя підлеглих – один з головних пріоритетів.

Але факт є фактом: тягар «совкової» ментальності залишається і у військовій сфері. І його треба позбуватися. І у військовій, і в усіх інших сферах. Чим скоріше – тим краще.

Привітання від волонтерів)) 18+


Дорогесенький боєць,
Наш герой і молодець!
Хай у році у Новому
Прийде сєпарам пиздець.
Хай долоні твоїх рук
Пестять прєлєсті подруг,
А не холод кулемета.
Бо війні однак- каюк
Хай у того москаля
Пада хуй як курс рубля,
Щоб вони не розмножались,
Щоб очистилась земля.
А тобі на те усе -
Хай лелека принесе
Манюпуніх українців
І баблосів натрясе.
А як прийде рік Новий -
Я підніму келих свій
За твоє здоров'я, брате.
Ну і ти собі налий!)

Glory to Ukraine!

Это слова американского военного эксперта Филиппа Карбера.

"Мы действительно сначала хотели показать и научить их тому, что знаем сами. Но тут странная вещь: мы научились большему у украинцев, чем научили их. Они опытнее, они переживали такие обстрелы, под которые мы в жизни не попадали. Они постоянно работают под надзором беспилотников, мы такого в жизни не переживали. И против них – все новейшее российское оружие, это электронная война, с которой у нас нет подобного опыта"
"Я очень впечатлен теми "малышами" на фронте, теми детьми. Они живут в чрезвычайно сложных условиях, под постоянными артиллерийскими и минными обстрелами, они просто повторяются по несколько раз на день, никто не может предсказать, выживет ли он завтра или даже сегодня ночью. И то, что я могу быть рядом с ними – это самая большая честь в моей жизни"
"Я встречал немало украинских командиров – там, на фронте, и вот что я могу сказать: они крутые. Они отличаются от нас, не все одинаковые, но я очень впечатлен ими. Во время последней своей поездки я был со спецназовцами с Лана. Это были и морские пехотинцы, и другие отряды, и я могу сказать: ОНИ – ОДНИ ИЗ ЛУЧШИХ В МИРЕ"
Glory to Ukraine!



Благодійний фонд "Сестри премоги" - допомога 55-й артбригаді

  • 19.12.15, 21:45
Проект "Сестри Перемоги"

Реквізити:

Приват:

5169 3305 0754 8953 (загальна карта фонду)

5169 3305 0754 8946 (55 Арт Бригада)

5169 3305 0556 8227 (40 Арт Бригада)

5169 3305 0666 2318 (Аеророзвідка Сестер Перемоги)

5169 3305 0551 0039 (Спецназ ВСУ та НГУ)

Отримувач: Ганна Морозова

Призначення платежу: Благодійна допомога

PayPal:

[email protected]

[email protected] (55 ОАБр)

[email protected] (40 ОАБр)

[email protected] (Аеророзвідка)

[email protected] (Спецназ)

Контакти:

Заявки приймаються:
(098) 908 68 68

Плетіння кікімор:
(096) 181 53 21

Наш офіс:

Київ, Арсенальна, 15, кв. 16 (пн-нд 12:00-19:00)

Безготівка:

Отримувач: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ДОПОМОГИ КРАЇНІ "СЕСТРИ ПЕРЕМОГИ"

ЄДРПОУ 39654316

Р/р № 26009052753420

ПАТ КБ "ПриватБанк" м. Києва. МФО 300711

Призначення платежу: Благодійна допомогаИсточник:http://censor.net.ua/n365094

Для Кіборга з київського метро

Пару дней назад ехала в метро.
На Золотых Воротах кого-то прижало в двери. Долго просили "відпустіть будь-ласка двері". Я подумала, что у прижавшего дверями человека, слабая реакция, потому что, ну уж очень долго реагирует. Когда через несколько станций людей стало меньше, я увидела мужчину в военной форме с очень уставшим лицом. Я сидела около поручня, все места были заняты. Мужчина подошел и облокотился о поручень рядом со мной на рюкзак за спиной. Он почти лежал на этом поручне.
Сомнений не было. Человек ехал прямо с проклятой войны
Это было видно и по лицу, и по тому, как он морщился, когда переминался с ноги на ногу. Что-то очень болело. Я робко дотронулась до его плеча и спросила : "Присядите?" "Нет".
Пару станций я не знала как заговорить. Сидя мне не было видно нашивки на рукаве. Перед выходом нашла 200 грн. Когда поднялась, увидела на рукаве "Киборг", спросила: " Вы домой?" "Да". "Трудно было?" "Да".
Я не знала как продолжить разговор, но очень хотелось обнять, благодарить, плакать. Все уставились на нас и стали слушать.
Я, вдруг, начала чистить Его запачканную шапку со словами "Ой, у Вас шапочка запачкалась". Руки Он держал в карманах.
Я засунула Ему в карман купюру прямо в руку и сказала: "Возьмите. Купите жене цветы".
Усталость с Его лица мгновенно ушла и Он громко выпалил: "Не надо! У меня есть деньги. Вы что! Нельзя! " Я себя почувствовала глупо и виновато. Зато, наконец, нашлись слова : "Это единственное, что я могу для Вас сделать!"
Мой Герой оказался правдивее меня, потерянной в Киеве среди встречающихся ватников и священников - сепаратистов. Он сказал прямо из сердца : " Без вас, мы-никто". Ко мне возращался ум и я, рыдая по-детски, выдавила из себя: "Это мы без Вас никто!" Я не смогла сдержать рыданий и тупо пошла к противоаоложной двери, обливаясь соплями и слезами. А Он говорил и говорил : "Спасибо Вам. Я куплю жене цветы"
Я рыдала потом еще часа два. В слезах выходили несказанные слова. Как много я хотела сказать! И не сказала! Надеюсь только на то, что этот Мужчина услышал своим сердцем. 
Кому не лень, репостните пожалуйста. Может Этот Киборг прочтет, что Я хотела Ему сказать много-много СПАСИБО!
Что Они у нас САМЫЕ ЛУЧШИЕ! Что мы их ОЧЕНЬ любим и ОЧЕНЬ молимся за НИХ. Что мы обнимаем ИХ. Что песня "Землянка" отдыхает по сравнению с нашей нежностью и любовью к Ним.
И пусть все плюются, но я очень хочу, что бы Они все вернулись живыми победителями и воспитали своих деток такими же правдивыми и настоящими как Они.
Услышь меня, Киборг, из метро. Ты идешь защищать меня от орды, а я не смогла даже обнять тебя. Но, я очень хотела! Возврашайся живым, пожалуйста!
Автор: Anna Blashchuk