Як було зимувати у криївках?

Насправді, до кінця 40-х років підпільники ОУН намагалися знаходити схов деінде і мінімізувати виснажливе перебування у землянці. Втім, від 1949 року, коли Шухевичем було оголошено про переформатування УПА у збройне підпілля, бункери або ж криївки стали життєво необхідними. У сільських хатах ночувати було особливо небезпечно, у лісі також, тому підпільники йшли під землю. Криївка ставала помешканням у час холодної пори і не тільки (тут залежить від специфіки обов’язків того чи іншого підпільника).

 Але ми говоримо про зиму і тих, хто зимували у криївках 

 Йшли у бункери з перших снігів і заморозків. Тут залежало від погоди: могли почати рити землянку ще у листопаді, на початку грудня чи мати завчасно підготовлений схов і вийти з нього ранньою весною або аж у середині квітня.

Завчасно готували продукти та воду (якщо, звісно, як у карпатських криївках, там не проходив струмок або ж якщо бункер не був «під» чи «біля» чиєїсь хати, де господарі забезпечували підпільників усім необхідним).

 Дуже складно виводити якісь певні формули про перебування або ж зимування у бункерах підпільників ОУН, бо усе залежало від часу, місця, кількості, статусу та звання тих, хто ішов під землю.

 Є два цікавих, водночас чимось подібних, жіночих спогадів самотнього зимування у криївках підпільниць Марії Ровенчук-Лабуньки на Закерзонні та Анни Попович у Карпатах. Обидвом на кінець зими надзвичайно бракувало їжі, що виснажувало і збивало з поставленого графіку. Адже, що важливо було під час перебування у бункері? Вміння конструктивно розписати день, тиждень, місяць, аби не зійти з розуму, розрахувати вірно прийом їжі, якої мало вистачити до весни, і, очевидно, цього дотримуватися. А було це дуже складно. Особливо наприкінці зими.

 У спогадах Марії Ровенчук-Лабуньки пише про те, що підпільниці забракло води. Дівчина не могла елементарно вмитися-помитися, зварити їжу. Тому близько місяця Марія не знімала чобіт, що сильно зашкодило здоров’ю та шкірі її ніг і давало про себе знати усе життя! Підпільниця після такого зимування означила свої ноги, як копита, такими були вони після тяжкого випробування. Марія також пригадує той момент, коли залишилася абсолютно без нічого під землею і на свій ризик спробувала відкрити ляду криївки, аби вийти на поверхню. Втім та була ще замерзлою і не піддавалася слабкими зусиллям підпільниці. Марія впала непритомною і пролежала у бункері більше тижня без свідомості - поки не знайшли її інші підпільники.

 Бувало і таке, що описувала Марійка Савчин. Сталося то на Волині. Жили у бункері неподалік хати господарів, як ранньою весною їхній схов почало заливати водою. То так швидко, що на свій ризик довелося вже і негайно покидати бункер.

 Зимували як самітниками, так і по двоє, четверо, шестеро. У більшій компанії ніби було простіше перезимувати, веселіше, а з іншого - постійний брак харчів.

 Аби не втрачати відчуття реальності, підпільники формували графік роботи у криївці, розписуючи день погодинно. Наприклад, три години роботи на друкарській машинці, година читання ідеологічної літератури, година вивчення іноземних слів і т.д.

 Навесні важко було виходити з криївок. За зиму шкіра ставала хворобливою, зелено-синього кольору, що звісно, привертало увагу радянських спецслужб у селах та містах. Недоїдання, сирість, брак світла загострював найменші хвороби.

Отже, зимування у криївках - це не романтичні ночівлі у бункері день-два, це виснажливе існування місяцями під землею, що є справжнім випробуванням. Марійка Савчин описувала як прохала слізно чоловіка «Орлана» про те, аби визирнути з бункера і хоч на мить увібрати свіже повітря, так вже було їй зле і так байдуже на безпеку, коли місяцями не бачиш сонячного проміння...

Радянські спецслужби говорили про українських підпільників, які йдуть на зиму у криївки, що вони хоронять себе заживо. Була у цих словах правда. Але дуже мала. Бо підпілля ОУН з року в рік повставало із мертвих - як не з автоматом, то у прийдешніх поколіннях!

Авторка Maryna Mirzaeva