Референдум 1-го грудня
- 02.12.23, 12:09
- Знання є сила
До тепер я завжди 1 грудня до відзначення Всеукраїнського референдуму на підтвердження Незалежності України оприлюднював вірші моєї мами, письменниці Галини Гордасевич, але цього разу я вирішив надати слово своєму літературному герою Жоржу Дикому, бо хто його знає чи будемо ще відзначати в Україні оте 1 грудня, яке вже діюча влада не відзначає ніяк.
Як влучно зазначив Жорж Дикий: "Комуняки розвалили Союз, а тепер і Україну добивають"
ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ
Веселитись будемо
i усе забудемо.
Все, чого не знаємо, –
ми не пригадаємо.
Нащо нам iсторiя?!
Поперед – вiкторiя!
Слава комунiзму!
Та дивись крiзь призму:
кольори красивi,
а батьки вже сивi –
їх життя минає,
щастя чи хто має?
Парость молодая –
бур'яну безкрая...
Мрiяти не будемо –
все чуже огудимо!
Лиш своє вiтаємо –
тiльки ним ригаємо!
Мерзосна теорiя:
кожен, як калорiя.
Витисли, мов клiзму –
слава комунiзму!
Скрiзь слова лестивi,
скрiзь дiла злостивi.
Тiльки Бог те знає,
як всiх покарає:
винищить до краю
недолюдкiв зграю!
УКРАЇНІ
Яке це щастя – бути мертвим,
не знати горя та журби!
Яке це щастя – бути мертвим
й не бачити, як гинеш ти!
О, Україно! Рiдна мати!
Та ж скiльки плачiв тих складать?!
Тебе спасати, захищати...
І все могили насипать.
Немає сили, навiть вiри,
що буде правда на землi.
Страшною кров'ю напоїли
вже вщерть лани й сади твої.
І що з того? – нема нiчого!
Ми маєм пустку, де родить
смiття одне... Та ще болото,
що чвохка й газами смердить.
Нi, досить! – краще кулю в лоба!
У мертвих серце не болить!
Прощай, Україно – небого,
Вмираєм разом, раз не жить!
НЕМА
Лелеки бiльше не лiтають
Над хатою, якої вже нема
І дiти до батькiв не вибiгають
Бо нi дiтей, нi їх батькiв
уже давно нема... нема... нема...
А ми були, були такi замрiянi
Ми вiрили в кохання i життя
І тiльки верби, хугами завiянi
Сумують, що нiкого з нас
уже давно нема... нема... нема...
А кожна осiнь так кружляла крилами
А весни так квiтчали заметiлями
Ми були молодими й незрадливими
Ми були, але нас усiх
уже давно нема... нема... нема...
Серед зiрок я спомини визбирую
І свідчу: Світ існує не дарма
Я знаю все, бо я у тебе вiрую
Моя кохана, хоч тебе не було i
уже давно нема... нема... нема...
ЗІРКА ПАДАЄ
Зiрка падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.
Тiльки грiшним покута провини,
тiльки вбогим прощення i Рай:
зуби оскалом в ницi спини,
очi дiрками впилися в край.
Передайте привiт сторожi!
І молiтесь, i Бога просiть, –
(кiстяки, як штахет в огорожi)
правду слова свого донесiть,
як жирують тi проклятi свинi,
потiм моляться Небу з колiн,
хрестять пики покривлено-виннi,
щоб не з'їла їх зiрка Полин.
Але падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.
(с) Жорж Дикий
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
2
Коментарі
Nech sa paci
12.12.23, 15:16
Сумно, бо війна. Але треба гнати від себе неконструктивну депресію.
Богдан Бо
25.12.23, 08:59Відповідь на 1 від Nech sa paci
Дякую за увагу. Буду шукати конструктивну депресію. Жартую. Ці вірші написані 1988 року коли я з Донецька переїхав на навчання до Тернополя..
Nech sa paci
35.12.23, 15:34Відповідь на 2 від Богдан Бо
Тернопіль... Гарне місто. Маленьке, але гарне.
Вірші хороші, але депресивні.