Перші дватьсять через батька,
Намагайся пізнавать,
Підлість світу, для багаття,
Починай вже все зберать.

Інші дватьсять - власні сім`ї,
Забеспечити дітей,
Для багаття вони винні,
Склад нездійснених ідей.

Треті дватьсять прозрівання,
Помилки найбільш дають
Всі дрова для поминання,
Де згорить нарешті труп.

Я спав, прокинувся, прозрів,
Всю правду гордо привітав,
і думаю розрушило це міф.
Вона була таки повія,
Хоча тоді я це не знав,
Мої думки ховала мрія.



Ну як скажіть іще назвати,
За блага віддаючу тіло,
І не спроможною кохати.
Її потрібно жалкувати,
Мені здається це не мило,
З немилим їсти, жити, спати.



А я? Я був сліпий,
Не розумів і так кохав,
Засліплений красою мрій.
Я вірив, а тому щасливий,
Бо правду я тоді не знав,
Неначе птах летів у вирій.



А що тепер? Відкрились очі.
Тепер я ясно бачу даль,
І в підсвідомості шепоче.
"Тепер ти вільний від брехні,
Усе, що хочеш вибирай",
І щасття судженне мені!

Як багато втрачають люди.
Доля зводить людей усюди:
На стежинах і на дорогах,
На перехрестях і в переходах.

Точки перетину не випадкові,
Та люди спішать: хто додому,
Хто у гості чи на роботу,
Хто в Америку чи в Європу.

А точки перетину, керовані долею,
В небо пурхають стиглими  зорями.
Серед безодні не дають забути
Про те, що було і що могло б бути...

Якби я мала чоловіка,
Любила б я його до віку.
У мене б він не працював,
Мене би пестив, цілував,
Я б йому зради всі прощала,
І черевики начищала б.
Так біля нього б і ходила,
В Єгипет раз на рік возила.
Пилинки б з нього я здувала,
Зарплату всю би віддавала.
Співала б, танцювала, веселилась,
Тільки б на нього і дивилась.
Винцем і бренді пригощала,
І на мотузочці б тримала.
І так до пенсії б стрибала,
Допоки б з ніг я не упала.
А потім в фОльгу б спакувала,
Червону б стрічку прив'язала
І написала: "Тут мій милий,
Опікувать немає сили,
Не чоловік це - ціла мука,
Віддам його у добрі руки!"

                 

                          Лезут душманы в атаку,

                          Взрывы рядом гремят,

                          Опять в рукопашную драку,

                          Взвод вступает ребят.

                          Снится Афган нам порою,

                          Что пережил-не забыть!

                          Снова,братан,нам с тобою,

                          На войне солдатами быть.

                                              

                          В Афган,прямо с призыва,

                          Нас погнали,как на убой,

                          И после первого взрыва,

                          С "духами" вступили мы в бой.

                                             

                          Но не звали мы маму,

                          Бесстрашно в атаку мы шли,

                          Видели ужасную драму,

                          Ребят,что смерть там нашли.

                          Снятся снова душманы,

                          Видим в огне ту страну,

                          Ноют увечья и раны,

                          И прокляли ту мы войну.

                                            

- Умру!
- Ще будеш жити!
- Але не можу
  полюбити...
- Колодязь забруднив -
  Біда!
  І стала каламутною
  вода...
- Прости...
- Господь простить...
- Болить...
- А біль лікує.
 Та як же мені
  жить?
- Усує.
- Не хочу так!
 - Живи, як хочеш.
- Прости мене...
  "Прощу!" -
  говорять очі.
  Сама ж кричу
  І тупочу
  І знать не хочу.
- Все зіпсував...
Як же ти міг?!
Живи
І пам'ятай
Навік!

Чуть-чуть любви...