До лісу
- 02.09.13, 09:37
Коли погано зовсім на душі,
коли від найрідніших – ніж у спину,
я згадую як давні спориші
мені до лісу вкутують стежину.
Там спокій. Небо грізно височить,
гілля дерев тремтить несамовито.
Там вітер не шепоче, а кричить,
що хай там як, а треба далі жити!
І я біжу. Туди де дикий рев.
Втікаю від людей, як від вампірів.
І хоч лякають очі з-за дерев,
Але, повірте, люди гірші звірів.
Від лісу величі час зупиняє біг,
стихає розпач, у клубок згорнувшись.
Там можна дихати. Забути все і всіх.
Своєю кровю ліс лікує душу.
Він знає, як це бути на межі,
він стерпить крики сповіді німої,
він всі колючки витягне з душі
і холодом їй рани заспокоїть.
І буде тиша. Буде вільно так.
Віддавши лісу серце бережливо,
лише тоді, стиснувши біль в кулак,
вертатись можна до людей зрадливих.
