Любите свою осень оправданной тоской.

Осенняя прохлада уймёт на сердце боль. 

Все ваши истязанья с пораненной душой, 

Залечит в жёлтой гамме, осенняя любовь.

Любите осень взглядом, в одежде золотой,

А взгляд свой напоите осенней  синевой.

Рябины красной серьги, омытые дождём 

В ладони подержите, согрейте их собой. 

Целуйте осень в губы, касанием плодов  

Налитых, спелых яблок,  других её даров.

Вон в небе ожерелье летящих птиц ключом,

Как в сердце проникает манящий птичий зов.

Примите эту осень, как жизни дар святой.

Ещё одна награда  - с кошёлками грибов,  

Ещё одно свиданье с проказницей-судьбой, 

С рыжеволосой девой и матерью стихов. 

Любите осень взглядом, её ветра, дожди,

Она в одежде рванной, но всё же золотой,

Не долго ей осталось - зима ведь впереди,

И все её убранство сорвёт холодный зной.

Холодный ветер наглый одежды ей сорвёт

И бросит, как попало у ваших, быстрых ног.

А вы, листвой шагая, спешите всё вперёд,

Совсем не замечая таинственный итог. 

2 сентября 2013

последняя редакция 11.10.15

Коли погано зовсім на душі,

коли від найрідніших – ніж у спину,

я згадую як давні спориші

мені до лісу вкутують стежину.

Там спокій. Небо грізно височить,

гілля дерев тремтить несамовито.

Там вітер не шепоче, а кричить,

що хай там як, а треба далі жити!

І я біжу. Туди де дикий рев.

Втікаю від людей, як від вампірів.

І хоч лякають очі з-за дерев,

Але, повірте, люди гірші звірів.

Від лісу величі час зупиняє біг,

стихає розпач, у клубок згорнувшись.

Там можна дихати. Забути все і всіх.

Своєю кровю ліс лікує душу.

Він знає, як це бути на межі,

він стерпить крики сповіді німої,

він всі колючки витягне з душі

і холодом їй рани заспокоїть.

І буде тиша. Буде вільно так.

Віддавши лісу серце бережливо,

лише тоді, стиснувши біль в кулак,

вертатись можна до людей зрадливих.