Запаморочення від лівих

Зараз важко дивуватися. Коли твій сусід не прибулець з зеленими вусами, а колеги по роботі не канібали, стрічку новин сприймаєш якось спокійно і відсторонено. З іронією та здоровим скепсисом. Постінформаційна епоха вирівнює сприйняття гекатомб та мільйона рожевих троянд. Ще недавно я з прохолодою пробігав очима звістки про «лівий рух». Для цього історичного трупа у моїй свідомості не знаходилось жодних формул вуду. Але прийшов момент усвідомлення. Виявляється, у багатьох моїх добрих знайомих класова боротьба, експропріації, войовничий атеїзм та інші атавізми початку ХХ століття викликають позитивний безумовний рефлекс. Катарсис був несподівано болючим. Ще нещодавно ти мило триндів з ними в чаті, ходив на концерти, акції, боровся за справедливі вибори – і ось на тобі! Deus ex machina з класовим штангенциркулем у руках. Їхні речники цілком вірно пишуть, що в 90-ті поява прогресивних, сучасних лівих рухів в Україні була неможливою. Надто сильна алергія на червоне, незалежно-державницька ейфорія, переділ власності – молодим було не до Маркузе, а Маркс явно програвав «Снікерсу» за смаковими якостями. І ось з’явилось покоління, якому не пощастило носити піонерський галстук, збирати металобрухт та медитувати на Леніна. В мережі замайоріли червоні та веселкові стяги, простір наелектризували сурми розплати, краплі цього ретро-карнавалу виплеснулись у деякі друковані видання та вуличні акції. Неможливо було стриматись, щоб не зазирнути у горловини лівих ідеологічних гармат, шрапнель з яких зачепила і мене. Неспішна прогулянка контентом деяких сайтів виявила, що сучасні ліві - як і їхні легендарні предки - успішно шукають ворогів та ведуть боротьбу. Наразі ідеологічну, але все попереду. Виявляється, в Україні існують класи, є експлуататори та експлуатовані. Чіткої межі між останніми двома не проводиться. Але, боюсь, до першої категорії ризикують потрапити усі підприємці, що використовують найману працю. Невідомо куди віднести релікварних вітчизняних фермерів - втім, селянство завжди перебувало на периферії лівих пріоритетів. Складніше з фаворитами ідеології – пролетаріатом. Є тенденція його підміни офісним планктоном, якому нічого втрачати, крім своїх зарплат. Трударі стільця та клавіатури складають рушійну силу сьогоднішнього лівого фронту. А гнаними та голодними є ЛГБТ-спільнота - так твердять роз’яснювальні та агітаційні матеріали достатньо масового крила сучасних комунарів. Все це було би смішним непорозумінням, якби з упертою настирливістю не обсмоктувалось із дня на день у соцмережах, якби цю партійну лінію не встромляли віртуальним багнетом у медійні ресурси. І ще якби цьому явищу не була притаманна тоталітарна квазірелігійна риторика: пошук ворогів, вигадування нових табу (гомофобія, мультикультуралізм, релігійність, сексизм, etc), шаблонне мислення. Цей підзіпсутий кисіль, уже частково перетравлений у Західній Європі, подається зараз як питво нової свободи, широти поглядів. Це модно, а значить правильно. Озброївшись трухлявою ідеологічною матрицею, нові ліві вступають у рішучий бій за квір. Причому геї, лесбійки і прочая часто самі заскочені таким неочікуваним заступництвом. Приблизно як і пролетаріат століття тому.

Букви, які ви читаєте, набрані без жодної претензії на аналіз. Голі емоції, які несила тримати в собі. Їх ще буде, оскільки - за всієї поваги до романтики бунту - мені важко збагнути як може архаїчна світоглядна платформа у своїх радикальних проявах заволодіти значною кількістю умів.

Автор: Федір Френч