Про співтовариство
Тут об’єднуються ті, хто хоче жити в іншій Україні! Україні, де вартують справжні людські цінності:чесність, порядність, любов. Де шанується культурна та історична спадщина, де люди з шаною ставляться до природи та рідного краю.На жаль, політика в житті нашої країни є визначальною і риба гниє з голови. Протиріччя між особистими інтересами кубла олігархів і стратегічними інтересами українського народу стали несумісними. Вони є фундаментальними, ціннісними.
Україні потрібна правова держава з опорою на громадянське суспільство. Натомість олігархам потрібна поліцейська держава з опорою на сексотів-пристосуванців.
Україна має будуватися на двох базових цінностях: Україна є самостійною суверенною державою та Україна шанує європейські цінності і впроваджує європейські стандарти.
Натомість олігархи своїми діями позбавляють Україну самостійної політики, перетворюють на васала іншої держави, впроваджують в Україні авторитарно-репресивний політичний режим.
Україна повинна будувати свою економіку на конкурентних ринкових засадах. Олігархи знищують засади конкуренції в економіці України, монополізують стратегічно важливі сектори економіки країни.
Тим не менше, наше життя є різнобарвним, а людині притаманне відчуття прекрасного, то ж не хотілося б, аби дописувачі обмежувались суто політичною проблематикою :)
Дописувачем може стати той, хто поділяє наші цінності і пише на українську тематику.
Хочеться наголосити, що засади модерування цього співтовариства є абсолютно прозорі і демократичні, модератори можуть змінюватись за волевиявленням дописувачів.
Шукати в архіві
Организовывайте
- 21.10.11, 12:04
ВЛАСТЬ объявила налоговую войну своему НАРОДУ. Не предпринимателям, не бизнесу – а именно своему НАРОДУ. ЕЙ мало более чем десяти миллионов украинцев, которых мы УЖЕ потеряли в этой войне. ВЛАСТИ нужны новые миллионы жертв. ВЛАСТЬ отбросила свое лицемерие и перешла в активное наступление против своего НАРОДА. Война перестала быть холодной, незаметной и переведена ВЛАСТЬЮ в открытое сражение – не на жизнь, а на смерть. Если раньше ВЛАСТЬ хотя бы обещала улучшение, то сегодня нет и этого. НАС уже даже перестали обманывать светлым будущим, улучшением жизни в ближайшей или отдаленной перспективе и тому подобной лапшой. ОНИ понимают, что дальше обманывать НАРОД не получится и ОНИ отбросили даже видимость своей заботы о НАРОДЕ.
Но в мире не было случаев, когда ВЛАСТЬ выигрывала бы налоговую войну с собственным НАРОДОМ. ОНИ это забыли. НАРОД, осознавший действительную сущность собственной ВЛАСТИ, организовывается и сметает такую ВЛАСТЬ, скидывает ее со своей шеи.
НАША сила и наше оружие – организация, организация и еще раз организация. Вместо беспорядочного и бессмысленного шевеления – единение в противодействии ВЛАСТИ. Забыть внутренние противоречия, забыть различия, забыть политические, идеологические и другие пристрастия и объединиться в борьбе против единственного для НАС всех врага – ВЛАСТИ!
Ради СЕБЯ, ради простого выживания, ради своих семей – детей и внуков. Понять простую и очевидную истину – НАС убивает собственная ВЛАСТЬЮ и МЫ должны, МЫ просто обязаны защитить себя и наших близких в этой войне. Защитить организованностью, защитить единством, защитить сплоченными и действиями в ответ на смертельную угрозу со стороны нашей ВЛАСТИ.
Вспомните, что все мы смертны и с нас обязательно спросится, если мы не решимся защитить СЕБЯ и свой НАРОД. НАС ведут на убой как безропотное стадо и ведут наши же пастухи, против которых мы пока никак не можем решиться выступить. Хватит! С нами БОГ! За каждым из НАС наши близкие и дальние, за каждым из НАС наш НАРОД!
Собирайтесь, организовывайтесь в десятки, сотни и тысячи – по аналогии взвода, роты и батальона. Определяйте своего представителя (руководителя) и формируйте свои структуры. Предоставляйте своим руководителям право выступать от Вашего имени в принятии и реализации, практическом осуществлении общих решений.
Вооружайтесь единственным, но убойным для власти оружием: организацией, единством и решимостью. Больше ничего не нужно – не нужны митинги, протесты, плакаты и флаги. Не нужны выезды в столицу, не нужны громкие акции и заверения. Нужна единая воля, единые действия, решимость каждого отбросить страх перед ВЛАСТЬЮ и действовать в едином, организованном противодействии.
ВОЙНА ЕСТЬ ВОЙНА. Не мы ее развязали и не мы ее объявили. Хватит колебаний, раздумий, дискуссий и споров. Мы должны добровольно мобилизовать самого себя, отбросить свои личные амбиции и действовать в четком соответствии с общим принятым решением. Нужно суметь подчинить свою волю общему делу и направить ее на решение задач, принятых всей организацией. Нужно понять, что любая самодеятельность, любое отклонение от принятого общего решения есть игра на стороне врага. Единство, единство и еще раз единство – в большом и малом.
И нужно очень четко понимать сегодняшний разлом в обществе, сегодняшнюю линию противостояния в развязанной ВЛАСТЬЮ войне: с одной стороны ОНИ, безжалостные, подлые, лживые, алчные грабители своего народа; с другой стороны мы – те, кого называют, кто и есть собственно НАРОД УКРАИНЫ.
ВОЗЗВАНИЕ К МИЛИЦИИ!
- 21.10.11, 11:57
В 1933 году люди ели друг друга, но не сопротивлялись угнетателям. В Западной Украине УПА после Второй Мировой войны не допустила Голодомор ценой гибели бойцов УПА.
Выбирайте: волчья стая не оставляет выбора
Рядовые и офицеры, солдаты Отечества!
Сегодня каждый украинец должен сделать выбор - принять сторону народа или отстаивать интересы небольшой группы политиков и олигархов, которые своими действиями неоднократно доказывали безразличие и даже презрение к каждому из нас.
Люди, которым мы доверили управление страной, не оправдали этого доверия! Страсть к наживе превратила их в волчью стаю, жаждущую крови - человеческой крови. Вспомните, как генерал милиции собственными руками отрезал голову журналисту Гонгадзе. Ведь он не был умалишенным маньяком - он исполнял приказы тех, для кого человеческая жизнь не представляет никакой ценности. Вспомните, сколько невинной крови пролито на дорогах Украины, но никто из "мажоров" - сынков властьимущих - не привлечен к ответственности. Вспомните, как народный депутат давил колесами своего джипа человека, зашедшего в его лесные угодья.
В правительственных кругах нашей Отчизны отсутствуют понятия элементарной морали. Деньги и власть - вот два бога украинских политиков.
Так распорядилась история, что сегодня вам - защитникам правопорядка - приходится принимать трудное решение.
Граждане Украины отказались подчиняться угнетателям и бандитам, приняв решение лишить их власти. Но между народом и его предателями выстроены стройные милицейские ряды, получившие приказ защищать правительственные персоны от собственных избирателей. Ради защиты своей власти и своих безразмерных кошельков, ради защиты своих заграничных вилл и золотых унитазов, они не задумываясь отдадут приказ стрелять в гражданских. И именно вы, когда-то давшие клятву служить народу Украины, должны будете этот приказ исполнить. Именно вам придется решать, стрелять ли в шахтера и врача, в чернобыльца и воина-интернационалиста. Стрелять ли вам в лучших сынов и дочерей своего Отечества.
Все мы дети одной страны, все мы родственники, сослуживцы, соседи. Мы все одинаково бедны и одинаково несчастны. Мы бедны, потому что львиная доля бюджета раскрадена тысячами воров и убийц, пришедших к власти путем насилия, подкупа и шантажа. Они поднимают нам налоги, лишают льгот инвалидов и ветеранов, крадут деньги из медицины, образования, спорта. Нас судят продажные судьи, нас грабят администраторы-взяточники, нас штрафуют нечистые на руку гаишники. Несчастному украинцу некуда спрятаться от безжалостной коррупционной машины.
Народ Украины не желает более жить в государстве, которым правит банда! Но между свободой и кабалой остался всего лишь один рубеж - это ваше решение стрелять или не стрелять.
Никого нельзя заставить быть справедливым и любить свободу. Это выбор совести, это выбор чести. И сегодня каждый, кто оказался волею судьбы между народом Украины и кучкой предателей, должен сделать выбор по своей совести. И дай Бог, чтобы этот выбор был правильным, потому что с ним придется прожить всю жизнь!
Сыны Отечества, воссоединитесь с народом Украины и впишите в историю нашего государства свои честные имена!
Неадекватний Президент
- 21.10.11, 11:17
Наступної миті я схаменувся. Бо вищеописана схема надто складна, щоб бути реалістичною. Та й на біса було Януковичу стільки часу прикидатися? Він же спокійнісінько скасував ідею вступу до НАТО. Так само спокійнісінько підписав Харківські угоди та ще руками своїх братків у Раді проламував голови клятим опонентам. На догоду Москві оголосив, що Голодомор не є геноцидом українського народу. І ніякі закон і пріоритети зовнішньої політики не заважали йому все це зробити.
Так у чому ж тоді проблема? Думаю, в нас самих. Ми в кожному діянні політика шукаємо якийсь чи то прихований, не зрозумілий простим смертним зміст, чи то якісь глибинні розробки мудрагелів з апарату політика. І нам дуже складно уявити, що політик, а тим більше президент, може бути просто... ну як би це сказати делікатніше? Назвімо це так: неадекватним.
Навіть якщо погодитися, що для Віктора Януковича найбільшим пріоритетом була Росія, то важко уявити, що раціональний політик готовий кинутися в обійми іншої держави просто так, за лагідні слова і ласкаву усмішку. Раціональний політик не стане виконувати всі забаганки іншої держави – нехай би ця держава залишалася найближчим партнером. Тим часом, згадаймо ті ж Харківські угоди з ніби любою Януковичу Москвою. Давайте погодимося, що юний у професійному розумінні цього слова Президент України не розібрався належним чином у значенні безпекового фактора в міжнародних стосунках. Погодимося, що він туманно уявляв, що таке якась абстрактна національна безпека. Але ж ціна на газ для нього аж ніяк не була абстракцією. То чому б, продовжуючи термін перебування російського флоту в Криму, не поторгуватися і не вибити з росіян зміну формули ціни на газ? Натомість він віддав Росії Крим на довгі роки, а натомість отримав міфічну знижку на газ, яку, здається, досі ніхто не відчув.
Пояснення, мабуть, у тій же площині, про яку я згадував вище. Наш Президент... як би це сказати делікатніше? Ну, ви самі розумієте: не зовсім адекватний.
Щось подібне ми маємо у ставленні до Юлії Тимошенко. Навіть якщо пристати на хижацьку логіку Януковича – прагнути загнати політичного опонента в такі умови, коли він буде знищений. Для цього не обов’язково садити людину до в’язниці. Жінка з косою після поразки на виборах робила одну дурницю за іншою і стрімко втрачала свій рейтинг. Якщо з-під неї вибити спонсорів, то вона б тихенько пішла у небуття і займала б приблизно те місце, яке сьогодні займає Наталя Вітренко. Так ні ж! Янукович, запхавши її до в’язниці, власними руками відродив її у політиці і нині її популярність чи не вища від популярності самого Президента. До того ж, через неї він зіпсував стосунки як із Заходом, так і з Росією лише тому, що в ньому заграла гординя і він не захотів випустити Юлю на волю. А все через ту саму причину. Президент в нас... як би це сказати делікатніше? Ну, ви самі розумієте.
Не той час і не те місце
Коли Віктор Янукович обурено підвищує голос у розмові із західними журналістами і вимагає поваги до нашої країні, то з ним нібито важко не погодися. Але правильні слова, сказані не в той час і не на тому місці, перетворюються на свою протилежність. Ну, наприклад, побажання здоров`я довгих літ життя не викликають заперечень. Та коли вони сказані на адресу покійника, то автор такого побажання сприймаєть як дурень. Тож, ж вимагати через журналістів поваги до себе, коли ти сам нікого не поважаєш, це значить діяти не в тому місці і не в той час.
Янукович створив умови, коли писати про політику дуже складно. Ні, не через складність самої політики. А через те, що неможливо передбачити процеси, які відбуваються у його власній голові. У нього там, здається, навіть не сім, а двадцять сім п’ятниць на тиждень. І яким буде його наступний крок, не знає не лише Господь Бог, а й сам Янукович. Тож його діяльність – це площина не політичних аналітиків, а скоріше, психоаналітиків. А то й психіатрів.
Юрій Луканов – незалежний журналіст
Про культ особи тов. Януковича
- 21.10.11, 11:11
У примірнику, який потрапив до моїх рук, зазначений наклад в 50 примірників. Хоча, як кажуть книжкові гурмани, перший тираж, виданий в 2010 році – до 60-річчя Януковича, був 200 примірників. І шкода. Бо цю епохальну працю потрібно було б видати у кілька сотень тисяч примірників. Задля того, аби усі нарешті зрозуміли, що відбувається в Україні. Перша книжка Віталія Спажука про нинішнього президента України побачила світ 2004 року. Називалася вона «Истинно созидатель». У 2010 році побачила світ друга робота донецького письменника – «От майданов до храмов». Ці дві книжки, а також інаугураційна промова Януковича, і склали дилогію «Жизнь под знаком факториала» обсягом в 244 сторінки.
Окрім цього Віталій Спажук створив цілу серію книжок «Милостью Божьей» про представників донецької політичної еліти – про Володимира Рибака («Сердце, обращенное к Донецку» та «Мэр милостью Божьей»), Анатолія Близнюка («Во власти мечты»), Тетяну Бахтєєву («Дончанка путеводной красоты») etc. До слова, на Google books розміщено книжки Спажука «Сердце, обращенное к Донецку», «Сверстник будущого», «Мэр милостью Божьей», «В нимбе хирургической лампы».
На жаль, не мав честі ознайомитися із цими книжками. Утім, переконаний: жодна із них навіть поруч «не лежала» із дилогією «Под знаком факториала». Для Віктора Януковича автор книжки, який, як зазначено у анотації до книжки, є «визнаним майстром літературно-філософського портрету», не пошкодував ані епітетів, ані метафор, ані всього свого літературного хисту. Для початку Спажук визначив покоління, до якого належить нинішній керманич України, згадуючи В. Висоцького, Б. Ахмадуліну, Ю. Візбора, А. Вознесенського:
«Поколение Виктора Януковича – последние цветы хрущевской оттепели. Оно ворвалось в жизнь на сверхчеловеческой скорости шестидесятников, чтобы открыть все законы природы, жизнь на всех планетах, все месторождения полезных ископаемых, построить все города, заводы, шахты, побить все рекорды, написать все романы, стихи и песни… Увы, многие яркие судьбы сломались на этой параболической траектории под напором страстей или сменившихся властей. А Виктор Янукович выстоял. Он понял однажды, что дерзания, искания, испытания имеют смысл лишь в созидании – преумножения добра» (стор.4).
Словом, контекст епохи, у який зростав Віктор Федорович і його роль у ній, ви зрозуміли?
Думаю, зайве переповідати зміст дилогії та оцінювати її як письменницьку працю. Для цього існують Іван Драч та Борис Олійник. Я ж про інше – про фігуру Януковича, яка виростає із-під пера Віталія Спажука. Далі – лише цитати.
Про масштаб особистості
«Виктор Федорович Янукович из тех пассионарных талантливых личностей, чей жизненный опыт и созидательные свершения накапливались не сложением лет, а умножались по закону факториала! Вся его масштабная жизнедеятельность – большая яркая жизнь под знаком факториала!» (стор.4)
«Виктор Федорович Янукович – имя созидательное!
Многотрудный жизненный путь четвертого Президента Украины – это дорога не вверх, а под гору, где он испытывал и ветры низинные и ветры вершинные» (стор.9).
«Виктор Федорович Янукович.
Многосложная, многотрудная, противоречивая, но однозначно судьбоносная новейшая история Украины называла его украинообъединяющим лидером, полные испытаний годы независимости сформировали в нем выдающегося современного политика с мировым именем. Но прежде всего он – делообразующий руководитель-гуманист, многоопытный управленец-новатор, государственный деятель-патриот, принадлежащий к числу самоотверженно работающих созидателей» (стор.11).
«Такие созидательные личности призваны служить народу верой и правдой, богоугодными и богооткровенными земными делами. Они подобны живице на историческом древе Украины, которая проступает на изломах эпох, социально-политических формаций, радикальных экономических реформ, заживляя неизбежные раны формирующейся кроны молодого независимого государства с еще только зарождающимися почками гражданского общества» (стор. 11).
«Виктор Федорович – ответственный прагматик, всегда трезво оценивающий ситуацию, рассчитывающий на свои силы и благословение Созидателя» (стор.12).
«Виктор Федорович Янукович.
Он воспринимает мир через призму духовного, умственного, физического труда, таким же должен быть взгляд и на его личность» (стор. 14).
«Виктор Янукович – мощная индивидуальность, явно обладает природным даром привлекать, объединять, располагать к себе людей» (стор. 15).
«Виктор Федорович Янукович.
Как все личности он в чем-то противоречив… Но ведь парадоксами и оттачивается интеллект». (стор. 17).
«Я тогда искреннее порадовался за Виктора Федоровича, который на подлые удары клеветы мужественно отвечал ударами своего сердца» (стор. 66).
«Озаренный лунным светом, Виктор Федорович стоял на краю монастырского плато и задумчиво смотрел вниз, на покрытый бело-голубым (!!! – С.Р.) снегом Северский Донец. Высокий, отлично сложенный, красивый человек…» (стор. 70).
« - Как прекрасна жизнь! – не произнес, не воскликнул, а негромко, с морозным придыханием возгласил из себя Виктор Федорович. – Я сегодня собирался выспаться за все полгода избирательной кампании. А как посмотришь на такую красоту, как подумаешь, что жизнь так коротка, спать жалко» (стор. 70).
«Поступки Виктора Януковича богоугодны и богооткровенны» (85).
«Я смотрел на ликующего душой Виктора Федоровича и думал: «Оранжевые пастыри» хотят превратить его в политического схимника, а он прощает их всех и не просто радуется, а растворяется в радости земного существования» (стор. 86).
«Виктор Федорович принял меня в киевском офисе Партии регионов. С полной радушия улыбкой, с радужно струящимися, как с дождя глазами, с безупречной прической, в белой сорочке без галстука он выглядел легиартом! Уже при рукопожатии я пытался понять, что изменилось в этом респектабельном, харизматическом – гулливерской стати – человечище за те три с лишним года, пока мы не виделись?» (стор. 100).
« - Что же будет со страной Виктор Федорович? – спросил я убитым голосом.
Он резко поднялся с кресла, отошел к окну, задумался… А может просто успокаивался, потому что, вернувшись, заговорил уже в спокойном тоне:
- Восточная мудрость гласит: «Из каждой ситуации всегда есть больше, чем два выхода»… (стор. 114).
«Я часто повторяю, что ангелы на земле не живут, но есть окрыленные идеями, мечтами, знаниями, опытом, любовью к родине люди, без которых жизнь на земле стала бы невыносимой. Виктор Федорович Янукович – один из таких окрыленных людей, которых, к счастью, немало во всех уголках нашей страны» (стор. 153).
«Становление Виктора Федоровича Януковича как крупного хозяйственного деятеля совпало с годами становления государственной независимости Украины» (стор. 175).
Для порівняння уривок із короткої біографії Йосипа Сталіна:
«В годы Отечественной войны советский народ еще глубже оценил величие своего вождя, учителя, полководца, друга – Иосифа Виссарионовича Сталина, его беззаветное служение Советской Родине, его неустанную заботе о росте и процветании социалистической державы» ( «Иосиф Виссарионович Сталин. Краткая биография. М.ОГИЗ: 1947).
Про начитаність
Упродовж усієї книжки Віктор Федорович у розмові із Віталієм Спажуком цитує:
- Конфуція;
- східних мудреців;
- Івана Буніна;
- згадує переписку Антона Чехова із сучасниками;
- звертається до творів Григорія Сковороди.
Ось приклади (розповідає Віктор Янукович):
«Я в молодости считал чтение переписки писателей скучным занятием. Но однажды куда-то ехал на поезде и за неимением другой книги прочел где-то полтома переписки Чехова. С тех пор я убежден, что в эпистолярном наследии великих людей содержится самая откровенная история» (стор. 88).
«Сенека, кажется, говорил: «Для корабля, который не знает куда плыть, нет попутного ветра». Поэтому национальная идея должна быть у народа» (стор. 91).
«Не так давно я прочел книгу Джефри Сакса «Конец бедности», – с заметным оживленим говорил он (Янукович. – С.Р.). – Там много мыслей, созвучных моим мечтам и, убежден, чаяниям большинства украинского народа» (стор. 95).
«Сергий Радонежский мудро говорил: «Любовью и единением спасемся» (стор. 96).
«Вот я недавно прочел аналитический двухтомник «Европейская модернизация. Любопытный и, главное, обоснованный экономико-исторический взгляд на Европу авторов – Травина и Моргания» (стор. 98).
Про Майдан
Не обійшлося у книзі й без історичних оцінок та згадок про Помаранчеву революцію:
«В оранжевое лихолетье, истерзанные нищетой, бесправием, охлократией, профанацией, иезуитским цинизмом, измотанные хаосом и безысходностью люди вдруг заговорили о необходимости сильной руки во власти. У Виктора Януковича – сильная рука: сильная в помощи малоимущим, в защите социально незащищенных, сильная тем, где нужно отвести от страны беду, отстоять национальные интересы, объединить народ, чтобы всем миром поднять отечественную экономику из руин, вывести страну к спасительному просвету» (стор.12).
«Вдруг Виктор Федорович спросил:
- Вы случайно не помните этимологию слова «майдан»?
- Однозначно тюркского происхождения…. Дословно, если не ошибаюсь, – «ровное место». А что?
Виктор Федорович от души рассмеялся:
- Выходит, мы споткнулись на ровном месте!
В следующую минуту он заговорил уже с подчеркнутой серьезностью:
- Когда Конфуция спросили, чтобы он сделал, если бы пришел к власти, мудрец ответил: «Я бы придал словам их первоначальный смысл». Нам украинцам, сейчас, как никогда, необходимо назвать вещи своими именами, расставить все точки над «і»…» (стор. 70)
«Страшно подумать, что могло бы произойти, если бы мирные группы поддержки В.Ф. Януковича столкнулись с готовыми к беспределу разношерстными группировками боевиков. Три дня и три ночи премьер-министр Виктор Янукович занимался тем, чтобы нейтрализовать этих людей» (стор. 83).
«Итак, осень 2004 года – оранжевый головомор. Интоксикация человеческих душ на майдане удалась, жизнь лишний раз доказала, что тактически зло всегда сильнее» (стор. 145).
P.S.
Наприкінці 80-х років мережа «Союздруку» була заповнена глянцевими журналами «Корея». Там ледь не на кожній сторінці розповідалося про славетний шлях і життя Кім Ір Сена, а також його сина – Кім Чін Іра. Звісно ж, із трьома-чотирма ілюстраціями на одній сторінці. Навіть на тлі того, що тоді відбувалося в СРСР, це виглядало дуже кумедно. Тоді і подумати не міг, що за часів вже незалежної України книжка про політика викликатиме у мене подібні почуття. Справа Кім Ір Сена не вмерла. Змінився лише головний герой.
А головне – тепер не треба гадати, хто наступний після Бориса Білаша отримає звання Героя України.
Ксерокопії паспортів з обмінок будуть використані (версія)
- 21.10.11, 10:30
Поміняв гроші з паспортом - вважай, що проголосував за Януковича. Такі жахи розповів неназваний податківець журналістці з УНІАН Маші Міщенко. А що, все може бути - досвід 2004 року показав, що "регіонали" уважно ставляться до фальсифікацій на виборах....Учора я мала зустріч із одним податківцем, екс-керівником підрозділу ДПА у одному з районів столиці. Поплювавшись від сьогоднішньої зовнішньої та внутрішньої політики, роздавши оцінки податковій міліції, він неабияк жваво відреагував на моє зауваження, що у нас залишаються відносно вільні вибори.
– Ви гадаєте, результати волевиявлення вплинуть на офіційні результати голосування? – перепитав він.
І, не дочекавшись моєї відповіді, продовжив:
– Як ви думаєте, чому Нацбанк вирішив брати у людей, які обмінюють валюту, копії паспортів?
– Боротьба із зарплатою у конвертах, механізм збереження валютних резервів, – почала було я...
– Не смішіть мене. Я маю куди більш правдоподібну версію. 2004 року, перед виборами, кожному відділу районної ДПА було таємне завдання видати головному офісу ДПА копії паспортів та підписи двадцяти клієнтів податкової.
Якщо ви знаєте, у відділах податкової є паспортні дані суб’єктів господарювання. На моє переконання, паспортні дані та зразки підписів збиралися з однією метою – зробити альтернативні бюлетені.
Нацбанк засилає в обмінки провокаторів або КОНТРОЛЬ за ксерокопіюванням паспортів
Процес фальсифікації може бути більш-менш тупим, більш-менш зухвалим, просто вкинути бюлетені, просто купити голос виборця, або купити спостерігачів від комісій та домалювати потрібну цифру. Але механізм фальсифікації мав був забезпечений паспортними даними та майже реальним підписом виборця. Тим, який виборець залишає у податковій, або у обміннику банку.
Зараз рівень фальсифікації мусить бути на порядок вищий. Цим панам вже не обмежитися “похибкою” в сім відсотків. Тому й підключили не податкову, а НБУ.
Банкір Януковича Януковичу ока не виклює. Той здібний хлопець, він у 34 роки в анкеті написав, що має 18 років стажу та кандидатську. І це все він здобув у Донецьку. З такими талантами не пропаде…
Пам’ятаєте, нинішній євроінтегратор за посадою Андрій Клюєв називав фальшиві бюлетені “печивом”. Для Клюєва це “печиво” пекли у тому числі у ДПА.
Арбузов може бути значно ефективнішим пекарем. Перед ним будуть стояти інші завдання. Тому, міняйте гроші панове, міняйте… На вибори тоді можна буде не йти…
Маша Міщенко
Єпископи УГКЦ закликали народ повстати проти режиму Януковича?
- 20.10.11, 23:15
«Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить»
(Тарас Шевченко)
Ці слова Кобзаря чи не найкраще описують теперішній стан українського суспільства. Тотальне беззаконня та зневіра простого люду в будь-які зміни на краще, прогресуюча економічна криза, загроза міжнародної ізоляції України, стрімка деградація суспільства – такою є невтішна українська реальність.
Політичні партії перетворились на клоунів у телевізійних шоу, нездатних організувати народні маси до опору беззаконню; громадські організації, без підтримки політичних сил, у своїх акціях приречені на неуспіх своїх протестів. Здається, Україну кинули на пожирання здичавілому режиму, який грубо нехтує будь-якими принципами людяності й цивілізації. Український народ опинився у ситуації без оборонця своїх прав.
Але навіть у цій, здавалося б безвихідній, ситуації українство не втратило свого вічного Трибуна – Українську Греко-Католицьку Церкву. Не дивлячись на загрозу спровокувати своїми виступами ще більші утиски католиків в Україні, український греко-католицький єпископат одностайно став в обороні інтересів українського суспільства.
Буквально кілька днів тому ЗМІ оприлюднили лист Синоду УГКЦ до президента Януковича. Лист, написаний ще 1 жовтня цього року, тому викликає здивування, що його текст потрапив у ЗМІ понад 10 днів після цієї дати.
У всякому випадку лист надзвичайно важливий. Відважусь сказати – історичний. Ніколи ще за 20 років існування незалежної України єпископат УГКЦ не критикував режим так гостро. Єпископат УГКЦ без рукавичок, відкрито назвав політику чинної української влади безвідповідальною та недалекоглядною, перелічивши основні, на його думку, катастрофічні наслідки цієї політики для держави і народу: закриття україномовних шкіл, бездіяльне спостерігання за відтоком висококваліфікованих спеціалістів з держави, нестворення робочих місць, брак поміркованої політики стосовно української еміграції, відсутність нормальних державно-церковних відносин, упереджене ставлення до конфесій, утиски греко-католиків на Півдні та Сході України, переслідування політичних опонентів, вибіркове і несправедливе правосуддя, унеможливлення нормального функціонування Церкви.
Такі звинувачення на адресу теперішнього режиму в Україні практично описують цей режим, як несправедливий, тиранічний, антихристиянський та антинародний.
Насправді для нікого не є таємницею ні в Україні, ні поза її межами, що теперішній режим переслідує опонентів за їхні політичні переконання, що в українських тюрмах у нелюдських умовах сидять тисячі невинних людей, що каральна система є вкрай несправедлива і злочинна, що режим погіршує добробут українських громадян, але активно працює над збагаченням купки олігархів – спонсорів режиму, що в Україні утискають католиків, незалежно від обряду, за їхні релігійні переконання, що режим розплодив небувалу корупцію і хабарництво, що верхівка режиму ніяк не може нажертися «відкатами» з будь-яких державних замовлень чи бізнесових проектів, що у бізнесменів відбирають їхній бізнес, що рейдерство стало нормою провадження економічної діяльності, що своїми діями режим Януковича завдає серйозних збитків інтересам держави. Про це говорять ЗМІ, шепочуть постраждалі, про це інформована міжнародна спільнота: в Україні на кожному кроці порушення основних прав людини.
Можливо, звинувачення у порушенні прав людини сучасного українського режиму є несправедливими?
Якщо поглянемо у список основних, невід’ємних прав людини, як їх розуміє Католицька Церква, то легко можемо побачити, що теперішній режим з великим успіхом порушує і топче їх цілком і повністю.
«…Людина має право на життя, на тілесний інтегритет, на все необхідне для достойного життя: а це в особливий спосіб – їжа, одежа, помешкання, відпочинок, лікування… Окрім цього, людина, згідно природного морального закону, вимагає, щоб їй надавали належну повагу, щоб її цінували, людина має право шукати істину; шануючи мораль і загальне добро, виражати свої переконання, плекати свої здібності, а також бути правдиво інформовано про суспільні події» (енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3958 – 3959), окрім цього блаженний Іван ХХІІІ зазначає, що до невід’ємних прав людини належить право на якісну освіту, право на свободу совісті та віросповідання, право на роботу і вільне підприємництво, право на вільну економічну діяльність, право на приватну власність, право на вільну суспільну та політичну діяльність, право проживати на своїй, Богом даній, землі (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3960 – 3968). Направду, виникає риторичне запитання: які з цих прав режим Януковича ще не кинув собі під ноги?
Якщо згідно з наукою Католицької Церкви визнаємо, що фізичні та моральні тортури, психологічний тиск, довільні арешти, недостойні умови праці, коли з тими, хто працює, чинять не як з вільними і відповідальними особистостями, а як з простими середниками заробітку, противляться самому життю (див. Gaudium et spes, 27), то мусимо визнати, що теперішній політичний режим в Україні є ворогом людського життя.
І що найгірше – усе це відбувається з повною апатією народу. Деградація українського соціуму досягла страхітливих масштабів. Цілком нормальним і припустимим вважається те, що переходить будь-які рамки здорового глузду і моралі. Розуміючи, що лікар має мізерну платню, вдячні пацієнти пхають йому до кишені гроші. А як же інакше? Щобільше, доведені державою до крайнього зубожіння бюджетники вже самі вимагають хабарів в той чи інший спосіб. «Людська свобода суттєво ослаблюється, коли людина потрапляє у крайнє зубожіння» (Gaudium et spes, 31). Ослаблення свободи веде до аморальної поведінки. Це зубожіння в нашому суспільстві не лише матеріальне, але й духовне. Аморальність політиків, бізнесменів і простих громадян досягла катастрофічного рівня. Адже у сучасному українському суспільстві:
«Всяк, хто не маже, –
Той дуже скрипить,
Хто не лукавить, –
Той ззаду сидить». (Григорій Сковорода)
Чесним способом осягнути успіх в теперішньому українському суспільства майже неможливо. Якщо за часів Григорія Сковороди стан речей пом’якшувався християнською етикою, системою суспільних та соціальних противаг, то зараз усього цього просто нема. Християнську мораль змів комунізм, і вона поки що не встигла як слід відродитися в Україні. А систему суспільних і соціальних противаг зруйнував Януковичів режим. Греблі, які стримували найнижчі інстинкти властьімущих, просто зруйновані. І суспільство віддане на повне здичавіння.
Влада не лише не бореться проти суспільних лих, але своєю поведінкою їх ще й потенціює і продукує. Своїм особистим прикладом влада показує: бреши, кради, утискай і будеш… успішний. Це не може не впливати на загальний стан суспільної моралі.
Клептоманія сучасної влади перевершила усі подібні «досягнення» усіх її попередників. Красти, красти, красти. І це злодійство режиму і олігархії – серйозна загроза самому існуванню українського суспільства (див. Gaudium et spes, 65). Своєю поведінкою влада не лише не дбає про загальне добро суспільства, але й нищить це загальне добро. Така влада стає не лише непотрібною, але й небезпечною для самого суспільства. Бо коли влада не дбає про загальне добро, то «відбувається розпад суспільства, бунт громадян проти державної влади і така ситуація провокує до протестів, тиску і тероризму» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). І тому суспільство, яке за своїм визначенням має бути природнім захистом для людини (див. енцикліка Павла VІ «Divini Redemptoris» – DH 3772), чимраз більше стає в Україні «природнім» ворогом людини.
Суспільство, яке перестає дбати про створення усім своїм громадянам оптимальних норм для життя (енцикліка Лева ХІІІ «Immortale Dei» – DH 3165), перестає бути суспільством, оскільки втрачає основну ознаку людського суспільства. У такому антисуспільстві «свобода, як моральний обов’язок особистості, перетворюється у тиранічне прагнення дати волю своїм інстинктам і бажанням на шкоду іншим. Рівність стає механічним нівелюванням у сіру одноманітність – почуття правдивої честі, особиста активність, повага до традицій, достоїнство особи, одним словом усе, що життю надає його цінності, щезає і зникає. І залишаються з одного боку жертви, обмануті чарами псевдодемократії, а з іншого боку – більша чи менша кількість спекулянтів, які владою грошей чи організованістю зуміли забезпечити собі привілейований статус і владу над іншими» (Папа Пій ХІІ, радіозвернення до усього світу 24.12.1944., І). За такого стану суспільства і держава втрачає свій смисл. Адже господарями держави є невелика група людей, яким не розходиться про загальне добро суспільства.
А «фундаментальний смисл держави, як політичного організму, є в тому, що суспільство, тобто ті, хто творить суспільство, а це – народ, є господарем власної долі» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). У нас же ж народ не може протистояти групі політичної олігархії, яка прибрала до рук майже усе національне багатство України і всю політичну, судову, законодавчу, виконавчу владу в країні. Така держав позбавлена самого смислу свого існування не зможе довго існувати. Її просто не буде кому підтримувати.
Католицька Церква завжди навчала, що обов’язком влади є дбати про загальне добро суспільства, тобто, «основним завданням усякої державної влади є захист невід’ємних прав властивих людині» (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3982 і 3985).
Лист єпископату УГКЦ до Януковича є свідченням того, що влада не лише не виконує свого прямого обов’язку, але й його прямо і грубо порушує. А як каже св. Тома Аквінець: «Влада стає несправедливою, коли управитель не дбає про загальне добро спільноти, а дбає тільки про власне добро; влада стає більше несправедливою, що більше вона віддаляється від загального добра» (Deregno І, 3). А відповідно до цього, неправедна влада не може вимагати послуху від своїх громадян. Вона не має на це жодного морального права. «Людина настільки мусить коритися світським управителям, на скільки це вимагає праведність. Якщо їхня влада не є праведною, якщо вони узурпували владу, або якщо вони видають несправедливі накази, громадяни їм не мусять коритися» (Summa Theol. II, 2, q.104, 6). Коритися теперішньому режимові в Україні – це те саме, що визнавати законною законопослушність у нацистській Німеччині чи СССРі. Моральним обов’язком громадян за такої влади є спротив цій владі та її повалення.
Теперішній режим дбає лише про власне добро – спільне добро донецького клану і його васалів, топчучи при цьому основні права та свободи людини. Такий режим є з своєї природи тиранічним. А «народ має повне право скидати тиранів, і вся вина за такий стан речей лягає на самого тирана» (Deregno І, 6). Щобільше – у випадку очевидної і постійної тиранії, яка нищить основні права людини, наносить велику шкоду державним інтересам, бунт і насилля проти такої тиранії, тобто революція є дозволеними методами боротьби народу за свої права (див. енцикліка Папи Павла VІ «Populorum progressio», 31 – DH 4453).
У світлі всього сказаного вище, можна би було тлумачити листи українського греко-католицького єпископату до Януковича, як заклик до народу, заклик до революції. Але це вочевидь не було наміром єпископату УГКЦ. Це – трохи наївна, але правдиво християнська пастирська апеляція до совісті того, хто називає себе Президентом України, і хто безбожно узурпував усю владу в країні.
Очікувати, що цю апеляцію почує адресат – марна справа. Якщо Янукович не звертає жодної уваги на гострий тон заяв європейських та московських політиків, якщо всенародне невдоволення – 80% громадян є проти режиму – не є для нього спонукою до перезавантаження, якщо його не лякають передбачення політологів, соціологів та економістів, сподіватися від нього адекватної реакції на цей лист не доводиться.
Тепер, радше, УГКЦ мусить розраховувати не тільки на можливості утисків, а прямого переслідування. Не варто тішити себе баєчкою, що, мовляв, не ті часи. Мало хто передбачав трагедію 1946 року. Реакція режиму Януковича на публічну критику відома, і вона є одна – переслідування. Не мусимо сподіватися, що влада візьме і заборонить УГКЦ, адже вона не зробила цього навіть проти свого головного опонента БЮТу. Але спроби дискредитації єпископату та клиру, спроби виставити УГКЦ як антиукраїнську та антидержавну силу цілком можливі. Можливі навіть сфабриковані кримінальні справи проти єпископів та священиків. Адже навіть Сталін не виарештував український єпископат за його вірність Христові та Церкві, а за сфабрикованими звинуваченнями у співпраці з нацистами. Тому виходячи з реалій нашого сьогодення, УГКЦ варто подумати і про такий варіант розвитку подій. Хоча не слід забувати, що ворота пекельні не переможуть Церкву. Католицька Церква і зокрема УГКЦ і далі існуватиме, а режим Януковича відійде у небуття.
Також мусимо збагнути, що боротися проти режиму беззаконними методами означає примножувати беззаконня, співпрацювати з ним. А за тайною беззаконня стоїть не хто інший, як батько усякого беззаконня – сатана. Християн у Римській Імперії 313 року було менше 1%, але вони змусили римську державну машинерію визнати християнство дозволеною релігією і припинити її переслідування. Це донині залишається актуальним викликом і нам, християнам України, і насамперед католикам.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Верховенство права по-українськи – для євродепутатів
- 20.10.11, 22:58
Отакий короткий фільм ми послали сьогодні всім депутатам Європейського Парламенту.
Для тих, хто не знає англійської — ось яка статистика там наводиться Звинувачувальних вироків судів — 99%
Утримується в СІЗО до суду — 88%
Невиконаних рішень суду — 68%
Вважають суди корумпованими — 60%
Довіряє судам — 14,3% (найнижча довіра з усіх органів влади)
Розглядається звернень громадян в прокуратуру — 1,9%
Розглядається звернень громадян в Конституційний Суд — 1,22%
Кількість смертей в міліції за рік — 51
http://www.youtube.com/watch?v=6WR1yfMFiZo
Будемо, як завжди, вдячні українцям за кордоном за поширення фільму серед своїх депутатів та політиків. Саме зараз потенційна цікавість до дійсного стану правової системи України має бути найвищою.
У Києві з’явились дорожні знаки про “ЯНК”
- 20.10.11, 22:47
На дорогах столиці з’явилися дорожні знаки, на яких містять антивладні попередження і заклики.
Автори акції з Чорного комітету розвісили знаки біля виходів з метро та навпроти будівлі СБУ.
 |
На знаках є написи: “Міліція вбиває”, “Обережно, чиновники на дорогах”, “Досить терпіти владну гниль!”, “ЯНК, ПНХ!”.
 |
Автори акції обіцяють встановлювати нові дорожні знаки як у столиці, так і в інших містах України.
 |
 |
======================================================
Сьогодні активісти Чорного Комітету розвісили біля виходів з метро та навпроти будівлі центрального відділу СБУ нові дорожні знаки з більш актуальними написами. Нові знаки містили попередження для громадян про небезпечність нашої міліції та заклики чинити спротив теперішній владі. Перехожі мали змогу побачити написи – «Міліція вбиває», «Обережно, чиновники на дорогах», «Досить терпіти владну гниль!», «ЯНК, ПНХ!» тощо.
Мета цієї акції – привернути увагу громадян до ситуації, що склалась в державі, та залучити всіх активних людей до організованого спротиву режимові.
“Написи на нововстановлених знаках звертають увагу громадян на нагальні проблеми нашої влади й режиму. Міліція вбиває у відділках людей, розганяє мирні демонстрації. Кортежі чиновників перекривають рух на дорогах на декілька годин. Режим озвірів і відчуває себе кастою привілейованих, що тримає у себе в рабстві ввесь народ. Такі дорожні знаки будуть встановлюватися по всій країні з метою консолідації всіх здорових сил громадян проти нинішнього режиму”- заявляє один з активістів Чорного Комітету Богдан Тицький.
Робота над цим проектом триватиме і надалі, як в Києві так і в інших містах України.
Про мітлу і відьму, або Противсіхи
- 20.10.11, 22:32
В Україні не перевелися принципові люди. І які ж то люди! Хай там що діятиметься, хай там які жахіття буятимуть у політичному житті, для них головне – принципи. За будь-яких обставин. За будь-яку ціну. Небагато народів може похвалитися такою принциповою публікою: хай усе пощезне геть і навіки включно з рідною країною, але принципи мають восторжествувати.
Ось знана письменниця, а водночас іще й науковець-гуманітарій гордо заявляє в інтерв’ю російському «жовтому» журналу: я, мовляв, виступила речницею і натхненницею найпотужнішої на сьогодні в Україні партії – тієї, що проти всіх! На президентських виборах нас було тільки 4%, а зараз уже 25%! У нас є принципи – нам не підходить ніхто з чинних українських політиків, ми відкидаємо цю кланову колотнечу, хочемо зовсім іншого!
І при цьому, наголошує письменниця, режим Януковича не страшний, він смішний, він провінційний, ось Тимошенко – то справжнє лихо, то агентура Кремля, то «гламурний фашизм», Україна від нього, на щастя, порятована (у цей момент, вочевидь, слід співати осанну Вікторові Федоровичу). Ба більше, у діях нинішнього президента ця знана в Європах та Америках пані навіть вбачала ознаки демократії, про що й інформувала світ. Але головне для неї – це все ж таки «партія противсіхів», у якій на сьогодні вже чверть українського суспільства, бо саме ці люди, мовляв, є запорукою майбутньої демократії.
Що ж, кількість тих, кому «по барабану» українська політика, а разом із нею нерідко й Україна як така, справді чималенька. І вона зростає. Ось тільки чи є таке зростання симптомом ствердження демократичної перспективи країни? У 1918–1921 роках «противсіхів» було куди більше. І під час штурму військами Муравйова Києва, і під час «розбірок» між Скоропадським та Директорією, і під час спроб Петлюри за польською допомогою вибити червоних із Центральної та Східної України. Скажімо, якби у Києві в січні 1918-го всі офіцери-фронтовики взялися за зброю (по неї далеко не треба було йти – вдома в кожного щось було, а до того ж у місті розташовувалися величезні склади спорядження колишнього Південно-Західного фронту російської армії), то легко розгромили б недисципліновані більшовицькі загони, а про особливості державного устрою України можна було би подискутувати потім, за сприятливіших умов. Але ні! У всіх були незламні принципи. Як наслідок – значну частину цих дуже принципових осіб (бойових офіцерів з орденами за хоробрість!) розстріляли більшовики. Разом із їхніми принципами та перспективами української демократії. Варто згадати й не менш незламний принцип голови Директорії Володимира Винниченка та його однодумців: «Україна робітничо-селянська або ніякої!» – та прямі наслідки його реалізації, серед яких і капітулянтська політика щодо дій Москви, і загравання з плебейством водночас із нехтуванням «попутниками», себто вітчизняною інтелігенцією, і вилучення з українського війська тих командирів, які намагалися його дисциплінувати… Та що вже казати, навіть отамани Холодного Яру, незламні борці за свободу нашої держави, влітку 1920 року стали жертвами своїх принципів (разом із самою Україною): їм не дуже подобався вимушений союз Петлюри з Пілсудським, тому вони не вели активних дій і не скористалися унікальним моментом: коли Червона армія пішла на Захід, не вдарили по фактично порожньому Києву, в якому були тільки тилові служби та чекісти. А це могло би докорінно змінити перебіг війни, але на заваді стали принципи. І коли отамани очуняли, було вже пізно…
Сьогодні ж, коли йдеться про ту частину громадян України, яка налаштована проти всіх вітчизняних політиків та партій, варто поставити елементарне запитання: а за кого і за що виступають ці громадяни? Невже ж усі вони сплять і бачать розквіт майбутньої щиро української демократії? Якби ж то… Боюся, що половина, а то й більше «противсіхів» налаштована не лише проти Януковича, Тимошенко, Яценюка, Ющенка чи Тигіпка, а й проти держави Україна як такої. І якщо їх спитають – а за кого ж ви? – то відповідь буде дуже простою: за Путіна, за Жириновського, за Лукашенка, за Зюганова. На користь цього припущення говорить значний – приблизно такий самий, як і у випадку «противсіхів» – відсоток громадян України, котрі досі вважають своєю батьківщиною СССР і марять державною єдністю з Росією.
Що ж, наша письменниця – гідна наступниця принципового Винниченка…
Не менш принциповими є й деякі громадські організації. Приміром, одна з них – реальна, дієва, з хорошою репутацією (принаймні до цього моменту) – вкрай негативно відреагувала на інформацію про створення в Україні комітетів опору диктатурі. Мовляв, повідомлення про нашу участь у таких комітетах брехливі, нас там немає і не буде, оскільки вони, по-перше, захищають Юлію Тимошенко, по-друге, у нас зовсім інші принципи, ніж у тих осоружних політиків, які їх створюють. А далі ціла теоретична цидула. Зокрема, попри численні порушення владою громадянських прав і свобод, диктатури все ж таки, на щастя, поки що немає. Якщо ж ідеться про дії на випередження, мета яких – унеможливити загрозу запровадження диктатури, заявляють автори цидули, то в нас виникають сумніви щодо щирості намірів засновників комітетів діяти в цьому напрямі. Бо вони зосереджені лише на затриманні Тимошенко і не помічають інших загроз, як-от численні заборони мирних зібрань, спроби запровадження цензури у ЗМІ, здача національних інтересів України у вигляді угоди про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України – і так далі, і таке інше тощо (список чи не на цілу сторінку).
А потім – гнівні інвективи на адресу екс-прем’єрки та її однопартійців: виявляється, саме їхня хамська і провокативна поведінка у суді є руйнацією поваги до Закону (саме так, з великої літери!) і процедур (а демократія – це, насамперед, чітке дотримання процедурних моментів, зазначають автори цидули). І взагалі: ми, мовляв, визнаємо усіх людей рівними, і для нас не має значення посада чи суспільний статус особи, права якої порушуються, тому політики в наших пріоритетах стоять не на першому місці…
Ось такі незламні принципи в цієї організації. . Витираєш піт із чола і думаєш: хлопці й дівчата, а ви колись логіку вчили? Якщо для вас усі люди рівні, то чого політики у вас не стоять на першому місці? На цьому місці мають стояти всі без винятку, скривджені владою. А щодо процедури… Тут уже кричуще незнання історії: якщо демократія – це насамперед дотримання процедури, то за які такі гріхи наприкінці 1940-х у місті Нюрнбергу судили німецьких суддів, які суворо дотримувалися всіх формальних норм, виносячи вироки ворогам гітлерівського режиму? І чому ніхто, крім нацистів, ніякі британські ліберали та французькі соціалісти, не звинувачував Георгія Димитрова у неповазі до закону і суду та у відверто провокативній поведінці під час Лейпцігського процесу?
Але, як бачимо, принципи – понад усе. Навіть понад істину – бо ж хіба це не фракція БЮТ-«Батьківщини» боролася у Верховній Раді проти ратифікації угод про пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ у Криму? І хіба проти цензури та на підтримку «податкового Майдану» не виступали ті, хто створює зазначені комітети?
Особливо тішить теза про відсутність диктатури! Вочевидь, громадські активісти з цієї організації мають спеціальний вимірювальний прилад, за допомогою якого можуть визначити, коли ж саме зникає демократія і настає диктатура. Тільки чому ж вони не дадуть покористуватися ним історикам? Бо ті ніяк не можуть визначити, скажімо, коли точно в Італії 1920-х запанувала фашистська диктатура, адже перехід від багатопартійності до монопартійності тривав там аж п’ять років, і весь цей час Муссоліні був прем’єром – цікаво, якого числа він перетворився на диктатора? А коли в Росії встановилася більшовицька диктатура? Ясна річ, що не 7 листопада 1917-го – потім були Установчі збори, був соціалістичний багатопартійний уряд, було повстання лівих есерів, була «чистка» совєтів від «неправильних» соціалістів, яких туди понаобирали робітники та селяни, то коли точно Лєнін став диктатором? А Гітлер? А Чаушеску? А Лукашенка?
…Польський філософ-дисидент Лешек Колаковський свого часу опублікував есе «Похвала людській непослідовності», у якому спрямував інтелектуальну іронію проти вузьколобої принциповості, що на практиці стає небезпечним і тупим догматизмом. Гадаю, і знана письменниця, і громадські активісти читали це есе. Але вирішили, що то про когось іншого, а не про них, непогрішимих…
Сергій Грабовський
