Представитель Украины при ЕС Константин Елисеев  считает, что   «ситуация вокруг парафирования об ассоциации  Украины с ЕС очень  сложная, но не безнадежная. Шансы, хоть и мизерные, но существуют, и ближайшие дни станут в этом плане решающими». Об этом он по телефону  сообщил пятому телеканалу.  Вместе с тем из МИДа прозвучали два  противоречивые заявления, вначале директор департамента информационной  политики Волошин сказал, что ключевая цель – это парафирование  соглашения 19 декабря. Спустя несколько дней, заместитель министра  Климкин заявил, что для Украины парафирования соглашения не является  принципиальным. Кому же верить?   Елисеев отказался прокомментировать такие противоречия, звучащие их самого МИДа. Вместе с тем, он отметил, что это лишь свидетельствует о том, что украинская  дипломатия борется за достижение цели.  Цель же для всех понятна –  заключить соглашение с ЕС. И первым шагом к ассоциации, которого ждут 46 миллионов граждан Украины, является этап парафирования соглашения.  Из 46 миллионов граждан, не ждет парафирования соглашения  лишь президент Украины Виктор Янукович. Украинские эксперты считают, что Соглашение об ассоциации Украины с ЕС - это  мощный инструмент для модернизации страны, ее приближение к ЕС, а также и усиление демократических ценностей, на что обращают внимание наши  партнеры.  Ни на один день не прекращается работа от технических  моментов до парафирования, - говорит представитель Украины при ЕС  Константин Елисеев.  Вместе с тем, сегодня пока что отсутствует политическая готовность, в первую очередь со стороны президента Виктора Януковича парафировать соглашение. Главной причиной такой неготовности  эксперты называют тайные договоренности Януковича с Кремлем и нежелание прекратить преследование со стороны власти оппозиции.

 katerizanch ,  UAINFO

Особливості поведінки нинішніх можневладців сформовані еволюцією Донбасу впродовж останнього століття

Поява Донбасу як специфічного соціально-еконо­мічного та етнокультурного регіону пов’язана з освоєнням Донецького кам’яно­вугільного басейну. Він був значно менший від території штучно накреслених Донецької та Луганської областей. Більша частина (за площею) нинішньої Луганщини – на північ від Сіверського Дінця – була і є  аграрною територією з невисокою густотою населення, яка зберегла  традиційні риси Слобідської України. Подібною до неї є й  південно-західна частина Донеччини, єдиний індустріальний осередок якої – місто Маріуполь. Відтак якщо дві названі області мають площу понад 53  тис. км, то власне Донбас – лише 23–25 тис. км.

У ХVIII столітті ці території становили частину Кальміуської паланки Запорозької Січі та меншою мірою південно-західні окраїни Області Війська Донського. Першою спробою адміністративного виокремлення краю стало створення 1752 року Слов’яносербії – територіальної одиниці для воєнізованих переселенців із Ба лкан (сербів, хорватів, чорногорців, болгар), які поряд із козаками мали охороняти кордони Російської імперії від кримських татар. Проте слідом за нечисленними військовими поселеннями до Слов’яно­сербії почали масово переселятися селяни із Харківської, Чернігівської та Курської гу­берній, переважно українці. Тож 1764 року російський уряд ліквідував її, а на території майбутнього Донбасу, яка входила до Катеринославської провінції (з 1802-го – губернії), було створено два повіти: Бахмутський та Слов’яносербський (Луганський).

 До середини XIX століття Донбас, як і решта земель українського степу,  все ще залишався регіоном із невисокою густотою населення, левову частку якого становили селяни-українці (за 10-ю ревізією 1858-го – 75%), а  росіяни, яких було 13,5%, проживали переважно в малочисленних містах –  центрах імперської адміністрації. Але за наступне неповне століття  соціокультурне обличчя краю до невпізнання змінилося. Якщо в 1860-х  роках на власне Донбасі проживало близько 400 тис. осіб і вони фактично  не виділялися на тлі решти населення Степової України, то до кінця  1950-х на цій території мешкало вже бли­зько 4,8 млн людей, а сам він і в етнокультурному, і в соціально-економічному сенсі різко вирізнявся  з-поміж навколишніх українських аграрних територій як Донецької та  Луганської областей, так і Харківської, Запорізької та  Дніпропетровської.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ХІХ – першій половині ХХ століть значення вугілля було аналогічним тому, яке в сучасному світі мають нафта і газ. Місцеві козаки давно використовували його в побуті, однак промисловий видобуток розпочався лише з кінця ХVIII – початку ХІХ століть. Перша копальня в Лисячій Балці (сучасний Лисичанськ) почала функціонувати 1796-го. Після скасування кріпацтва 1861-го, початку освоєння родовищ залізних руд на сучасній Дніпропетровщині та будівництва залізниць у 1870–1880-х роках усе змінюється. Якщо в 1880-му видобуток вугілля становив 1,4 млн т, то в 1913-му – вже понад 25 млн т, а до 1940-го збільшився майже в 60 разів – до 83,3 млн т. Усе супроводжувалося швидким зростанням кількості міст і робітничих селищ та чисельності їхніх мешканців.

На відміну від міст решти України та й усієї Європи ці поселення стали  типовим продуктом запізнілої модернізації, яка супроводжувалася  гіпертрофованою індустріалізацію. Виникаючи як придатки до окремих великих підприємств, вони не мали органів місцевого самоврядування, що блокувало в зародку розвиток громадянського суспільства. Усі рішення  приймали власники, які дуже нагадують сучасних олігархів. Наприклад,  увесь сучасний Донецьк (тоді Юзівка) фактично був власністю англійського підприємця Г’юза (Юза), керівництво металургійного заводу якого регулювало всі аспекти  життя міста. Так само, на відміну від класичної урбанізації, в умовах  Донбасу вона відбувалася не шляхом припливу сільських мешканців довколишніх територій, а шляхом імміграції з-поза меж краю та України  загалом.

Розвиток вугільної, а потім і металургійної промисловості по­требував десятків і сотень тисяч нових робочих рук. За порівняно високої забезпеченості місцевого селянства землею воно неохоче йшло працювати в промисловість, де умови були жахливими. Тож основна частина робітників прибувала з аграрно перенаселених регіонів, причому переважно російських. Перший Всеросійський перепис населення, проведений 1897 року, виявив, що російські губернії були батьківщиною 46,7% усіх переселенців, українські – 37,9%, білоруські – 0,8%, решта мігрантів походили з інших частин імперії, зокрема з Кавказу. Наслідком стало те, що з 507 тис. осіб, які на той час проживали в Бахмутському та Слов’яносербському повітах, українців (за мовою) було вже лише 55%, а росіян – 37%.

 Це спричинило внутрішній розлам в етнокультурній структурі краю на  російськомовне «місто», яке в умовах Донбасу включало і численні  робітничі селища, та українське «село», що майже не відрізнялося від решти наших земель. Цей дуалізм зберігся до сьогодні, а зміна загального соціокультурного обличчя згаданого регіону відбувалася виключно за  рахунок зміни співвідношення часток цих двох світів у його складі.

Якщо серед сільського населення Донбасу за переписом 1926 року українці, як і за ревізією 1858-го, й далі домінували (75,1% проти 19,5% росіян), то поміж міського становили лише 40,4%. За таких обставин вони швидко втрачали рідну мову. Наприклад, у містах Луганської округи 26,2% їх уже вважали рідною російську. Тим часом аграрна північ сучасної Луганської області,– Старобільський округ, який не був зачеплений  індустріалізацією та міграціями, – зберігала етнічну структуру населення: 89,3% – українці, 10,1% – росіяни.

ТОТАЛІТАРНИЙ МАСШТАБ

З початком сталінської модернізації індустріальний Донбас перетворився  на зразковий «пролетарський регіон». Масштаби переміщення населення, яке до того ж у попередній час було стихійним, а відтепер стало планомірним, зросли в рази. Сам «плавильний казан» тепер почав працювати з притаманною тоталітарній епосі всепоглинаючою силою. Подолання  зумовленого форсованими методами індустріалізації 1930-х років дефіциту робочих рук поєднувалося із завданням формування «нової історичної  спільності – радянського народу». Донбас став таким собі Вавилоном  сучасності. Його підприємства тепер масово заповнювалися за рахунок вихідців не лише з центральних областей Росії, а й із Білорусі,  Татарстану та інших віддалених регіонів.

Унаслідок здійснення зов­нішніх керованих міграцій за роки між двома переписами (1926–1939) чисельність населення краю майже подвоїлася, а міське зросло вчетверо й становило 74%. Під час Другої світової війни завезені, часто примусово, люди масово покидали регіон. Тож після відновлення контролю над його територією московське керівництво повернулося до централізованого заселення, що до невпізнання змінило його соціокультурне обличчя. До комсо­мольськомолодіжних призовів та наборів тепер додалися депортації, спрямування репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та мністованих, поселення війсь­ковополонених з армій нацистського блоку. Лише за 1944–1959 роки на Донбас прибуло 7,85 млн осіб, вибуло 5,32 млн, механічний приріст становив 2,53 млн осіб, а чисельність населення зросла більш ніж на 300%.

Таким чином, упродовж майже 100 років Донбас поглинав вихідців із  теренів усієї Російської імперії, а потім СРСР. Сюди масово їхали після  відбуття покарань у місцях позбавлення волі, особливо після низ­­ки  амністій у 1950-х. Російська мова та авторитарно-кри­міна­льний тип  місцевої міської ментальності (останнє притаманне практично усім  гірничим регіонам світу) розмивали етнічну належність поселенців. У  відірваних від звичного середовища людей тоталітарний режим  цілеспрямовано викривлював систему цінностей. Особистість «перемелювалася», нівелювалося відчуття культурної або політичної  спільності, неважливими ставали національна ідея, рідна мова, віра тощо. Натомість готовність до захисту первісних цінностей  (самозбереження,  отримання засобів до існування тощо) була гіпертрофованою.

Цілеспрямовано формувалися люмпенські якості, нав’язу­валися відмова від ініціативи і цілковита покора державі, уособленій у місцевій партійно-гос­подарській номенклатурі. В руках останньої потужним важелем впливу було диференційоване забезпечення соціальними благами тих чи інших категорій громадян. Адже керівництво підприємств мало можливість значно поліпшити – або по­гіршити – соціально-побутові умови своїх робітників, наприклад, надаючи житло, пільги при отриманні кредиту на індивідуальне будівництво або забезпечуючи товарами та продовольством через відділи робітничого постачання. Насаджувався культ  «пролетаря» як безмовного виконавця волі правлячої партії та господарської еліти.

ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО ДОНБАСУ?

Впродовж останніх півстоліття запущені в попередні 100 років тенденції до деукраїнізаціїДонбасу лише поглиблювалися, але тепер визначальну роль відігравала вже не  імміграція, а денаціоналізація місцевого населення. Від перепису до  перепису зменшувалася частка українців, які зберігали рідну мову.  Наприклад, на Луганщині 1959-го таких було 87,6%, а 2001-го – тільки  50,4%, на Донеччині – 41,2%. А в самому Донецьку, де за переписом 2001  року проживала зіставна кількість росіян (493 тис.) та українців (478  тис.), лише 23% останніх усе ще вважали українську рідною.

Причому відповідна тенденція спостерігалася і після здобуття нашою державою незалежності, а неспроможність центральної влади скористатися дієвими механізмами інтеграції Донбасу до українського простору знайшла відображення в показовій зміні настроїв населення регіону. У 1991 і 1996 роках місцеві часописи «Жизнь Луганска» і «Наша газета» провели опитування з визначення само­ідентифікації мешканців Донбасу. Частка тих, хто вважав, що «населення Донбасу – особлива спільність людей, котрі мають корені як в Україні, так і в Росії», зменшилася з 54,9% 1991-го до 45,4% 1996-го. Але це відбулося не на користь української ідентичності (відсоток тих, хто був переконаний, що «тут живуть переважно українці», теж знизився за відповідний період із 16,4 до 10), а на користь російської (частка тих, хто відповів, що «тут живуть  переважно росіяни і представники інших народів, які обрусіли», зросла більш як утричі – з 9,4% до 31,9%). Якщо за даними згаданого опитування населення в 1991-му українізації регіону в майбутньому очікували 53,2% респондентів, то 1996-го – лише 13,3%.

Інакше навряд чи могло статися: центральна влада якщо й приділяла увагу регіону, то здебільшого в питаннях контролю над місцевими ресурсами і  підприємствами. Однак і в цій сфері зазнала поразки. Сформовані в описаних вище специфічних умовах, представники як старої управлінської  номенклатури, так і верхівки  угруповань Донбасу об’єднали зусилля в  протистоянні призначеним із Києва управлінцям. 14 травня 1997 року ставленик тодішнього пре­м’єра Павла Лазаренка, голова Донецької ОДА  Сергій Поляков пішов у відставку. Його змінив Віктор Янукович, якого  підтримували і «нові донецькі» (з-по­між яких вибився в лідери Рінат Ахметов), і старі управлінці та промисловці.

Неспроможність Києва до реінтеграції Донбасу призвела до зворотного  феномену: спроби донецького істеблішменту «інтегрувати» до нього всю  Україну – насадити відповідні норми, цінності та практики через посередництво вихідців із регіону, розставлених на ключових державних  посадах.

Олександр Олексієнко

ДТ