Переселення на Кубань запорожців...

«Не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну. Довелось запить з московської чаші московську отруту!», Тарас Шевченко.

16 серпня 1792 року почалося переселення на Кубань запорожців (точніше, це вже були козаки-чорноморці). Козацька флотилія на 50 чайках – всього 4 тисячі козаків – вирушила, а 25 серпня – прибула на Тамань. Три інші колони рухалися суходолом. Це була епічна картина – на Кубань переселялися 25 тисяч людей! У дорозі народжувалися, хрестилися, помирали...

Ініціаторами переселення запорожців на Кубань були: командувач Чорноморської козацької флотилії Антін Головатий, кошовий отаман Чорноморського козацького війська Сидір Білий та полковник Війська Запорозького Захар Чепіга. У березні 1792-го року козацькі старшини прибули до Петербурга і за великі хабарі добилися аудієнції в імператриці Катерини ІІ. Очолював делегацію Антін Головатий – головний ініціатор переселення українців на Кубань. Зрештою, цариця виписала грамоту, якою передавала Чорноморському козацтву «Тамань з околицями».

Так розпочинається історія Чорноморського козацького війська на правобережжі Кубані. З того моменту бере початок тривалий процес українського переселення і освоєння регіону.

Перший, головний етап переселення закінчився 1794-го року. Назву Нова Січ російська адміністрація заборонила, так само, як був заборонений термін «запорожець». Згодом «курені» перейменували на «слободи», а потім на «станиці». Загалом було декілька хвиль української колонізації Північного Кавказу. Кубанські козаки досить довго вважали себе українцями і незалежними, що дуже непокоїло царат. Тому їх вирішили розбавити «великоруським елементом». У 1860 році, під час створення Кубанського козацького війська, яке раніше мало назву Чорноморського, українських козаків об’єднали з лінійними. Останні були нащадками донських і гребенських козаків, серед яких українців було відсотків 15. Таким чином, українське козацтво було досить вправно інтегровано до мілітарної структури Російської імперії.

Чорноморські козаки були одним з елементів, за допомогою якого Російська імперія підкоряла впродовж багатьох років Північний Кавказ. За рахунок чорноморського козацтва був створений простір, керований Російською імперією і те, що саме провідником влади Російської імперії на Північно-Західному Кавказі були козаки-чорноморці – це, звісно, факт.

Разом з тим, український характер Кубані був вельми промовистий, принаймні нижньої течії Кубані, так званого Чорномор’я. Тертя між чорноморцями та лінійцями, тобто російськомовним козацтвом, було дуже значним у Кубанському козацькому війську. І це тертя далося взнаки під час Української національної революції 1917 – 1921 років. Тоді чорноморці значною мірою орієнтувалися на Центральну Раду, потім на гетьмана Скоропадського, а натомість лінійні козаки – на генерала Денікіна і його програму єдиної-неподільної Росії.

1917 рік на Кубані – пробудження української свідомості. Після утворення Кубанської Військової Ради та Крайового Уряду у травні 1917-го року почалися пошуки і налагодження зв'язків та стосунків з українською Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол. 16 лютого 1918 року Кубанська Народна Республіка проголосила незалежність, а рішенням її законодавчої ради, край увійшов на правах федерації до складу України. До складу Кубанської Народної Республіки входили Кубанська область, Ставропольщина, Терек, Дагестан і колишня Чорноморська губернія. Добровольча армія Денікіна влаштувала справжній терор проти кубанських козаків, організовуючи погроми та антиукраїнські провокації. 13 червня 1919-го року у Ростові-на-Дону було вбито Миколу Рябова. А 6-го листопада денікінці заарештовують 12 членів Кубанської ради. Усі активні проукраїнські діячі Кубані були страчені, заарештовані або емігрували.

Коли політична платформа Денікіна зазнала краху і на чолі російського білогвардійського руху став генерал Врангель, то кубанці мали певне полегшення. Восени 1920-го року кубанці складали основу останнього наступу військ Врангеля за Дніпро. І символічно сталося так, що на теренах колишньої Запорозької Січі, в районі річок Базавлук і Чортомлик, у жовтні 1920-го року відбулася остання велика битва за участі кубанської кінноти, де більша частина козаків-чорноморців полягла під гарматним та кулеметним вогнем червоних. Так символічне коло замкнулося: нащадки запорожців повернулися на терени Запорозької Січі і знайшли там свою загибель від рук нових могильників козацької вольниці...

На світлинах: картини сучасного кубанського художника, уродженця станиці Уманської Андрія Ляха про життя українських козаків-чорноморців на Кубані.

( з мережі)

Коментарі

zhivoleg

117.08.23, 10:14

Спасибо!

Голубка

217.08.23, 11:14Відповідь на 1 від zhivoleg

Спасибо! Вам дякую*

AutumnNight

317.08.23, 11:27

Якщо "з мережі", то це дуже файна казка з картиночками.
Вообще то на Кубани нужны были крестьянские руки. И туда переселяли крестьян из нынешних Черниговской и Полтавской областей. А казаков там своих хватало. Донских, кубанских, терских.

Madam Fox

417.08.23, 11:40

Смерть свинособакам!

norma3

517.08.23, 12:56

Бес Понятия

617.08.23, 21:32

Дякую за нагадування про справжню історію Кубані. Сто років тому на Кубані українцями себе вважали близько 900 тисяч осіб - більшість населення. А у деяких станицях, як, наприклад в Уманській чи Полтавській ця частка сягала взагалі 80% і більше. Були там, звісно, і козаки з російських станиць, але їх відсоток був значно меншим.
А зараз доходить до смішного. Місцеві "говірки", на яких спілкуюється люд, часто виявляється чистою українською мовою, хоча українцями аборигени себе не вважають