Загадкові та моторошні місця на планеті...

Про Бермудський трикутник напевно чули всі, а деяким, можливо, пощастило навіть побувати там. Але в цьому пості ми хочемо розповісти про місця значно страшніші та загадковіші. Такі, в яких реальність зустрічається з чимось незбагненним.

Це місце знаходиться на безкрайніх канадських просторах в національному парку Наханні. Свою моторошну назву воно отримало через цілу серію трагічних подій, що розтягнулися більш ніж на 100 років. В кінці XIX століття тут виявили золото і в долину потягнулися мисливці за удачею з усієї країни. Перше нещастя сталося в 1898 році, тоді безслідно зникла група золотошукачів з шести чоловік. Їх намагалися знайти, але так і не змогли. Сім років по тому в цій же долині пропали двоє братів Мак-Лауд і їх приятель Роберт Вир. Так само як і перша група, вони просто зникли без сліду. Лише через три роки були випадково виявлені дев’ять обезголовлених трупів, які вдалося ідентифікувати лише за талісманом, що дивом зберігся .

Загадкові зникнення людей тривали і пізніше. Дійшло до того, що в 1962-1965 роках для з’ясування обставин в долину були спрямовані дві експедиції. Однак, і ці вчені теж незабаром були знайдені без голів. У 1978 році зібралася ще одна, набагато більш підготовлена і екіпірована експедиція. Очолив її відомий американський дослідник паранормальних явищ Хенк Мортімер. Вчені мали при собі повний набір засобів, який може знадобитися в надзвичайних ситуаціях, а також найбільш необхідне обладнання для підтримки постійного зв’язку з табором. Проте, вже ввечері першого ж дня експедиції, оператор в таборі почув по рації страшні крики членів експедиції і слова радиста Рея Вілсона: «З скелі виходить порожнеча … Це жахливо!». По тривозі був тут же піднятий вертоліт з озброєними бійцями на борту, проте на місці, де за словами членів експедиції, повиннен був стояти їх намет, не було знайдено взагалі нічого, ніяких слідів присутності людей. І лише через п’ять днів безперервних пошуків, рятувальникам все таки вдалося знайти обезголовлений труп одного з учених.

Смерті і загадкові зникнення в Долині безголових тривають і донині. Але немає навіть жодних натяків на те, що там відбувається насправді. Люди висувають безліч версій. Звичайно, перше, що спадає на думку – це банда головорізів, які орудують в долині, які полюють за золотошукачами і їх здобиччю. Однак, місцева поліція цю здогадку не підтверджує. За словами шерифа ніяких дивних сторонніх людей в цьому місці ніхто ніколи не помічав. А ось самі місцеві жителі впевнені, що всі смерті – справа рук сосквачей. Істот, схожих на волохатих людей-велетнів, тут бачили часто, ще частіше знаходили їх сліди. Чи могла снігова людина так жорстоко розправлятися з непроханими гостями своїх володінь – невідомо.

Як не дивно, але рукотворні споруди теж можуть стати місцями дивними і загадковими. Буріння надглибокої свердловини розпочалося на Кольському півострові в сімдесяті роки минулого століття. І відразу ж проект цей викликав сильне невдоволення місцевих жителів. Старійшини були стурбовані тим, що потривожені підземні жителі почнуть гніватися і мстити людям. Радянське керівництво свердловини, природно, такі речі серйозно не сприймало. Тим більше, що перші кілометри далися бурильникам на подив легко. Здавалося, що проект буде дуже вдалим. Проте, коли глибина свердловини досягла десяти кілометрів, почалися проблеми. Аварії слідували буквально одна за однією: то трос обірветься, то надміцний бур раптово оплавиться. Часом з жерла свердловини лунали незрозумілі звуки, схожі на стогін і ридання тисяч людей. Все це неабияк лякало бурильників.

А потім на свердловині почалася низка нещасних випадків. У 1982 році раптово впала металева конструкція та на смерть придавила одного з робітників. А в 1984-му зірвався механізм і зовсім відірвав голову начальнику бурової зміни. Ще один дивний випадок стався з бригадою робітників, які раптово захворіли від невідомої хвороби: у людей розпухло все тіло, а з пор шкіри почала сочитися кров. Робочих довелося терміново відправляти вертольотом в Мурманськ. Втім, лікувати їх в місті так і не почали: як тільки буровики опинилися в лікарні, всі симптоми пройшли самі собою, але назад вони повертатися навідріз відмовилися.

Місцеві жителі, дізнавшись про те, що сталося, були одностайні в своїй думці: це сайвок – таємничий народ, який колись мешкав на поверхні Землі, а після сильного природного катаклізму пішов жити в підземні печери. Легенди описують сайвок як маленьких істот, що живуть глибоко під землею і володіють страшною чаклунською силою, здатною навіть зупинити Сонце і Місяць.

Це невелике озеро в Талдикурганскій області Казахстану з боку здається зовсім звичайним. Але, як ми знаємо, зовнішність часто буває оманливою. Навіть найспекотнішим літом, коли від більшості місцевих водойм залишаються лише брудні калюжі, це озеро мало того, що не пересихає, так ще й залишається жахливо холодним, навіть крижаним. В озері немає абсолютно ніякого життя: тут не водиться риба, не ростуть водорості, не живуть навіть найдрібніші водні комахи. Вчені припускають що виною всьому якийсь токсичний газ, який може підніматися з ущелини на дні озера.

І добре якби дивацтва Мертвого озера на цьому закінчувалися, їх можна було б пояснити з наукової точки зору. Але є й інша сторона. В озері постійно тонуть люди. Більшість з них, звичайно, є безпечними туристами, тому як місцеві воліють обходити це місце стороною, бо існує повір’я, що якщо зайдеш в води озера, то мерці тебе потягнуть на дно. Лякає ще й той факт, що потопельники Мертвого озера не спливають на поверхню, як зазвичай буває в таких випадках, а навпаки занурюються на дно і стоять там прямі як свічки. Навіть професійні водолази зі спорядженням не можуть перебувати у воді цього озера довше п’яти хвилин. З якихось незрозумілих причин вони починають раптово задихатися, хоча їх балони ще повні повітря.

Це місце, розташоване на східному схилі гори Меань, по-праву вважається однією з найпотужніших аномальних зон в світі. Сотні людей щороку заходять в ці бамбукові хащі і залишаються там назавжди. Причому пропадають всі абсолютно безслідно – ні слідів, ні тіл, ні особистих речей. Від людей не залишається взагалі нічого. Задокументовані випадки пропажі людей тут беруть свій початок з середини минулого століття. У 1950 році з невідомої причини тут зазнав аварії літак. Що цікаво, ніяких технічних несправностей на борту не було, екіпаж не подавав сигналів лиха і не повідомляв ні про які дивацтва. Літак разом з усіма людьми просто зник.

Єдиний відомий випадок порятунку з Лощини чорного бамбука був в 1962 році. Тоді там пропала ціла геологорозвідувальна експедиція. Вижити вдалося лише провіднику, який пізніше і розповів усім, що там сталося. За його словами, на підході до долини він трохи затримався і відстав від основної групи. Раптом невідомо звідки взявся туман та накрив долину густою пеленою. Не видно було нічого на відстані далі витягнутої руки. Провідник розповідає як відчув у цей момент сильний, незрозумілий страх, який буквально паралізував його і не дав зрушити з місця. Зник туман так само швидко як і з’явився буквально через кілька хвилин, а разом з ним зникла і вся експедиція. Не було знайдено ні людей, ні тіл, ні речей, ні обладнання.

Люди досі сперечаються про причини цих дивних зникнень в Долині. Хтось дотримується більш наукових теорій і пояснює все гниючими рослинами, що виділяють токсичні психотропні пари або сильними геомагнітними випромінюваннями. А хтось каже про порталах в паралельні світи і тимчасові парадокси, що переносять людей з лощини в якусь іншу реальність. Як би там не було, таємниця цієї лощини багатьом не дає спокою і багато туристів з усього світу щорічно відправляються в ці темні бамбукові хащі. Але не не всі з них повертаються назад.

Пальміра – невеликий безлюдний атол площею всього 12 кв. км. Вперше його побачив в 1798 році американський капітан Едмунд Фаннінг, пропливаючи на своєму судні по шляху з Америки до Азії. Корабель, який став жертвою узбережних рифів через погану погоду, зазнав аварії. Багато з людей, які намагалися вплав дістатися до острова потонули або були з’їдені акулами. Ті ж, хто все таки врятувався, пізніше розповідали, що ні за які багатства світу більше не погодилися б знову опинитися на цій проклятій землі. За два місяці, що вони перебували там, з 10 чоловік в живих залишилися тільки троє. Вони стверджували, що решту вбив острів.

Під час Другої світової війни центральна лагуна і прилеглі до неї острівці використовувалися літаками ВПС США для посадки. На острові були побудовані бараки, злітна смуга, кілька кілометрів доріг. Однак всі, хто в різний час був на острові, в один голос твердили, що він будив в них страх, депресію, злість і ненависть. Деякі несподівано зводили рахунки з життям без будь-яких видимих причин, інші навпаки раптово сходили з розуму і вбивали своїх друзів і товаришів по службі. Практично всі говорять, що на острові весь час було страшно.

Невеликий пішохідний міст, розташований біля містечка Дамбартон. Міст був побудований в кінці XIX століття і більше 50 років залишався звичайним, нічим не примітним мостом. Рівно до 1951 року, коли якась собака, без всяких видимих на те причин, взяла та й зістрибнула з цього 15-метрового моста. Здавалося б, просто нещасний випадок. Але до 1955 року таких собак-самогубців налічувалося вже більше 50. Причому примітно, що всі собаки для стрибків завжди вибирали одне і те ж місце – між двома останніми прольотами з правого боку моста. До сих пір в середньому одна собака на місяць стрибає з цього моста. Дивно, але деякі собаки, вмудрялися вижити після цієї спроби суїциду, відновлювалися і знову йшли на міст стрибати.

Вчені висували багато версій пояснення цього дивного феномена. Деякі припускали, що собак приваблюють гризути, що живуть під мостом, але ця теорія не витримує ніякої критики. Собаки досить розумні тварини для того, щоб зрозуміти, що не варто стрибати з 15 метрів, підкоряючись лише мисливському інстинкту. Версії з більш містичним підтекстом кажуть, наприклад, про те, що річка, яка протікає під мостом має велике значення і вода в ній буквально «живиться» собачої кров’ю.

У перекладі з японської назва цього місця звучить як «Долина синіх дерев». Але найчастіше його називають «Ліс самогубців». Це дуже густий і щільний ліс, дерева в ньому стоять практично суцільною стіною. Кажуть, ще в середні століття коли траплялися голодні роки, місцеві бідняки, доведені до відчаю відсутністю їжі, приносили сюди своїх престарілих родичів і залишали вмирати в цьому лісі. Стогони цих нещасних людей не могли пробитися крізь щільну завісу дерев, і ніхто не чув їх криків. З тих пір неупокоєнні душі бродять по лісі, підстерігаючи самотніх подорожніх, бажаючи помститися їм за всі свої страждання.

До сих пір в лісі щороку знаходять від 70 до 100 тіл людей, які вирішили накласти на себе руки. Знаходять, звичайно, далеко не всіх, багато забираються в зовсім вже непрохідну глушину і назавжди залишаються частиною цього лісу. Багато спеціально приїжджають в цей ліс, щоб звести рахунки з життям, але ходять чутки, що деяких ліс сам «вмовляє» на це. Нібито того, хто звернув з прокладених пішохідних стежок в сторону, відразу охоплює найсильніша туга і депресія. Настільки сильна, що бідолаха відразу накладає на себе руки.

Джерело