Ти бачиш як навколо линуть дні, Світанок за світанком, знов, по колу.  Перетинаючись, кудись ведуть шляхи. Тобі напевно байдуже до цього.

Ніде не поспішаєш і не йдеш, неначе заблукав у самоті . Мов, загубив мету і не знайдеш, або й не прагнеш зовсім до неї.

Насправді, ти цінуєш кожну мить, Що тобі всесвіт люблячи дарує. Постійно небосхил тебе манить, І ти неспинно до небес крокуєш.

Не згасне в тобі дивне полум'я, Яке постійно кличе за собою У височінь, де мерехтить зоря. Де назавжди простишся із журбою.

Как бы мне увидеть твои очи... Чтобы их воспеть при свете звёзд?! Я бы постарался, что есть мочи... Образ твой являлся б мне из грёз. Ты бы мне поведала, что значит... Быть такой красивой... при луне... Жаль я не Есенин, а иначе... Быть тебе... моею Шаганэ.  

"Приходи ко мне в ярок
разожгу я костерок,
будем под гитару петь
и на звездочки смотреть"

С милой мы в стогу лежали -
Искололи все бока...
С неба звёздочка упала...
Да причем и не одна.

Милка губы искусала,
Знать, была так голодна...
Я целую - ей все мало...
И так ночку ... до утра.

"Ты люби меня, мой сладкий...
Целый день и целый год.
Приходи ко мне украдкой...
И почаще... мой милок!"

Те слова твои я, словно,
Слышал будучи в раю.
Под гитару песню снова...
Про любовь к тебе пою.

Ми вибираємо ... нас обирають... Я твої очі смарагдові знаю. Знов закохалась, мабуть, так нестримно... Він у кохання не міг те повірить. Знову згубив своє щастя…  і  жалем Серце наповнилось  до небокраю… Я  про появу твою  давно марю… Вірю у світле велике кохання. Я  розуміти це став дуже пізно… Знаю,  даремно про тебе я мрію. Ніжнії  губи  у снах мене пестять. А  як прокинусь… у серці , мов леза.   Серцю не скажеш: "Доволі любити!" Душу не зможеш  навік спопелити. Я за тобою слідую тінню... Буду звикати ...  шукать розуміння.

А до тебе так хочеться... знову Доторкнутись хоча б на хвилину. Але спека у горлі... і мову... Відібрало чомусь... Вже не линуть Слова так нестримно. Лише очі ... благаючи просять... Не лишати їх знову надії. Бо про тебе весь час тільки мріяв... Про твої вже відрізані коси, Та про зустріч під вранішні роси.   Зварю зілля для сили та вдачі знов... Щоб мій шлях... став коротший до милої. Та й у жилах моїх та буяла кров... Щоб до перших півнів все устигли ми. Щоб слова та були не потрібні нам... Щоб кохання у вирі нестримному... Затягнуло до прірви бездонної... Опритомніли тільки у вирії.* *Вирій (Вирай, Ирій, Ирай, Урай, Ір, Ірей, Ірій, Тепличина, Буян-острів) — назва раю в українській міфології, місце перебування душ предків, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії росте Першодерево світу (світове Дерево життя), ПРАДУБ з молодильними яблуками безсмертя на ньому. У верхів'ї Дерева живуть птахи та душі померлих. У Вирій прилітають зимувати птахи та комахи і звідти повертаються навесні. З цим пов’язана віра в те, що перелітні пташки на зиму відлітають у Вирій, де тепліше, бо ближче до того вогню, який у ньому всередині. Перебуваючи у сакрально високих, потужних зонах Вирію, вони освячуються, а повертаючись весною назад, несуть нашому краю, що втратив за зиму певний рівень святості, цю високу святість.

Рву письма... и лишаюсь прошлого... Рву память - без тебя не жить. И вспоминаю... всё хорошее... Как мы могли тогда любить. Рву чувства - сердце ранено... Рву душу - боль и мгла. И пред глазами только марево... Любовь меня с ума свела. Клочки от фото ... мне не склеить их... И губы милой холодны. Ты мне напрасно не поверила... Под смутным проблеском луны. Рву письма... и лишаюсь прошлого... Рву память - без тебя не жить. Пытаюсь вспомнить  всё хорошее... Но с прошлым оборвалась... нить. Твое лицо в окне заплаканном... И новой встречи я не жду. Как будто кто-то жизнь заплатами... Всю разукрасил на беду. Себя в охапку собираю я, Твержу давно, что так нельзя... Любовь ... она пусть не бескрайняя... Но нет мне жизни без тебя! Рву письма... и лишаюсь прошлого... Рву память - без тебя не жить. И вспоминаю... всё хорошее... Как мы могли тогда любить. Рву чувства - сердце ранено... Рву душу - боль и мгла. И пред глазами только марево... Меня Любовь с ума свела. Клочки от фото ... мне не склеить их... И  не слышны твои слова. Ты мне напрасно не поверила... И плачет в небесах луна.

Ты не прячь свои глаза чудесные... Дай мне их немного рассмотреть. Я для них , возможно, сочинил и песню бы... Стал бы под балконом твоим петь. Ты не прячь улыбку свою дивную... Подари немного мне тепла. Протяни мне руку свою сильную... Твои тайны постараюсь угадать. Знаю... любишь ты цветы красивые... А еще, наверно, облака. Розы для начала шлю... карминные... Добрый вечер, милая... пока!

Твой нежный Li_к  меня смущает... Ты, словно, сказочная фея, Ко мне явилась из метели... Как будто... путь мой освещаешь. Душа при этом  напевает: "Как замечательно то время, Когда с тобою в роще были... Там облака неспешно плыли... И солнце озаряло лес..." Короче ... вижу , без чудес... С тобой нам не прожить и лета... Тебе вручаю эстафету... Чтоб ты продолжила, Mein Herz!