Очі твої все ближче,
губи все нижче й нижче –
трішки не сміло ти ще
ніжно цілуєш так…
Я в божевіллі тону,
струм мов по тілу всьому,
п’ю відчуття без втоми
грішно-терпкі на смак.

Руки усе сильніше
«хочу» на тілі пишуть…
в сонних акордах тиші
серця спинився стук…
Солодко так по венах
пристрасть тече шалена,
долі сплелись напевно
в дикім сплетінні рук.,

Сльози спокус в волоссі,
ласки незнані досі
в ритмі бажань відносять
десь за межу… Ти мій,
Ти тільки мій сьогодні!
Навіть вже зорі згодні,
що перешкоди жодні
наших не згублять мрій…

Переливами неба осіннього,

Золотистого листя кружлянням,

Мерехтінням зорі вечірньої

Я тобі розповім про кохання.

 

Плете осінь із мрій мереживо,

Із усмішок та снів кольорових.

Відчиняє серця обережно

Та складає у них гімн любові.

 

Сотні тисяч блискучих перлинок

Подарує нам ніч срібноока.

Міріади небесних краплинок

В наші душі ввіллються потоком.

 

Шоколадно-ванільною пристрастю,

Поцілунком палким на світанні,

Тихим словом, спокусою ніжною

Я тобі розповім про кохання.

Я боюся брати олівець
і паперу клаптичок найменший,
бо в думках така бездумність вершить,
що мораль зникає нанівець…

Я боюсь писати в тишині
навіть кілька слів із свого серця,
бо у ньому вихором несеться
божевілля грішних почуттів…

Я боюся вже своїх думок,
бо вони, не я над ними власна,
бо від них моє сумління гасне
й я стою над прірвою за крок…

Я боюсь… тебе… в своїх думках…
твого погляду ніжнішого за ніжність,
твого подиху і губ солодку свіжість,
твого дотику й усмішки на устах…

Я боюсь себе… і водночас
п’ю до краплі мрій своїх бажання –
насолоду й вічне покарання
всіх отих думок, і рим, і фраз…

Поют романсы капельки росы,

Что притаились на уставших лепестках.

Сейчас не сбережешь отцветшей их красы,

Они воскреснут в новых кружевах.

Так, опадая, засыпая вновь,

Они немного все-таки грустны…

Поверьте, так же и любовь –

Коль отцвела, то только до весны.

Не б’ється серце спомином надії,
надвоє розколовшись в самоті.
Я знаю, що сама розбила мрії,
якими дихала до нині в пустоті…

Мовчить душа. У неї слів немає,
немає сліз і розпачу нема…
Вона як тінь, вона уже зникає –
розбита, очерствіла і німа…

Як хочу я розвіятись туманом,
розплавитись у мареві світів,
щоб жодних докорів, образ, обману,
ніяких зрад, думок і почуттів.

Як хочу я гарячою сльозою
в вогонь перетворити заметіль
і стати вітром, сонцем, тишиною –
лиш розчинити б ними весь твій біль…

Перелистаєш іноді сторіночки життя
і не знайдеш для себе віри, розуміння,
лиш тільки біль, журби мелодія осіння
і розшматовані бажання й почуття...

Спитаєш в осені чому все стало так –
чому із переливів радості і сміху
перетворилось все на розпачу утіху,
а серце й досі не повірить в це ніяк...

Спитаєш ... тільки от вона не відповість,
бо нащо їй такі зневірені питання,
бо нащо твою сповідь слухати до рання, –
у її світі ти лиш випадковий гість.

Ти тінню промайнеш в її солодких снах
і повертатися назад уже не схочеш –
заплакані занадто в неї зорі-очі,
занадто гіркоти і правди у її піснях...

Поплачеш з нею, погодуєш із руки
своєї мрії поневолену жар-птицю,
переконаєш себе в щасті, що лиш сниться
і розірвеш утрачені для нього сторінки...

Что же за чувство странное это - любовь
когда не хочешь ничего, ни есть ни пить
когда адреналин бежит по венам, закипает кровь
когда одним лишь человеком хочешь жить.
что за порывы страстные души моей
когда летит стремительно, нет сил остановить
когда одно лишь счастье - быть твоей
когда так хочеться только твоей судьбою быть.
и ярче солнца нет на всей земле
чем свет души твоей и твоих глаз сиянье
ты лучик счастья в этой сплошной кромешной тьме
самых высоких чувств моих, мыслей венчанье.

Как часто ты ко мне приходишь в снах, -

Смешная девочка с зелёными глазами.

С букетом полевых цветов в руках

И с заплетёнными в косички волосами.

 

Живёшь ты в светлом городе Мечты,

В стране далёкой под названьем Детство.

Ты веришь в сказки и цветные смотришь сны,

И обожаешь шоколадные конфеты.

 

Ты любишь тайно в тишине ночной

Рассматривать мерцающие звёзды.

Ты видишь Ангелов, парящих над тобой,

И удивляешься, что их не видят взрослые.

 

Мне на душе становится теплей

От твоей искренней сияющей улыбки.

Как лучик солнца в мире масок и теней,

Рисуешь в сердце яркие открытки.

 

А иногда приходишь ты в слезах,

Тебе так холодно и больно от обиды.

Печаль и страх в твоих больших глазах

Из-за моих проступков и ошибок.

 

Я у тебя прощения прошу

За то, что в суматохе дней порой теряю.

Потом опять в глубинах памяти ищу,

И вновь улыбкою твоею улыбаюсь.

 

Не прогоняйте из души своей детей.

Колючей проволокой не обматывайте сердце.

И не захлопывайте навсегда его дверей,

Хоть иногда заглядывайте в Детство!

Алаверди -
тобі.
Алаверди...
Ковток вина
Ковток води
Ковток життя
Ковток любові...
Краплина - поту,
А друга - крові.
Краплина сонця,
Дощу краплина.
...Моя печаль
Твоя провина...
Букет хмільний
Чудового вина
Ковток...
На етикетці -
імена...

   Дождь.

Дождь пришёл серьёзный.
С тучей грозовой.
Он пришёл с угрозой
Всё залить водой.
Молнией и громом
Напугать хотел,
Грохотал над домом,
Над рекой пыхтел.
А над клумбой яркой
Крылья распластал…
Только всё насмарку –
Дождик каждый ждал.
Голуби купались
В луже, а цветы
Влажно улыбались:
-Ох, и «грозен» ты.
Посмотри, деревья
Рады тебе как!
Должен нам поверить.
Но пугать – мастак.
Грозный дождь, серьёзный
Огляделся вдруг –
Радостью природной
Веяло с округ.
Дождик усмехнулся
В мокрые усы
И пошёл, согнувшись
Отдыхать в кусты.

   Н.Купава