Чому розбиваються мрії,

Які ми у серці плекаєм?

Чи ж мріяти зовсім не вмієм?

Чи в них порятунку шукаєм?

 

Як часто ми в мріях рожевих

Собі безтурботно літаєм.

Давно вже прокинутись треба,

Але ми цього не бажаєм.

 

Ми в хмарах ілюзій блукаєм,

Даремно вбиваючи час.

Та він нам цього не прощає,

Й правдиво карає нас.

 

Бажання свої ми лелієм,

І сон навіть часом втрачаєм.

Тоді безневинна мрія

Вже в манію переростає.

 

Про щастя чуже ми мрієм,

Й собі оправдання шукаєм.

Собою вже не володієм,

І совість останню втрачаєм.

 

А дехто лежить на дивані,

І  сповнення мрій всіх чекає.

Але, щоб здійснились бажання,

Ніяких зусиль не вкладає.

 

Нам небо дає підказки,

Якщо ми їх вперто шукаєм.

РозІб’ється мрія-казка,

Коли ми їх відкидаєм.

 

А той, хто ніколи не мріяв,

Хіба ж він насправді щасливий?

У снах він літати не вміє,

Це пустка в обгортці красивій.

 

Пусті, небезпечні, крилаті…

Вони можуть вщент розбиватись.

Якщо ж все життя не дрімати,

Вони мають здатність збуватись.

 

Від мрії є два шляхи –

Вперед, якщо є устремління.

А другий шлях – втрата душі

Від одержимості й ліні.

 

Якщо ж поруч з мрією віра живе,

То стане реальністю й казка.

Любов і надія здолають усе.

ТО Ж ЗНАЙТЕ,ЩО МРІЯТИ ВСЕ Ж ПРЕКРАСНО!

 

Дыши еле слышно, не дуй на свечу, Ищи в своем сердце меня, я хочу! Люби, надейся и верь, я шепчу, Я вот, я ведь рядом, теперь я лечу! Разбей во мне стекла сомнений, прошу… Я образ твой в сердце храню и молчу… Я дикая, страстная мгла, я кричу! В тебе, растворяя по капле мечту. Ты - образ! Ты - пламя! Горячий поток! Мне в сердце не тесно твоем, я глоток. Я капелька яда, росинка любви, Ты только меня удержи, сохрани! Испей по глоточку, оставь на потом… Запомни мой вкус, он особый как сон… В своей жизни всегда, я частичка тебя, Вот за это всегда, ты люби лишь меня!

                                                             © Каролиша

Теперь я знаю, как вербуют в ангелы.

Дают налюбоваться и намаяться.

Душой врасти и сердцем неприкаянным Уже ни попрощаться, ни раскаяться. Теперь я знаю, как вербуют в ангелы... Хранители - они народ особенный. Такие ж люди с виду, только с крыльями. И иногда понять не могут многого. И, крылья пряча,плачут от бессилия... Хранители - они народ особенный. И мы всегда на них одних надеемся. Не зная, впрочем, ничего об их возможностях. И, голову сломя, мы мчимся в Вечности В запале наплевав на осторожности. Ведь мы всегда на них одних надеемся. А у тебя все будет замечательно. Твой ангел - сильный, но тобой прирученный. Тебя убережет он обязательно. И даже если сам падет, измученный... Но у тебя все будет замечательно.

Я просто хочу знати, що ти є.

З твоїм ім’ям щоранку прокидатись.

Воно в моєму серці сонечком живе.

В його проміннях хочу я купатись.

 

І у полоні твоїх теплих рук

Хочу щоночі тихо засинати.

Я хочу чути серця твого стук,

І новий день з тобою зустрічати.

 

Як добре, що ти є у цьому світі.

Тебе я хочу просто відчувати.

Себе для тебе залишати в кожній миті.

Ти є… Мені це просто необхідно знати.

В ту ніч із неба падала зоря,

А в нас було одне бажання.

Щоб не закінчувалась ця пора,

Яка серця наповнила коханням.

 

То був для нас великий знак.

Ми в мріях до зірок летіли.

І перших поцілунків смак

Понад усе відчути ми хотіли.

 

А лип квітучих аромат

Нас одурманював нектаром.

І почуттів нестримний зорепад

Сердець торкався полум’яним жаром.

 

Такі відверті, ніжні і прості

Злітали з вуст слова зізнання.

І до світанку падали зірки

Небесним цвітом першого кохання.

От добра, добра не ищут, От добра, добра не ждут! Как же я шальною мыслью, Упустила принцип вдруг… Жизнь сурова и коварна, Как же я была слепа, Как же глупо доверяла,  Я страницам дневника. Села вдруг, перечитала, Буков много, смысл один… Как бы вам не доверяла, Верю лишь словам своим!

© Каролиша

Расскажи мне о себе! Что скрываешь?

Почему так сложно ждать откровения?

Я не вор души твоей – ты же знаешь…

Отпусти и ты мою на мгновенье!

 

Фальши маску убери. Прочь лукавство!

Правды истинной открой мне секрет.

Не показывай свое мне коварство!

Сердце к сердцу…мой вопрос – твой ответ…

Немає в мертвім серці каяття,
В гнилій душі сумління й честь не в моді.
Забрали просто так людські життя…
А що їм ці життя? – непотріб й годі…

Не за ідей високий ідеал,
Не за свободу, а за жадність звірів
Мільйони смерті випили бокал,
Лишивши на землі лиш сльози сиріт

Хто право дав винищувати світ
Хворобами? Що, збагатились з того?!
Невже зупиниться це звірський рід
Тоді лиш, як не буде вже нікого?

Невже усі багатства хоч одну
Людину ж бо замінять? Схаменіться!
Та ці слова – лиш крик німий у тьму,
Бо ж в серці мертвім не знайти їм місця…

Ночь. Темнота. Город спит… Только вот как-то сердце болит, Кое-где свет в окнах горит, Может и там сердце щемит? Часто ли думаем мы, О бренном значении нашей судьбы… Пьем обидных слов яд, Тех языков, что о нас говорят. Где же их совесть, где страх? Ищем ответ в липких словах, Бьется сердце в груди, От пули слов, от обиды внутри. Я прощала не раз… Вашу обиду и колкость тех фраз… Только на Главный наш суд, Мы пойдем вместе, и ты не забудь!

© Каролиша

Эту любовь,как сигаретный дым,

Вдохнула...И себя в ней растворила.

Дыханием наполнилась твоим.

Своё ж к тебе я добровольно отпустила.

 

В ментоловом пленительном дыму

Осколок сердца навсегда остался.

Дыхание ещё твоё храню,

Но ты от моего,прошу,избавься.

 

Пусть в этот день весенний из дождей

Чья-то улыбка тебя солнечно согреет.

Не наберу я номер осени своей.

И не скажу,что ни о чём я не жалею.

 

Мечта хрустальная,рождённая весною,

Пускай кому-то станет счастьем золотым.

Пускай ментоловый туман летит на волю,

Ведь от любви давно остался только дым.