Екзотика...

Хлібне дерево, помело, інжир, бірманський виноград, мушмула: незвичайні фрукти.

Вирушаючи в далекі країни, ми мріємо насолодитися не лише красою блакитного моря, архітектурних пам'яток та екзотичної природи, а й отримати яскраві гастрономічні враження.

Очевидно, що найяскравіші регіони – це країни з тропічним і субтропічним кліматом, відомі яскравою неповторною кухнею і великою різноманітністю екзотичних плодів.

Вологий тропічний клімат породжує неймовірну кількість найсмачніших ароматних фруктів різних форм і розмірів. Але як розібратися в цьому екзотичному достатку? Відповідь проста: необхідно дізнатися "що", "як" і "з чим це їдять", заздалегідь.

Хлібне дерево.

Хлібне дерево – досить велике, висотою до 20-26 метрів у висоту, і дерево, що швидко росте, вигляд якого трохи нагадує звичайний дуб.

Його батьківщиною вважається Нова Гвінея, звідки полінезійці завезли його на острови Океанії.

Плоди хлібного дерева формою нагадують округлу шишкувату диню.

Молоді плоди мають зелений колір; у міру дозрівання вони зазвичай стають спочатку жовто-зеленими, потім жовтими або жовто-коричневими.

Діаметр плода може досягати 30 см, маса – 3-4 кг. У зеленій стадії плоди тверді, з крохмалистою, волокнистою білою м'якоттю. Після дозрівання плід стає м'яким, м'якоть набуває кремового або жовтого кольору і солодкуватий смак.

Про зрілість плодів свідчать крапельки латексу, що проступають на його шкірці.

Існує два основні різновиди хлібного дерева – «дика», плоди якої містять насіння, та культурна, у плодах якої немає насіння. Тим не менш, у плодах культурного різновиду іноді теж зустрічаються дозрілі насіння.

Хлібне дерево – одна з найврожайніших плодових рослин. Одне дерево приносить від 150 до 700 плодів на рік.

У сприятливому кліматі хлібне дерево безперервно плодоносить цілий рік; вірніше, дев'ять місяців на рік, а потім три місяці "відпочиває" – і так протягом 60-70 років.

У деяких частинах світу, особливо на океанічних островах, хлібне дерево є важливим джерелом живлення.

М'якоть дозрілих плодів (суплодій) хлібного дерева печуть, варять, сушать, зацукровають, їдять сирий і навіть, розминаючи і розтираючи, роблять із неї тісто для своєрідних «млинців».

Подібно до бананів, недозрілі плоди використовуються як овочі, а зрілі, більш солодкі – як фрукти.

За смаком смажені плоди нагадують швидше за картоплю, ніж хліб.

Свіжа м'якоть швидко псується, але сухарі із хлібного дерева зберігаються дуже довго, до кількох років.

Помело.

Помело (або Помпельмус, або Шеддок) – вічнозелене дерево заввишки до 15 метрів із кулястою кроною.

Помело спочатку з'явилося у південно-східній Азії, Малайзії, зростало на островах Тонга та Фіджі.

У Китаї було відомо ще 100 року до н.е. Завезли цей фрукт до Європи у 14 столітті мореплавці.

В даний час вирощується в південному Китаї, Таїланді, на Тайвані та півдні Японії, у В'єтнамі, Індії, Індонезії, на острові Таїті та в Ізраїлі. У невеликих кількостях росте в багатьох країнах, наприклад, у США (в Каліфорнії).

Плоди вкриті товстою шкіркою, розділені на великі часточки ущільненою жорстку перегородкою, всередині кожної часточки можуть бути насіння.

Колір зрілих плодів – від блідо-зеленого до жовтого, за розміром вони більші за грейпфрут, відрізняються від нього також більшими, пружними волокнами.

Плід помело – найбільший серед цитрусових. Маса плоду може досягати 10 кг, діаметр – 30 см.

Смак кислувато-солодкий із присмаком гіркоти. М'якуш помело сухіший, ніж у інших цитрусових.

Плоди помело вживають у сирому та обробленому вигляді.

Помело є складовою багатьох національних тайських та китайських страв.

У Китаї на китайський Новий рік ці плоди дарують один одному як символ процвітання та благополуччя.

Китайці, що живуть у Таїланді, використовують помело для проведення релігійних свят, дуже часто помело підносять як дар духам.

На півночі В'єтнаму на в'єтнамський Новий рік сміливо виставляють на святковий вівтар.

інжир.

Інжир (або Фіга, Фігове дерево, Смоковниця звичайна, Смоква, Винна ягода) – субтропічна листопадна рослина, одна з найдавніших культурних рослин (імовірно – найдавніше).

Інжир широко поширений у країнах Середземномор'я, Закавказзі, на Південному березі Криму, в Карпатах, на Чорноморському узбережжі Краснодарського краю, в Середній Азії, на Іранському нагір'ї.

Плоди фіги являють собою соковиті, солодкі, грушоподібні супліддя з насінням усередині.

Вони вкриті тонкою шкіркою з дрібними волосками.

На верхівці є отвір – вічко, прикрите лусочками.

Супліддя інжиру мають забарвлення від жовтого до чорно-синього, залежно від сорту.

Найчастіше зустрічаються жовто-зелені плоди.

У плодах безліч дуже дрібного насіння, на смак плоди нудотно-або помірно-солодкі.

Плоди інжиру дуже корисні: вони містять вітаміни (-каротин, B1, B3, PP, C) та мінеральні речовини (натрій, калій, кальцій, магній, фосфор).

Калію так багато, що за його вмістом інжир поступається лише горіхам.

Незрілі плоди містять їдкий чумацький сік, тому неїстівні.

Сушені плоди відрізняються високою калорійністю і містять 50-77% цукрів.

Інжир вживають у свіжому, сушеному та консервованому вигляді.

Зі свіжих плодів варять варення і джем. Вважається, що чим дрібніші плоди, тим інжир смачніший.

Якщо в кожному плоді більше 900 насінин – це дуже хороший, ніжний інжир.

Якщо менше 500 – дуже посередній.

З давніх-давен фіги використовують у медицині. Їх застосовували як від кашлю, від захворювань горла.

М'якуш плодів має гарну потогінну і жарознижувальну дію.

Крім того, заліза в інжирі більше, ніж у яблуках, тому його рекомендували хворим, які страждають на залізодефіцитну анемію.

Бірманський виноград.

Бірманський виноград (або Баккорея смачна, або мафаї) – повільно зростаюче вічнозелене плодове дерево заввишки до 25 метрів з тонкою корою.

Бірманський виноград зустрічається, як у дикому вигляді, так і в культурі, у Південному Китаї, Камбоджі, Таїланді, Малайзії, Індії та В'єтнамі.

Плоди бірманського винограду ростуть гронами, мають круглу або трохи витягнуту форму. Діаметр плода приблизно від 2,5 до 3,5 см. Різні сорти мафаї відрізняються кольоровим забарвленням, вони бувають жовті, блідо-рожеві, іноді червоні.

Усередині міститься біла непрозора м'якоть з 2-4 довгими насінням.

М'якуш має ніжний смак з чітко вираженою кислуватою ноткою.

Кісточки від м'якоті відокремити складно, і на смак вона досить гірка.

Мушмула.

Мушмула (або Еріоботрія японська, або Локва, або Шесек) – невелике вічнозелене дерево або чагарник заввишки до 8 метрів. Батьківщина – вологі субтропіки Китаю та Японії, де росте, як правило, на гірських схилах. Мушмула поширена у Південній та Південно-Східній Азії, у Гімалаях, на Південному березі Криму, на півдні США та у Туреччині.

Існує безліч сортів мушмули (у Китаї описано до 1000 сортів, у Японії, Алжирі та Іспанії – близько 102).

Мушмула є єдиною фруктовою рослиною субтропіків, яка цвіте восени та визріває у зимово-весняний період.

Доросла рослина навесні утворює грушоподібні їстівні плоди, які зазвичай зібрані в китиці по одному-вісім.

Усередині в соковитої м'якоті знаходяться по одному-п'ять великих насіння.

Плоди містять багато вітаміну А, калію, а також мають сечогінну дію.

Смак плодів приємний, свіжий, кислуватий. Дуже гармонійний смак плодів японської мушмули злегка нагадують смак соковитої груші і черешні з невеликим кислуватим присмаком.

Самі плоди дуже соковиті, добре втамовують спрагу.

Плоди знижують рівень цукру в крові, тому є цінним продуктом, що допомагає регулювати обмінні процеси у діабетиків. На півдні США та Середземномор'ї з фруктів роблять різноманітні желе і повидло.

ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Екзотика...

Останні статті

Коментарі