Якось одного дня Марін...

... зі своїми близькими прогулювалася біля озера Позняки. Раптом глядь — а з-під коряги на неї дивиться справжній бобер! Дивиться — й ніби підморгує. Випадково з собою Марін мала гарний фотоапарат: "Це ж треба — забула викласти після вчорашньої гулянки!" На телефон гарно б не вийшло, оскільки був потрібен зум. Коли Марін діставала агрегат, руки майже не трусилися — лише трошки. Клац! Клац! Клай-клац-клац! Тут підбігли інші — але бобер хутко пірнув, на прохання махнувши своїм потужним хвостом. "Буде що викласти сьогодні-завтра!" — подумалося фотографині.

— Це ж треба, як пощастило! — завважили Марін її супутники. Майже всі фотки вийшли. "Якби так щастило завжди", — з легким сумом завважила подумки. "А що, коли сьогодні такий день? А ну куплю я лотерею!" — і швидко, навіть машинально, повела всіх у Елтікс. "Якщо виграю багато, віддам десятину бідним", — самоіронічно подумала Марін.

Лотерея швидко знайшлася — й ось вона в руках нашої героїні.

— Тут треба потерти монеткою! — підказали їй хлопці.

"120 000 грн" — повільно, але вірно проступало під її пальчиками на смужечці.


Емоції завжди були важливими в житті Марін. На цей раз до неї завітала радість, перемішана з диким бажанням розреготатися (що й було зроблено). Такого дивного заразного сміху магазин не чув давно.

"Що ж за день такий сьогодні?!!" — це прокинулася ейфорія. Проснулась — і буквально попхала їх усіх додому. Там на них чекала пляшка дарованого подругою дуже дорогого вина. І ще щось не менш приємне. Приємне, як нікОли.