незмінно?
Що це....
Ми завченно
дивимось
крізь шлунок
на світ
не вмієм
по іншому
бо нас не
навчили
їх відкривати ...
Минаючи тупість
трупних "аксіом"
гординню
в індинтичності
свого забуття
іллюзій релігій
бубніння самотнє
не чути
у тиші
шумливих дерев ...
Та як переступиш
крізь
самообман
нікчемних пропорцій
Чиїсь то є
правила
Століття тому
не смієм звертати
в "освіті" від них
Соціальна
Хоча і вдітий
ти по моді
тут- лише
злодій
в цьому світі
якщо катрупиш
власний дім
бррррр....холодно.
одиноко…..
На дворі прохолода
Чи надто широко
розкрив вікно
у світ порожній
замерзле серце
самоти
виття замісто
слів для себе
Холодний відблиск
шкла вікна..
хоч і не осінь
та весна..
Не принесла вона
розради
у порожнечу
самоти.
*****
Усе те
що бачив Я
не бачила
Душа
Тому так сумно
незатишно стало..
а як не сумувати,
не нудитись Буттям?
*****
минулим існувати
того
театру
одного актора
де є
завіса -
гобелен з піску
минувшини ?
ЖИТло….
Не можу
не торкатися землі
не відчувати ґрунт
я під ногами
не мати Силу
що іде від неї
В бетонних
коробках
у високості
як то
завис у невагомість
в холоднім
комфортабельнім
стандарті
під нумером
з очницями
на захід
і на південь.
Ледаща.
Не сплю, не спав
я довго
сон минав
Немов Морфей
сей облінився
десь там заснув
І сниться сон
йому що сплю.
Дрімота не прийшла
не прилетіла
зледачіла
чи відігнав
то хто її.
Абракадабра
(або ж сама Мудрість)
Зорі миготіли навкруг, зігріваюче поблискували і Він серед них плив у безмежному просторі океану. Ондечки сяє рідний дім його душі, тягнути парубка до себе.
-Тобі ще рано відпочивати вдома.Повертайся!-пролунав знайомий голос.
Хлопець закліпав очима якими знову побачив лісову галявину і хатину –храм відлюдника –мата.
Старий погладжував свої довгі сиві вуса по молодечому сяючи зіницями.
Вони сиділи у „Лотосовій піраміді” поруч, споглядаючи внутрішній Всесвіт.
-Ну і ...
Але знак долонею, старого зупинив питання напівслові.
-Ти просто був на межі між сном і смертью юначе.
-А де істина? Напрямок життя, яка різниця між існуванням і життям?
Чаклун розсміявся, похитавши головою:
-Ти що напився молодого вина? Хлопець затинаючись пробелькотів, переборюючи досаду, гнів нетерпеливість:
-Але ж як ...
-Відсунь зовнішній світ як перепону те що ти бачиш, що чуєш думки емоції помісти у яскраву кулю зашвирдель її і уяви як вона вітдаляється від тебе, тільки не дуже далеко, бо далебі зникнеш, от і сам зрозумієш те що хочеш знати.
Вони сидять один навпроти одного серед мовчазних дубів. І лише вітерець шумлячи у верховітті листям порушує тишу спокою.
Спогади, спогади, минуле життя сьогодення. Він прийшов до тями. Лікар-гіпнотизер здивовано поглядаючи крізь скельця своїх окулярів на пацієнта потираючи чоло. Повернувшись вимкнув диктофон запису, взяв чашку гарячої кави, і відсьорбнув ковток.
-Що ж ви конкретніше бачили?
-Вогонь, кров, смерть, спокій –закриваючи повіки юнак додав –і кохання.
Прокинувся від свого крику. Помотав головою аби урівновісити бачене у сні: Мудрець-маг гіпнотизер біль щастя життя.
Ну і сон, хай йому грець.
Кабіна відпочинку космічного корабля Землі зачинилась за пілотом-остронавтом. Навколо нього миготіли незворушно зорі споглядаючи „консервну бляшанку” ховаючи свої таємниці-знаня.
Парубок знову розплющив повіки. Знайомий ліс, галявина, старий що як завжди загадково посміхався і так же незворушливо сидів навпроти . Все як було і ніби й ні.
-Треба випити а то голова зовсім „поїде” –пробубнів під ніс собі думку знімаючи віртуальний шолом і знехотя вимикаючи компютера.
З натугою встав розминаючи задубілі м’язи, пішов у кухню. Діставши з холодильника пляшку рятівного холодного пива, надпив задумливо, і підійшов до вікна, за яким гуділо просинаюче місто.
Він зловив себе на тому що знову трохи „відключився” за пультом керуваня космічного зорельоту.
-Зараз те пивко, а ще краще кава не завадили б, -позіхаючи сказав до бортового Ш.І.(штучного інтелекта) виправляючи збитий курс.
„Якийсь тупий цей лікар”. Хлопець вийшов з кабінету гіпнотизера й попростував до найблищого кафе. Тепер учень засміявся зі свого невігластва. Розкривши внутрішній зір він побачив що він є часткою тих зір, Всесвіту що віковічно оглядає самого себе вивчаючи, приносячи рівновістя Гармонії туди де є хоч якийсь натяк на рану-Хаос.
А очі побачили того ж мудрого даставника-дідуся з його лагідною усмішкою Добра. Галявина покрилась лотосовими квітками як небо зорями.
Килинка.
( біографічний роман)
Перша розповідь. ( 1926 рік)
Сніг м`яким пухом пестливо огортав босі ніжки зігріваючи ступні дбайливо
ховаючи від лютого холоду.
Студінь заціпила беріжок . Льодове дзеркало манило до себе, гукало на безтурботну гру.
Хоча й стежини не видко під білим покривалом молочного, сягаючого інколи
й по пояс снігу.
Дідинець уже далеко, що майже невидимий звідсіль. Спливла на мить гризота
бо ж не спитала у матусі дозволу.
Але махнула рученям, відганяючи думку, оправила на собі кожушок, і чимдуж
побігла до гіпнотизую чого блиску зльодянілого берега.
Знехотя вона покинула теплий прилисток снігової обереги, і ніженьки
мимоволі понесли дівчинку на сяючу крицю.
В сонливій тиші задзвенів ляскітливий безтурботний дитячий сміх радості.
Це ігрище було для неї розрадою нудних зимових днів - ночей.
Розбіглась чимдуж – і ……
Перед очима проносяться сухі зарості очерету, жмуття осоки, горбочки снігу.
Зупинилась, а по хвилі ізнов посковзалася по обпікаючому вже ніжки
льодові.
По небу неквапом поповзли важкилезні хмарища, тягнучи за собою вечір.
Вчувся стривожений голос мами.
Кликала Килинку додому .
кожна Людина має право на свої ідеали!
а релігії - це бізнес , шоу для самозбагачення , де попи - це вмілі менеджери.
Віра - не на язику
а у серці.
а Храми - це не сучасно - торгашний офіси для предоставлення бізнес послуг населеню. та реалізації побрякушок для заляканого піпла.
Істині Храми не мають релігійно -торгашного підгруньтя. у них немає навязаних нам догм -теорій християнства, ісламу, буддизму.....
Без почутів.
Я не любив
тебе
Любов - чуття
до плоті
Кохання ж
не було
Бо не живі
серця
Душі вогню
без них
не розпалити
замучили тортури
небес і Тла…
В очах прощання побачив Смерть.
Погляд повний сліз, смутку проблискував її холодною цікавістю, що незворушно
розглядала нову офіру своєї майбутньої роботи.
Розставання коротке відчуванням власного кінця.
Скорботною ходою зникнути геть у сховок самітного закінчення шляху – ріки.
Аби не видіти нікого навкруг й не бачити куди і де гайнуло існування.
Лише оцупок покинутого тіла, заціплений студінню замерзаючого подиху
Смерті
Ессе.
За спиною шелест кроків. Обганяючи одне одного перед очі вискочили кози , бударажачи тишу шурхотом опалого осінього листу, мов ті малі діти, пустунки граючись вибігли на те що торік було донедавна ставком ласуючи чередою і висмикуючи у верб залишки листя, буцаючи одне одного рогами. Корови що паслися поряд, степенно напустивши на себе замислено-вдумлений вигляд, здивовано і з цікавістью споглядали сю віремію зграйки малих істот. Лише малеча –телята, певне обридла монотоність своїх родичів та матерів з явним ентузіазмом сприйняли прихід їх розради від нудьги, й наперебій кинулися ганяти за козами борюкатися обнюхувати дивовижу , і лише з часом полишивши бридливу цю забаву. Повернулись до свого дійства – пасіння, вишукуючи молоду соковиту траву. Але що розрадить монотонність одноманіття їх пастуха. Посеред дна вкритого буйним різнотрав’ям дзюркотіла річечка обабіг неї оживала мурава, навіть тепер коли навкруг своїм подихом висушувала осінь. Дерева стиха перешіптувались між собою шурхотом листя у верховіті. З-за вигину невеличкого ліска що звисав стіною над пасовиськом, виглядаю пооране поле, поглядаючи на світ пошматованими людською байдужістью рештками минулого відгомону житя Трипільців.
На чистому аркушеві паперу пастух вивів слова „За спиною вчувся шелест”.
