Індіанець у великому місті - 3 (На шляху до Лідо-ді-Остія)

Бути в Римі, знати, що у двадцяти восьми кілометрах від головного вокзалу хлюпочуться хвилі  Тірренського моря і не з’їздити до нього, щоб помочити ноги – тяжкий злочин!  Ми з Настею – не злочинці, тому запланували дві ночівлі на узбережжі. Рим почекає, він же  – Вічне Місто.

Найближче, найлегше і найдешевше дістатись до моря  –  це поїхати у  Лідо-ді-Остія. Це місто знаходиться в міській транспортній зоні Рима. До нього можна доїхати на метро з пересадкою на електричку по тому ж квитку за 1,5 євро. Задача тільки, як дістатись від аеропорту до метро. Я ще вдома нагуглив три варіанти.  Перший – стандартний і простий – за 6 Є автобусом до головного вокзалу Терміні. Другий варіант складніший, але дешевший – автобусом за 1,2 Є поїхати з аеропорту Чіампіно в однойменне місто, звідти електричкою до Терміні за 1,5 Є. Звичайно, я вибрав третій варіант – хитріший  та найдешевший – 1,2 Є та  шість кілометрів автобусом до найближчої станції римського метро Ананьїна. Навіщо платити більше.

Аеропорт  Чіампіно. Автобусну зупинку компанії «Atral» знайдено,  автомата по продажу квитків на ній не виявлено.  Нічого, у нас говорять: «Язик до Києва доведе». Настін англійський поводив нас по кутках терміналу та касам. Нарешті, ми ощасливилися квитками  та підстрибом побігли  до автобуса, який вже прибув.

Все йшло по плану: автобус мчав в напрямку дорожньої розв’язки, але чомусь не доїхавши до неї, повернув вправо, об’їжджаючи аеропорт  –  ми напряглися. «Та пусте, можливо у нього такий маршрут: спочатку  круть – за злітку в місто Чіампіно, потім верть – назад до розв’язки і в Рим», –  заспокоїв я себе та Настю. Ось ми вже крутимось вулицями міста, ще декілька хвилин і автобус зупинився на залізничній станції.  Всі люди піднялися і почали виходити. Попереду нас сиділи хлопець з дівчиною, побачили, що ми не рипаємося на вихід і запитали: «Іт іс рейлуей-стейшн?».  «О,  єс!» – впевнено  закивали головами ми. Молоді люди вийшли. «Дивись, вони нас за місцевих прийняли!» –  сказала Настя. «Так, –  відповів я, –  але щось всі  люди повиходили…»

Автобус рушив, з водієм залишився розмовляти якийсь чоловік. Його присутність додавала нам впевненості тим,  що є пасажир крім нас, значить далі все ж таки поїдемо до метро. Ми виїхали з  міста,  проїхали знову по тій же дорозі біля аеропорту і тепер вже звернули до розв’язки. На мосту я задоволено сказав Насті, що  зараз автобус круть-верть і під цей міст, а там  ще кілометрів зо три й ми на станції метро. Я  знаю, у мене ж  в голові навігатор.

Круть-верть з мосту –  якісь кущі по боках… нічого не проглядається…  автобус  мчить… Настя крутить смартфон туди-сюди й каже: «Навігатор, мабуть, заглючив, показує, що назад до аеропорту під’їжджаємо». Через хвилину автобус дійсно зупинився там. Рвонули ми з гальорки вперед  до водія – про що він нам повідає. Водій: «Бас…  но метро…  но Ананьїна!» –  крутить свій вініл і всьо. Пішли ми на вулицю чухати потилиці. Схоже з розгону не в той «Atral» заскочили. Тепер треба знову в касу за квитками, бо ці вже пройшли валідацію руками водія  –  він надірвав їх. Порадились з Настею швиденько,  вирішили, що поїдемо в цьому ж  автобусі на залізничну станцію, а бігти в касу за новими квитками та з’ясовувати, чи ходить щось до метро, чи мо наснилось, немає сенсу. Тож, ми заскочили в салон. Водій  на нас вже не звертав уваги, напевно, подумав про тупих іноземців, які вирішили, що з другої спроби вони зможуть все-таки доїхати туди, куди автобус не їде.

Рейлуей-стейшн. Каси  – анахронізм, «експонат рукамі нє троґать!». Поряд чудо-ящик. Настя робить спробу знайти порозуміння з цією «залізякою». Треба вказати:  купити квиток, напрямок, тип, цінову  категорію, час, кількість місць – сім кіл пекла для індіанця, який не знає мову. У нас, в резервації, дав кілька гривень  водію маршрутки та й поїхали. Добре, що я не один в подорожі, а то поки  умовляв би  цього «залізного касира», зібралася б величезна зла черга.

Добрі люди підказали, дай їм боже здоров’я, що потрібно зробити валідацію, тобто поставити  дату та час на квитках в автоматах на пероні, бо в потязі їх немає. Що ми й зробили, а то б їхали зайцями.

Електричка мчала до Риму, ніяких звичних звуків «дудух-дудух» та розгойдування вліво-вправо, рівномірний рух неначе на одному подиху, як в гіперлупі Маска, а ми в  зручних кріслах з високими спинками.

Головний вокзал Терміні – це місто у місті, біля восьмисот поїздів та близько чотириста двадцяти тисяч пасажирів щодоби – оце масштаб!  Але наша ціль – не екскурсія вокзалом, а однойменна станція метро.  Ми спускаємося по вказівниках під землю та йдемо довгенько траволаторами (рухомими горизонтальними доріжками) до станції.

Ось і зала станції, автомат поміняв наші  монети на квитки – вони дійсні протягом ста хвилин з моменту валідації. Ідучи до турнікета, я підгледів, що робить з квитком жінка по сусідству, та й повторив і собі  її чарівне дійство – провів квитком по круглій площині датчика, який був зверху тумби… бар’єр не прибирався. Я знову крутонув квиток по датчику – немає реакції… перевірив магнітні смужки, вони  знизу – все норм, крутонув в іншу сторону… нічого… Десь всередині мене прокинувся обурений індіанець і поліз за томагавком…  Раптом  за турнікетом з’явилася Настя: вона мені щось роз’яснювала,  розмахуючи руками, але я був ще глухуватий після перельоту, тож нічого не міг розчути серед шуму. Нарешті, я помітив, що за датчиком нижче на стінці тумби є приймач квитків валідатора… Індіанець у мені заспокоївся, і я пройшов турнікет. Конфуз вийшов через ту жінку, яка очевидно провела маніпуляцію з безконтактною проїзною карткою, яку я сприйняв за квиток.

Римські потяги метро тихіші, ніж київські, можна навіть спокійно по мобільному говорити. Вагони видалися мені ширшими, вони не ізольовані між собою, а сконструйовані як один суцільний вагон-гармошка. У Києві такі  вагони були б зручнішими для роботи нашим продавцям, музикантам та погорільцям різного роду: зайшли б собі в перший вагон і вийшли б тільки в останньому.

Потяг випірнув з тунелю подивитись на білий світ, щоб знову зануриться під землю  через шість станцій. Паралельно лінії метро проходить залізниця, яка має з  ним три спільні станції. Ми вийшли на станції «Піраміде» і перейшли на платформу, де вже стояла електричка до  Лідо-Ді-Остія.  Насправді, в цій електричці були вагони метро і склалось враження, що ми перейшли лише з однієї гілки метрополітену на іншу.

Їхати  до Лідо потрібно було хвилин з двадцять-тридцять,  тому, щоб не нудьгувати, я  почав непомітно розглядати людей у вагоні. Спонукали мене до цього заняття дві молоді жінки, які сиділи праворуч. Рідкісні профілі їх облич притягнули мою увагу.  Такі профілі я бачив  лише на зображеннях статуй Древньої Греції: рівна лінія носа, що прямо переходить в лоб практично без виділення перенісся. В той давній час  такий профіль  вважався  еталоном краси. Древні греки мали смак – жінки біля мене були гарні та виглядали аристократично.

На одній зі станцій до вагона  зайшов чоловік – то був  викопаний Адріано Челентано, така неймовірна схожість! Було б прикольно сфоткатись  з ним.  Взагалі,  у вагоні був  зріз типових  жителів Рима розбавлений трохи латиносами та неграми. Зробив для себе відкриття, що у класичних римлян такі ж великі носи з горбинками, які маємо ми з Настею. Під час перебування в Римі до нас декілька разів зверталися за допомогою туристи: напевно, наші шнобелі вводили їх в оману, і вони сприймали нас  за місцевих. Не відрізнятись від аборигенів – це бути для туриста невидимим для продавців непотребу та різного роду ошуканців.

Мої думки розігнав голос з динаміків, повідомивши про прибуття потягу на станцію «Лідо Центро».  Десь там в кілометрі від станції чекає нас вечірнє лагідне море, яке своєю водною  прохолодою зніме накопичену втому дня.  Вечеря в затишному кафе додасть сили, а  трохи гарного вина підбадьорить. Прогулянка напівсонними кварталами міста з незвичними обрисами нової реальності оновить усвідомлення буття.