Блакитний квадрат

Шпитальна палата на три ліжка. Крапельниця вприскує в вену рідину  вигадливої хімічної структури. Лежу і знудженим  поглядом міряю  білий прямокутник стелі. Стеля - як дома. Лише дома квадрат рівненський,  білий, без єдиної павутики. А тут  -  переперезаний нерівними стиками панелей, порепаний тріщинами, замурзаний жовтими кляксами...

Коли довго дивитися на ті плями - вони починають зливатися  до купи, сповзатися, рухатися. І перед тобою уже  тече суцільний  потік спогадів, минулих подій, цікавих епізодів. Ти знову проживаєш  далеке, давно пройдене.

Мимо волі заплющую очі. І я уже далеко І в просторі, і часі…

Четвер, п’яте  березня тисячу дев’ятсот п’ятдесят третього року. Пориви холодного вітру зривають з арки над шкільною брамою портрет вусатого  чоловіка. Скрипучий голос гучномовців повідомляє скорботну новину: помер Йосип Віссаріонович Сталін.

 Люди поголовно плачуть, ридають, голосять….

Одні із відчаю, бо віддано служили і  вірили  вождеві, готові були віддати за нього життя. А тепер його не стало…. Що буде далі??? Кому молитися?

Інші шморгають носами, полегшено зітхаючи. А може нарешті стане легше жити…

Треті демонстративно  розмазували по щоках сльози аби уникнути підозри в нелояльності. Ще, не дай Боже, заарештують,  вивезуть  до  Сибіру…

Сестричка легенько  торкнулася руки: « Не спіть,  під капельницею не можна спати».  Ввічливо посміхаюся і продовжую очами блукати по стелі.

Знову березень. 66 років опісля. Але в повітрі  так же незатишно, таке ж тривожне  і невідоме майбутнє. Як і колись  очільники чубляться   за місце на олімпі.  А  цвинтарі не встигають приймати   загиблих  від ворожих куль,  як колись від голодомору…

Ну, що за думки такі? Тіло  отримує  чергову порцію вітамінів, а думки порпаються в гною.

Ой,: щось живе виповзло із щілини. Бридке, руде, з довгими вусами. Придивляюся через лупу смартфона - о, господи! Тарган! Та це ж Супрун! Руді вуса- патли,  пістрякувата  морда. І приналежність - та до медицини,  а цей - до моєї лікарняної палати.

Та там їх ціле збіговисько  малих, бридких, рудих  супрунчиків. Ворушать вусами,  Прицілюються, щоб впасти мені на саму лисину.

Терміново подумки перефарбовую стелю  в блакитний колір. Тепер квадрат наді мною нагадує мені небо…  Цей квадрат ніколи не стане іконою модерністського мистецтва,  як Чорний квадрат  українця польського походження Казимира Малевича.  Але він підніматиме настрій нездоровим  людям. А це може допомогти засвоюванню лікарств.