Піщаний годинник

Тримаю в руках клепсамію – пристрій з двох скляних конусів, вершини яких з’єднані вузенькою горловиною. В середині – калібрований пісок. Піщинки тонким струмочком стікають з верхнього конуса в нижній, безтурботно відмірюючи час, який як і піщинки біжить тільки в одну сторону. Течуть піщинки, байдужі до їх кількості в верхній колбі, до кута нахилу, до температури, до людей. Вони існують самі по собі… Але мене тягне до тих маленьких грудочок. В них я бачу соє минуле, кожна із них мені щось нагадує…  

Он та, жовтенька – моє дитинство. Ношуся босоніж, по колючому зарінку. А ввечері втомлений, але щасливий, вмить засинаю на солом’яному матраці.

Оті дві – юність. Перші обійми, поцілунки, мрії, клятви, яким не судилося стати явою… Ці піщинки і тепер в парі протискуються через горловину клепсамії та губляться в нижній колбі, продовжуючи незалежне існування.

А ось оця – мій біль, моя провина, втрата, туга. Я згадую довгі безсонні ночі, зітхання, сльози… І рубці на душі… Життя…

А ось кілька піщинок – феєрверків. Вони стрімко змішуються з іншими і пропадають у вирві піщаного дзигарка.

Воронка в верхній колбі стрімко зменшується. Скоро пісок витече, в нижній колбі утвориться невеликий горбок. Але час не закінчиться. Я переверну скляний пристрій догори дном – і відмір часу відновиться…

Пісок відмірює новий жмут часу. Навколо все нове. Все молоде, красиве. Одна моя внучка отримала червоний диплом магістра. Друга теж впевнено піднімається до верхньої освіти. Троє правнуків – шолярі. А найменший – фліртує з ровесницею в дитячому садочку…

Щасливої дороги вам, діти! М’ягких, теплих, зволожених місячними росам стежок. Щастя вам, здоров’я, пташиного щебету! Божої вам Благодаті!