І знову Свалява!

Пульс Сваляви семидесятих років минулого століття був прискорений. Містечко, в якому звили свої родинні гнізда  всього  якихось 18 тисяч жителів, диміло коминами лісохімічного комбінату, цілодобово плавилося скло в склотарному заводі. Пляшки потрібні були для двох заводів що розливали мінеральну воду . Соковинний завод перемелював яблука і виноград  цілого району та  щедро споював  кріпленими  винами  любителів зеленого змія по різних містах  радянського  союзу. А були ще «Торгмаш» , «Буддеталь», сувенірна  фабрика. І на кожному з цих підприємств заробляли дітям на хліб сотні і тисячі чоловіків та жінок. Але все-таки найбільше людей  працювало  на лісокомбінаті. П»ять з половиною тисяч! Транспортний цех лісокомбінату ледве встигав  кількома десятками  автобусів розвозити по району  на роботу і з роботи  годувальників сільських обійсть.

Робочий тиждень для інженерно-технічних працівників починався завжди однаково: з виробничої наради, з планьорки. Ця процедура проходила в так званому актовому залі. За очільним столом займали місце директор. Посередині. Справа – секретар парткому,голова профкому, секретар комітету комсомолу. Зліва – головний  інженер, заступники директора.                                                                       Схема розташування посадовців завжди була незмінною. Могли мінятися прізвища. Але стілець назавжди було закріплено за посадою.

Начальники цехів, відділів, головні спеціалісти розсідалися в залі за зручними столиками. Обов»язково  мали з собою записники та  авторучки  -  занотовували доручення,  індивідуальні завдання на майбутній  тиждень. Але більше сторінок  завжди   була списана  почутими від директора  дотепними   приповідками,  я би сказав -  афоризмами.

Пам»ятаю звітував начальник лісопункту. Одного з виробничих підрозділів, що заготовляв  та вивозив  на склад підприємства  лісову сировину:  пиловник, фанерник,  дрова.

-          Ми відстаємо від графіку вивозки… У нас пили не робили…

Начальник  мав на увазі, що старі, важкі, незручні в роботі  радянські бензомоторні пили  «Урал» та «Дружба» часто виходили з ладу .  І  не встигали  зрізати необхідну кількість відведених  для рубки дерев. Але директор реагував на  це по-своєму:

-          Ну, ви всі чули? У них пили, а не робили!  Менше в чарку заглядувати треба…

Або якщо хтось пояснював свої упущення в роботі  необгрунтовано  – директор переривав його своєю коронною фразою:

-          Якщо ти не коминар  – не маж гузицю чадом!

Планьорки  закінчувалися, а робочий тиждень починався.  Потужні  козлові крани розвантажували  колони  автолісовозів.  Залізничні  напіввагони, повні  смерекового  сибірського половника або осикової  технічної сировини  (майбутніх деревно- стружкових  плит) з Житомирщини,  не сміли довго затримуватися  в залізничному тупіку  - за простій  вагонів залізниця безжалісно штрафувала.

А на рампі  складу готової продукції  щодня снували   електронавантажувачі.    Заповнювали  десятки  вагонів  меблями,  паркетом,  буковими дошками, стружковими  плитами… А потім ешелони з нашою продукцією монотонно простукували колії,  міряючи відстані до Києва, Москви, Кишинева,  Алма-Ати…  План поставок  продукції  в торгівлю  та іншим підприємствам, як в сумарному  розрахунку, так і в асортименті ,  на лісокомбінаті  вважався  законом.  За виконанням  плану слідкував  заступник директора по комерції Голчо Гейзо Йосипович. Його величезний досвід роботи, знайомства з керівництвом залізниці, зв’язки з іншими підприємствами ,   добрі  стосунки з службами об»єднання та міністерства  дозволяли виконувати  напружені плани поставки. А на комбінаті  була залізна дисципліна.

Виробничий  процес  починався  на складі сировини. Так званому нижньому складі. Нижній – тому, що верхні склади влаштовують на лісосіці,  там де зрубують дерева.  До них обов»язково примикає    лісовозна дорога.  Верхні склади зазвичай служать майданчиком для вантаження  дерев або хлистів на лісовозний транспорт. Термін дії їх незначний.

 Всі технологічні операції по переробці деревини здійснюються головним чином на нижніх складах, в кінцевому пункті лісовозних доріг. Тривалий термін дії цих складів і великий обсяг виробництва створюють умови для комплексної механізації і автоматизації. 

В Сваляві на прирейковому нижньому складі всю важку роботу виконували 2 козлові  та 2 кабельні крани. Більшість лісовозних машин було укомплектовано фінськими автозавантажувачами  «Фіскарс».

До нижнього складу прилягали два лісопильні цехи.  Один старий, дерев»яний,  двох рамний  з деревопереробним відділенням. Та новозбудоване залізобетонне приміщення . А в середині дві потужні  японські стрічково-пильні  установки. Ці японці подібно чудовиськам ковтали товстелезні шестиметрові буки і пережовували  їх на дуже точно нарізані дошки. Дошки вузькоколійними вагонетками направлялися на подальшу переробку.  Обрізки  та тирсу  приймав  цех деревостружкових плит  як паливо для висушування стружки.

Підготовкою  сировини  для ДСП на нижньому складі займалася спеціальна бригада. Вантажники складували метрові  хлисти  на вузькоколійні вагончики.  Вузькоколійні  залізничники зчіплювали вагончики, а  дизельний мотовоз  щоденно доставляв  цей потяг до дробилки цеху ДСП.  Спочатку  по 200, по  300, а потім уже по 600-700 складометрів деревини…  Кожну добу!

Невелику частину низькосортного дерева , дров, нижній склад відпускав для опалення міських та районних шкіл, дитячих садочків… А тому, що район був слабо газифікований, то за дровами вишиковувалися черги і приватних  покупців.  Тут для вантажників  дров був  справжній колондайк!  Їх не бентежило навіть, коли піднімалися ціни на горілку. У них була своя  стабільна такса:  завантажений  дровами  кузов  – пляшка горілки!

Пульс Сваляли бився ритмічно і  прискорено. Ще не пройшло і тридцяти років після Другої світової війни. Місто під час  війни не пострадало.  Але лице Сваляви мінялося на очах . Потужні  японські «Катерпіллери» зносили старі перекошені єврейські хижки. На їх місці виростали п»ятиповерхові хрущівки. І десятки свалявчан час від часу святкували новосілля в нових, безплатно отриманих квартирах!!!