Спогали

В 1967 році в центрі Сваляви вже височів будинок (Палац!) культури. Велика глядацька зала вміщала кілька сотень  комуністичних активістів  під час проведення  партійних конференцій та урочистих зборів  з нагоди  державних свят. Час від часу  при повному аншлагу свалявчан розважали гастролюючі ансамблі... Або пересувні театри. Працював  при Палаці і власний драматичний гурток. Потім йому присвоїли звання Народного театру. Свалявчани  своїх доморощених артистів  також щедро одарювали аплодисментами та криками: «Браво!!!»  

Другий поверх займало приміщення для танцюльок та бібліотека. На танці  (слово «дискотека» появилося значно пізніше) ходили юрбами. Енергійно трясли всіма частинами тіла під голосну музику. З перших нот впізнавали ансамблі  ABBA, Boney M., Dschinghis Khan, Eruption.  Молодь була  в захваті. А коли хтось замовляв танго, або вальс – всі полегшено зітхали…

Якщо вийти з Палацу – по ліву  руку височіла одна з перших в Сваляві п»ятиповерхівок. На першому поверсі гастроном «Турист» щиро пропонував жителям міста хліб, цукерки, докторську ковбасу, посинілі курячі стегна та алкогольні напої . П»ятиповерхівку  зводив лісокомбінат. І, зрозуміло, 48 квартир будинку були заселені  переважно  його працівниками.

Вікна нашої двокімнатної  хрущовки  дивилися в сторону  чималенького скверика  за Палацом культури. З приходу  сквер  прикрашав  фонтан  архітектури  соцреалізму.  А далі – зелень! Плакучі верби,  катальпи, каштани… Стовбури  - товщиною -  в руку.  За час, що пройшов до сьогодні , дерева виросли. І сквер став парком!

Неліниві  жителі нашого  і сусідніх будинків щоранку, задовго до роботи, збиралися біля фонтана, нехитрими фізичними вправами проганяли з тіла залишки дрімоти. А потім по периметру скверика підтюпцем намотували по 3 – 4 кілометри і чесно вірили, що зробили подарунок своєму організму.

На парапеті  огорожі на межі скверика і приватного будинку завжди була розстелена газета «Правда».  Кути великоформатного  паперу притискали від вітру камінчики. По середині – декілька тоненько нарізаних окрайців чорного хліба та гранований  стакан. А за  огорожею, на приватній території – багато порожних пляшок від горілки та кріпленого вина.

Скверик заряджав енергією мужчин і рано-вранці. Фізичними вправами.  І пізно ввечері.  Пізно ввечері тут розпивали алкоголь. Закусували скибками хліба на оду копійку  і  розплачувались порожньою пляшкою, яка коштувала 12 копійок.  А копійки в ті часи – були гроші!

Вихідними   вікна нашого будинку довго світилися.  Ми по черзі збиралися в сусідів.  то в одного, то в іншого. Запікали в духовці картоплю. З салом. З чесником.  Заправляли олією квашену капусту. Розпечатували пляшку болгарської «Гимзи» або  нашого  сухаря  «Рислінг» . І весь вечір обнімалися в танцях під саморобну світломузику!

Вихідні приходили і закінчувалися. Їх замінював новий понеділок з новими планьорками,  з новими пригодами.

Мене призначили начальником сушильного цеху. Єни-бачі у поважному віці, понад 80 років здавав мені справи.

Ласий був до дівчат…

 Пам»ятаю, що не дуже співпадало сальдо-бульдо. Але потім до нас підійшов один працівник цеху  з фразою:

-          Єні-бачі, а ви сьогодні краще виглядаєте, як вчора!

Єні-бачі дав йому карбованця:

-          Як ти побачив?

-           Ви сьогодні вище пішкаєте. Вчора ви пішали собі на кінчики туфель. А сьогодні на коліна.

Сальдо-бульдо для мене втратило зміст! І я підписав акт прийому- передачі…