Жадан (продовження)

6

Від сучасного літ процесу –

як від смерті – сховатись не можна.

Ґендерні студії пані Забужко

дістануть вас у женевському, вашинґтонському,

а ще вірогідніше – бахмацькому туалеті.

Те саме – з віршами Сергія і Тетяни Дзюб,

зі статтями в «Літукраїні» Сашка Ярового,

з аудіо записами Юрія Покальчука.

Так далі жити не можна,

вирішує десь підсвідомо Жадан,

пакує манатки, плює на роботу

і шурує кудись до забитого Нюрнберґа,

де на нього чекають такі непересічні постаті,

як письменник Юрко Андрухович,

який незабаром зустріне свій сьомий десяток,

і чех-емігрант Вальтер Загорка,

якого вбиває своїм абстиненством

сама назва збірки С.Жадана – «Пепсі».

В компанії цих не познайомлених між собою людей

Жадан може мріяти про конокрадство,

торгівлю рабами,

якісь сексуальні маневри,

що потім про них по неділях говорить

біля церкви увесь україномовний Рим.

7

Дорога додому…

Обабіч вишкірює зуби і світить зогнила Варшава,

тіні батечка Гамлета, доктора Фауста, фюрера-підараса

махають батистовими хустинками

в добру путь українському поетові.

Савка. Привітна Мар’яна Савка,

звільнившись на день від обов’язків

перед бібліотекою, чоловіком

і Маріанною Кіяновською,

зустрічається з Жаданом на пластмасових столиках

і тримає в руках м’яку іграшку

ніжно-кислотного кольору.

8

Та сіре його обличчя, сльози його – брунатні,

жінки (ці грузинки, бля) просять його: «Люби!»

А він у свої квадратні

харківські буцегарні

до друга Валера Бондаря вертається з боротьби.

9

Так минають години і дні,

так минають роки і декади.

Де ви, поети-дев’ятдесятники?

Де ви – вісім десятники (крім Герасим’юка)?

Вутла постать одного харківського метафориста

заступає усіх перед Богом вкраїнської музи –

таким собі сонцем оранжевим.

Шановні, в наш час антологій і підсумків,

мінімального розуму й Інтернету

Сергій Жадан вирушає в гуцульські гори

здобувати останню твердиню –

ментальність Малковича і Герасим’юка.

10

Хто такий Роман Скиба?

Це запитання зовсім недавно було риторичним.

Тепер на нього доводиться відповідати,

і щоразу – по-іншому.

Він хотів бути Нобелівським лауреатом,

для цього спав в телефонній буді.

А от Жадановому Будді

в оточенні скіфських баб

здалека, звисока видно

Стокгольм і у ньому (з часом)

бродськоподібного нонкорфоміста

у фраку з гардеробу театру «Арабески»

і з нобелівською промовою з жахливим слобожанським акцентом.

11

А ще він приїде в Ірпінь –

туди, де колись пиячив,

де дер всіх лошиць, як кінь,

і копав футбольний м’ячик, -

на зустріч із  молодими

багатим старим пердуном.

І скаже поетка галіма

до свого, скажімо, Діми:

«Ти представляєш, Діма,

Я бачилася з Жаданом».

              давньоримський філософ

Природа обшукує нас і біля входу, і біля виходу. Голими прийшли, голими йдемо. І неможливо забрати звідси більше, ніж приніс

Не бійтесь досконалості. Вам її не досягти

(італійський філософ)

Люби себе в усьому і все у собі, людино, думай про миттєвість, яка триває безконечно

  Я давно помітила, що людям набагато важливіше як, а не що. Люди зазвичай сприймають обгортку, а потім те, що в тій обгортці знаходиться. Це також стосується і людських взаємозв*язків. Навіть приказка така російська існує – «Встречают по одежке, провожают по уму». Тому вкрай важливим є те,як і в що ви зодягнені, як і що ви говорите, як ви поводите себе, які ваші міміка і рухи. Все це має значення під час спілкування. Оточуючі оцінюють вас за манерою вашої розмови, за словами, що ви вживаєте, за вашим умінням донести до слухача свої думки. Але вони також завжди звертають увагу й на ваш одяг, взуття.Ніколи не варто забувати про свій зовнішній вигляд. Він має бути охайним, або особливим, щоб вас запам*ятали. Мова має бути рівна, спокійна, врівноважена. Розмовляйте простими реченнями, вибирайте доступні слова, слідкуйте за реакцією співрозмовця.Але найосновніше. Щоб справити потрібне враження на оточуючих, ви маєте бути впевненими в собі. Ваша самооцінка для вас має бути важливішою за думку будь-кого стороннього. Тоді й інші відчують це. І будуть ставитись до вас із повагою.

 

 

 

 

 

 

Бодай там що, а я думатиму позитивно… Буду слідкувати за мовою, вживати тільки позитивні вислови та словоформи,
"із радістю проговориватиму позитивні афірмації…От і книгу нову читаю «Как стать богатым за один год» Наполеона Хілла. Це того, що написав «Думай и богатей». Цікаво, чи допомогли оті його книги  розбагатєть комусь? Я б залюбки послухала їхні сповіді…

"Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що завгодно".

 оповідання з книги Сергія Козлова «Їжачок в тумані»

 

«Невже все так швидко закінчується? - подумав Віслючок. - Невже закінчиться літо, помре Ведмежатко і настане зима? Чому це не може тривати вічно: я, літо і Ведмежатко?

Літо помре раніше за всіх, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому помирає так сміливо. Літові аніскілечки себе не шкода – воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову. Воно помре ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре… Воно звикло. Добре би було, якби я звик помирати і народжуватися. Як це сумно і як весело!..»

Ведмежатко зашаруділо опалим листям.

- Про що ти думаєш? -  запитало воно.

- Я?.. Лежи, лежи, - сказав Віслючок.

Тепер він почав пригадувати, як вони зустрілися? Як під зливою перебігли весь ліс, як cіли відпочивати і як Ведмежатко тоді сказало:

 - Правда, ми будемо завжди?

  - Правда.

-   Правда, ми ніколи не розлучимось?

- Звісно.

- Правда, ніколи не буде так, щоб нам довелося розлучитися?

- Такого не може бути!

А тепер Ведмежатко лежало на опалому листі з перев*язаною головою, і кров виступила на пов*язці.

«Як же так? - думав Віслючок. – Як же так, що якийсь дуб розтрощив Ведмежаткову голову? Як же так, що дерево упало саме тоді, коли ми проходили під ним?..»

Прилетів Лелека.

- Краще?..- запитав він.

Віслючок похитав головою.

- Як сумно! - зітхнув Лелека і погладив Ведмежатко крилом.

Віслючок знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо.

«Я поховаю його на високій-високій горі, - вирішив він, - так, щоб було багато сонця, а унизу протікала річка. Я буду поливати його свіжою водою і щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру, він буде робити те ж саме, - і ми не помремо ніколи…»

- Послухай,- сказав він Ведмежаткові, - ти не бійся. Ти на весні виростеш знову.

- Як деревце?

-Так. Я буду щодня тебе поливати. І розпушувати землю.

- А ти не забудеш?

- Що ти?

- Не забудь, - попросило Ведмежатко.

Воно лежало із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися його ніздрі, можна було подумати, що воно зовсім померло.

Тепер Віслючок не боявся. Він знав: поховати – це означає посадити, як деревце.

 

                          Переклад українською Г. Осадко

                         © Переклад, видавництво "Богдан", 2007

Усе, що мені потрібно, це отримати шанс переконатися, що щастя не в грошах.

"Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим над міру: пощо нищити маєш себе?

Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм?"