я зовсім не готова до сімейного життя. вирішили з хлопцем жити на вихідних вдвох. на вихідних, бо весь тиждень я зайнята, з ранку до вечора на роботі пропадаю. так от, зовсім не так всьо просто жити з коханим разом. я страшезно не люблю готувати, але я просто літаю на кухні, коли готую для нього. мені самій приємно для нього щось робити, але після чергових вихідних розумію, що я знесилена. цілий тиждень робота вимучує, а тут ще і сама себе на вихідних вимучу. як же свій графік розробити, аби і особисте і професійне життя влагодити, а ще і відпочити від усього. я знаю, що більшість скаже: з коханим бути - то втома? як тоді ви відпочиваєте? то просто я таке чудо...

моє кошеня обійняло м"ягку іграшку і так заснуло, думає, що то його мама)))))))) кумедне таке))))))))))

Болісні спогади...
Тридцяті роки минулого століття закарбуються в історичній пам’яті українського народу трагічними спогадами про жорстоке винищення його синів і дочок, про безжалісність його катів, про минуле, яке не повинно повторитися – спогадами про геноцид українців.
Тоді, восени 1932 року, в Україні був небувалий урожай – стодоли і засіки ломились від пахучого зерна. Ніщо не вказувало на біду. Але біда прийшла в більшовицькому мундирі, у заношеній московській куфайці, з наганом і багнетом у руці. Ця „біда” хотіла їсти.
Голодомор 1932–1933 років став роковим для України і скрізь залишив сліди болю та смерті. Їх знаходимо і на Тячівщині – у пам’яті та серцях тих, хто став свідком страшних незабутніх подій.
Своїми спогадами ділиться очевидець – Надія Тихонівна Грицан-Лук’янченко, уродженка с. Тарандинці, що на Полтавщині.
У голодні 1932-1933 роки Надійці було всього 4 роки. Вразливе дитяче серце увібрало у себе страх і біль тих днів з усією силою та повнотою. У пам’яті дівчинки залишились часи, коли голодна смерть забирала сотні людських життів.
Тарандинчани виживали хто як міг: їли бур’ян і «млинці» з мерзлої картоплі. А бувало, що і кору з дерева дрібнили і проковтували. Та, на жаль, на такому пайку протримувались всього день, бо така „страва” розривала кишечник і люди помирали у муках. Від хати до хати селом ходили немічні, просячи щось поїсти. Були і такі селяни, що брали найкращий одяг і йшли до російських поселень, аби виміняти на їжу. Деколи росіяни годували знедолених задарма. Та багато хто не доходив до сусідніх поселень, їх смерть наздоганяла у дорозі. Люди, блукаючи вулицями у пошуках їжі, падали просто неба мертві, як мухи навесні. "Буксирнські бригади" забирали трупи на вози і скидували до братської могили, що знаходилась на сільському цвинтарі. Сюди привозили щотижня нові жертви голоду. За деякий час братська могила перетворювалась у великий курган. Маленька Надійка моторошно сприймала ту страшну купу на цвинтарі. Більшості було байдуже до мертвих, їх просто зачищали з вулиць і домівок, як щось зайве і непотрібне. А близьким померлих просто бракувало сил ховати їх за релігійними обрядами. Лише згодом, після того, як голодна смерть пройшла, родичі, що залишилися жити, окріпнувши, приходили до цвинтаря. Вони на братську могилу покладали не лише квіти, а і багатоманітні страви, оплакуючи та поминаючи душі покійних.
Надія Тихонівна згадує, що їх родину оминула страшна смерть завдяки мамі. Ще задовго до початку голодомору селом ходили розголоси, про те, що наближаються страшні часи. „У тридцять третьому году люди падатимуть на ходу,” – така приказка передавалась з уст в уста по всій Україні. Багато хто дослуховувався до цих слів, а інші знехтували чутками, оскільки врожай перед тим був великий. Однак мама Надії Лук’янченко таки повірила цьому пророцтву. Вона, як справжня берегиня роду, періодично збирала крупи та зерно у мішечки і відносила у поле і закопувала на чорний день. Завдяки таким „заничкам” і змогла вижити невелика родина Лук’янченків: батько, мама, донька і син. Крім того, мати допомогла вижити і рідній сестрі, підгодовуючи її час від часу, коли та приходила до них у гості. Надія Тихонівна каже, що у сім’ї тітки помер від голоду чоловік, а дев’ятилітній син, шукаючи їжу, пішов з дому, так і не повернувся. Саму ж родичку Надія запам’ятала такою: „Коли тітка приходила до нас, то з її опухлих від голоду ніг сочилася вода на підлогу, роблячи калюжу.”
Н.Т. Грицан-Лук’янченко пригадує: щотижня звані партійні активісти односельців робили рейд поселення. У селян забирали всі запаси їжі. У пошуках схованок зерна, розбирали хліви, клуні, проштрикували все обійстя гострою палкою, викопували ями. Забирали все, навіть зготовлену страву, яку люди не встигли поїсти. Тому тарандинчани старались готувати страву вночі і зразу ж її з’їдати. Так робила і мама Надії, а залишки їжі відносила знову до схованки. Тому для „буксирських бригад” у хаті Лук’янченків такі пошуки були марними. Надія згадує, що ті питали батька: „Чим сім’я живе, якщо у вас нема ніяких запасів?” І через тиждень приходили вже з наміром зачистити хату від трупів. Дивуючись, знову намагались віднайти хоч крихту хліба. Бригади боялися не лише люди, а навіть собаки, як-то пес Лиско малої Надійки. Він втікав з дому на декілька днів, коли бачив бригаду. Як не дивно, але і собаці вдалось вижити.
Сьогодні важко знову повертатися в ті дні, коли люди вмирали, а ще страшніше – байдужіли від голоду. Але правда, яку повинні знати нащадки, свята. Вона – єдина ціна за життя та смерть мільйонів людей, які загинули, чи то пак були винищені. Цю правду повинні знати і прийняти всі, хто належить до українського народу і живе на українській землі.

щось дуже кепско себе почуваю. настрій такий депресивний, погода депресивна, а працювати треба. як підняти настрій і заманити до себе музу?

Осінь підкралась непомітно. щодня одна і таж робота, привела до того, що лише на днях, я помітила її... Осінь. невдовзі цю красу різнобарвну засипле біла пелина.

щонеділі бачу на березі річки одного і того ж художника. він старанно вимальовує на мольберті жовто-рижі гори. коли ж він приїжджає до берега? що буде на тій картині: світанок чи сутінки, а модже світлий, сонячний день?

я так люблю творчизх людей, я так люблю всіх хто вміє і прагне творити щось.

а він не такий... у нього хороший талант - бути красивим...а ще - закохувати у себе...

він талановита муза. моя муза. я створюю нове тільки завдяки йому. як прекрасно мати музу. але іноді так хочеться бути самою музою...

та кожному своє...

дощу давно вже не було, хоча ні, цієї ночі був дощ. це помітно було зранку на асвальті - він був мокрий, ковзкий і темно сірий... таким же, як і небо у похмурі дні... таким же, як і мій настрій, коли його нема поруч.

без своєї музи пропадаю, без нього загублю себе...

дарма я пила наніч кави... дарма ця ніч буде безсонна. я чекаю... мможе весни? бо зими не хочу, не хочу холоду. мені і так холодно без нього. і так сумно на душі до сірого кольору. ...

а були колись люди, що присвячували мені мелодії... були колись люди, що мсалювали з мене портрети...

були ... колись...

вони є... але чи я їх варта...? чи варті їх таланти мене?

бути музою чи насолоджуватись відчуттям захвату? де творчість, де буденність, де щастя?

 

усім добрий ранок, якось не хочеть зранку працювати. а ви там як? запрацьовані дуже?

у мене довгий час була проблема з двома літерами Б і Д. справа у тім, що моя мама сама вчила мене читати і писати, демонструвала букви на кубиках, де були зображені тваринки і предмети, що починались на ту чи іншу літеру. мама показувала мені малюнок будинку і казала, що то літера Б. але проблема виникла у тому, що літеру Д вона теж показувала той же малюнок і казала дім. добре, що на літеру Х показувала хліб, а не хату)))

 про це я ніколи не забуду.)))

ЛЮБЛЮ ЛЬВІВ

я під враженнями- завтра з вами поділюсь ними.))))))

а позитиву то скільки

народ, що означає коли сняться миші, але гарненькі, миловидні, і у мене у кишені)))