хочу сюда!
 

Ольга

34 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 25-45 лет

ГОЛОДОМОР у серцях свідків

  • 25.11.08, 13:27
Болісні спогади...
Тридцяті роки минулого століття закарбуються в історичній пам’яті українського народу трагічними спогадами про жорстоке винищення його синів і дочок, про безжалісність його катів, про минуле, яке не повинно повторитися – спогадами про геноцид українців.
Тоді, восени 1932 року, в Україні був небувалий урожай – стодоли і засіки ломились від пахучого зерна. Ніщо не вказувало на біду. Але біда прийшла в більшовицькому мундирі, у заношеній московській куфайці, з наганом і багнетом у руці. Ця „біда” хотіла їсти.
Голодомор 1932–1933 років став роковим для України і скрізь залишив сліди болю та смерті. Їх знаходимо і на Тячівщині – у пам’яті та серцях тих, хто став свідком страшних незабутніх подій.
Своїми спогадами ділиться очевидець – Надія Тихонівна Грицан-Лук’янченко, уродженка с. Тарандинці, що на Полтавщині.
У голодні 1932-1933 роки Надійці було всього 4 роки. Вразливе дитяче серце увібрало у себе страх і біль тих днів з усією силою та повнотою. У пам’яті дівчинки залишились часи, коли голодна смерть забирала сотні людських життів.
Тарандинчани виживали хто як міг: їли бур’ян і «млинці» з мерзлої картоплі. А бувало, що і кору з дерева дрібнили і проковтували. Та, на жаль, на такому пайку протримувались всього день, бо така „страва” розривала кишечник і люди помирали у муках. Від хати до хати селом ходили немічні, просячи щось поїсти. Були і такі селяни, що брали найкращий одяг і йшли до російських поселень, аби виміняти на їжу. Деколи росіяни годували знедолених задарма. Та багато хто не доходив до сусідніх поселень, їх смерть наздоганяла у дорозі. Люди, блукаючи вулицями у пошуках їжі, падали просто неба мертві, як мухи навесні. "Буксирнські бригади" забирали трупи на вози і скидували до братської могили, що знаходилась на сільському цвинтарі. Сюди привозили щотижня нові жертви голоду. За деякий час братська могила перетворювалась у великий курган. Маленька Надійка моторошно сприймала ту страшну купу на цвинтарі. Більшості було байдуже до мертвих, їх просто зачищали з вулиць і домівок, як щось зайве і непотрібне. А близьким померлих просто бракувало сил ховати їх за релігійними обрядами. Лише згодом, після того, як голодна смерть пройшла, родичі, що залишилися жити, окріпнувши, приходили до цвинтаря. Вони на братську могилу покладали не лише квіти, а і багатоманітні страви, оплакуючи та поминаючи душі покійних.
Надія Тихонівна згадує, що їх родину оминула страшна смерть завдяки мамі. Ще задовго до початку голодомору селом ходили розголоси, про те, що наближаються страшні часи. „У тридцять третьому году люди падатимуть на ходу,” – така приказка передавалась з уст в уста по всій Україні. Багато хто дослуховувався до цих слів, а інші знехтували чутками, оскільки врожай перед тим був великий. Однак мама Надії Лук’янченко таки повірила цьому пророцтву. Вона, як справжня берегиня роду, періодично збирала крупи та зерно у мішечки і відносила у поле і закопувала на чорний день. Завдяки таким „заничкам” і змогла вижити невелика родина Лук’янченків: батько, мама, донька і син. Крім того, мати допомогла вижити і рідній сестрі, підгодовуючи її час від часу, коли та приходила до них у гості. Надія Тихонівна каже, що у сім’ї тітки помер від голоду чоловік, а дев’ятилітній син, шукаючи їжу, пішов з дому, так і не повернувся. Саму ж родичку Надія запам’ятала такою: „Коли тітка приходила до нас, то з її опухлих від голоду ніг сочилася вода на підлогу, роблячи калюжу.”
Н.Т. Грицан-Лук’янченко пригадує: щотижня звані партійні активісти односельців робили рейд поселення. У селян забирали всі запаси їжі. У пошуках схованок зерна, розбирали хліви, клуні, проштрикували все обійстя гострою палкою, викопували ями. Забирали все, навіть зготовлену страву, яку люди не встигли поїсти. Тому тарандинчани старались готувати страву вночі і зразу ж її з’їдати. Так робила і мама Надії, а залишки їжі відносила знову до схованки. Тому для „буксирських бригад” у хаті Лук’янченків такі пошуки були марними. Надія згадує, що ті питали батька: „Чим сім’я живе, якщо у вас нема ніяких запасів?” І через тиждень приходили вже з наміром зачистити хату від трупів. Дивуючись, знову намагались віднайти хоч крихту хліба. Бригади боялися не лише люди, а навіть собаки, як-то пес Лиско малої Надійки. Він втікав з дому на декілька днів, коли бачив бригаду. Як не дивно, але і собаці вдалось вижити.
Сьогодні важко знову повертатися в ті дні, коли люди вмирали, а ще страшніше – байдужіли від голоду. Але правда, яку повинні знати нащадки, свята. Вона – єдина ціна за життя та смерть мільйонів людей, які загинули, чи то пак були винищені. Цю правду повинні знати і прийняти всі, хто належить до українського народу і живе на українській землі.
4

Комментарии