Зі Святом

З усіх своїх навчальних закладів пам'ятаю лише одну справжню вчительку. Лариса Олександрівна, молода єврейка, щойно після інституту. Викладала в нашій школі алгебру з геометрією. На урок приходила з гітарою, перших пару хвилин співала нам. Завжди. Хто хотів - підспівував. Це була більшість класу. Бо на її уроках діти не відчували страху та скутості. Досі пам'ятаю наше хорове: "я леплю из пластелина,пластелин нежней,чем глина..." (школа була російськомовна).

Далі урок відбувався в дивному для нас форматі круглого столу. Ніколи не траплялося "Іванов к доскє". Вона вміла опитати весь клас,проте жодна дитина не відчувала себе дибілом.
Правда,її молодість іноді переважала над здоровим глуздом. Якось однокласник обізвав іншого жидом - з нею трапилась істерика.

Ми любили її. Вона мала довге чорне волосся,рясно всіяне лупою. Навіть на віях та бровах була ця оказія. Всі це бачили,але жодного разу ніхто з дітей не посміявся,не пліткував про це. Ми чекали її уроків,йшли до неї на перервах.
А ще математика виявилась дуже цікавим та нескладним предметом. Дивно,але так і є.
Згодом вона емігрувала. На її місце прийшла байдужа вчителька з прісним таблом, все стало "як у всіх". Жодних співів,розмов. Згадати нічого.
Не знаю,як наша Лора влаштувала своє життя, яка її доля. В якій країні живе. Живе собі людина і навіть не здогадується,які теплі та глибокі спогади залишила про себе десь там,в далекій Україні. Давно-давно.
Зі Святом справжніх Вчителів.