Знову цей сон

Періодично сниться втеча з тюрми (чи концтабору). Місце незнайоме мені в реальності, але уві сні бачу його не вперше і тому навіть "орієнтуюся на місцевості".
Це велика територія, обнесена кріпосною стіною. Кріпосна стіна - це ряди будівель зі старої червоної цегли, масивні і жахливі. Нагадують архітектуру градоутворювальних заводів-гігантів. Цегляні монстри.
Я знаю, що це адміністративні будівлі, там знаходяться наглядачі, кати і інший персонал.
У "колодязі", утвореному будівлями, відбувається хоррор середньовіччя. Диба, четвертування, розстріли ув'язнених без суду і оголошення вироку. Посеред двору, на очах у усіх. Кров і стогін.
Люди-"сокамерники" ніби не бачать цього жаху, вони виглядають приречено, пасивно ходять в дворі-колодязі і чекають своєї долі. А я нестерпно хочу БІГТИ ЗВІДСИ.
Я злітаю, щоб перелетіти кріпосну стіну і завжди (у кожному такому сні) стикаюся з однією проблемою: стіна настільки висока, що "впритул стикається" з небом і простору утекти між майже не залишається. Тобто небо не безмежне, не повітряне, а цілком собі щільне і виконує роль стелі.
Я в страху і паніці облітаю в'язницю по периметру, намагаючись знайти хоч якусь вилазку. Чітко і в деталях бачу ці стіни будівель в'язниці, тріщини в цеглі, павутиння, кіптяву і бруд на стінах, обережно заглядаю у вікна, в старих дерев'яних рамах.
Уві сні у цей момент завжди вечірні сутінки і тому часто залишаюся непоміченою у своїх польотах і пошуках.
Відчуваю жах і якийсь азарт, інтерес.
Нарешті знаходжу лазівку між небом і стіною, біжу по даху жахливої будівлі, чимдалі від колодязя, назовні, до свободи. Чую гонитву за собою. Крики, постріли. Мені ще трохи пробігти, а там стрибну і в політ над місцями, де вже не страшно.
Я встигаю, завжди встигаю. Роблю розгін, зриваюся і лечу.
І що я бачу? За межами в'язниці ситуація не набагато краща. Тут не вбивають людей, але тут убого, бідно, сіро, сумно, дощовито і немає ніякої надії. Ніякої надії на краще.
Прокидаюся.