Українсько-польські міжмовні контакти є дуже давніми, вони стосуються не лише періоду перебування України в складі Речі Посполитої та міжвоєнної Польщі, але й часів Русі[4]. Впливу на рівні фонетики, морфології та лексики зазнали не лише говірки на межі мов, але й обидві літературні мови.
Хоча польська та українська мови належать до різних груп (західнослов'янської та східнослов'янської), від початку виділення обох мов зі праслов'янської їхній розвиток часто був паралельним.
Під впливом української польська мова втратила первісне якісне розрізнення між колишніми короткими й довгими голосними, що встановилося після їхнього занепаду: в сучасній польській літературній мові збереглися тільки а, о, е, u /o', у, і, втрачено тонкі розрізнення між закритими й відкритими варіантами кожного звука (через те, що їх не могли засвоїти нові носії польської, колишні носії української мови — вони збереглися тільки в польських говірках). Під впливом колишніх носіїв української мови, що не могли вимовити польського rz, подібного до чеського , замінюючи його на z' (ж), у польській мові зникло розрізнення rz < *rj і z' (пол. morze «море» вимовляється так само, як і пол. moz'e «може») — воно зберігається тільки в деяких польських говірках. Українська мова вплинула й на граматику польської мови, що зумовило за наявності спільного підмета заміну модально-з'ясувальних і цільових підрядних речень інфінітивними зворотами, приєднаними до головного речення сполучниками z'eby (iz'by), aby «щоб, аби» (при неможливості такої заміни в чеській мові): пол. Przyszedem, aby (z'eby) go zobaczyc' — «Я прийшов, щоб (аби) його побачити», але чеськ. Prziszel jsem, abych ho uvide'l — (букв.) «Я прийшов, щоб (я) його побачив».
Польська мова має низку українських запозичень, про походження яких свідчить їхня фонетична форма: повноголосся, h (замість польського g), непом'якшеність приголосних перед е : пол. czeres'nia (застаріле пол. trzes'nia) «черешня»; пол. czereda «натовп, юрба» (питомо пол. trzoda «стадо»); пол. porohy «річкові пороги» (і питомо пол. progi «пороги (при дверях)», в однині пол. prog «поріг»), пол. holoble «голоблі», пол. holota «наволоч; (застар.) голота», пол. holysz «голяк» (і питомо пол. goly «голий»), пол. hreczkosiej «гречкосій» (і польське пол. gryka «гречка»), пол. serce (і давнє пол. sierce) «серце».
Під впливом польської мови в українській літературній мові у кінці складу та слова зараз вживається тверде р : писарь писар, гърькый гіркий). У граматиці завдяки польському впливові в українській літературній мові набуло загального поширення закінчення -ові (-еві): чоловікові, коневі (давальний відмінок однини чоловічого роду), хоча ця форма є питомо українською, зафіксованою ще у графіті часів Русі на стінах Софійського собору в Києві.
До української мови увійшли деякі польські слова (хоча набагато більше було слів латинського та німецького походження, що засвоїлися за посередництвом польської мови, ніж власне польських слів): певен (певний) (<*ръvьnъ(jь) — пол. pewien, pewny, що при українському походженні мало б дати *повний; хлопець (при холоп) — пол. chlopiec (chlop); червоний — пол. czerwony (давньопольс. czyr(z)wiony) (при українському діалектному черлений < чьрвленый); поетичне злото — пол. zloto (золото); квіти — пол. kwiaty (при цвіт, діалектне цвіти); строкатий < *срокатий — пол. srokaty (пор. сорока, діалектне сорокатий — пол. sroka «сорока»)
Кожна з мов передавала іншій також власні фразеологічні звороти або ставала посередницею для передачі фразеологізмів інших мов. Так, польська мова була безпосереднім джерелом, звідки взято (з відповідними змінами) зворот «Як ся маєш?» пол. («Jak sie masz?», для якого першоджерелом — за чеського посередництва — була мова панонських слов'ян). Водночас джерелом для польського звороту пол. bi czolem «бити чолом» (звідки пол. czolobitny «принижений») була українська мова (пор. укр. бити чолом).
http://litopys.org.ua/ukrmova/um128.htmПоявление славян
Немецкий учёный Х. Краэ пришёл к выводу, что в то время как анатолийские, индоиранские, армянский и греческий языки уже отделились к концу 2-го тыс. до н. э. и развивались как самостоятельные, италийский, кельтский, германский, иллирийский, славянский и балтский языки существовали только в виде диалектов единого индоевропейского языка. Кельты выделились в VIII в. до н. э., германцы стали формироваться позже, в VII в. до н. э. Славянский этнос отделился от индоевропейской общности предположительно около V в. до н. э., причём ряд лингвистов полагает, что праславянский язык стал развитием южного диалекта группы балтийских языков, в наибольшей степени сохранивших структуру изначального индоевропейского языка (см. Этногенез славян).
Появление археологических культур, признанных большинством археологов преимущественно славянскими, относится лишь к V—VI векам, соответствуя следующим близким культурам, разделённым географически:
Примерно в V веке началась славянская экспансия, как полагают, с территории Прикарпатья, верховий Днестра, а также правобережья среднего Поднепровья, на запад, юг и северо-восток. На запад славяне мигрировали в направлении верховий Вислы, а затем Эльбы, огибая внешние Западные Карпаты (то есть с восточной и северной стороны Карпат). На восток славянские племена распространялись в направлении верховий Волги и Оки. На юг славяне двигались в сторону Дуная, затем вдоль него на запад, заселяя местности вдоль притоков Дуная и вторгаясь в пределы Византийской империи.
