Конституційний демонтаж України

Оригінал статті повністю тут

Перед і після цієї промови відбулося декілька знакових подій.

Найсерйознішою, звісно, стала зустріч канцлера Ангели Меркель, президентів Франсуа Оланда і Петра Порошенка у Берліні 25 серпня.

Але попередньо новообраний президент Польщі Анджей Дуда виступив з новими пропозиціями.

Ще інший формат запропонував Радослав Сікорський – екс-міністр закордонних справ Польщі.

З того, що доступне широкій публіці, головним результатом зустрічі є те, що жодного нового інструмента для вирішення питання агресії Росії в Україні не буде створено.

Перше, з чим повернувся президент Порошенко, до України, це те, що "нормандський формат" є інструментом ідеальним. Крапка.

Друге – які б не були наслідки для України, Україна як держава, яка реально є під зовнішнім управлінням, буде змушена формалізувати особливий статус для "деяких районів Донецької та Луганської областей". Чому? Бо така воля зовнішніх операторів. Крапка.

Тобто ніяка внутрішня дискусія, ніяка воля народу тут не мають права голосу. А на моє переконання таке важливе питання не можна вирішувати купкою здебільшого некомпетентних і, як бачу безвідповідальних, персон, що збираються під куполом на вул. Грушевського і не тільки.

Ми вже одного разу зробили таку помилку. Тобто за нас зробили. Так само під зовнішнім тиском, щоправда тільки з Росії, теж було закладено міну сповільненої дії під українську державність – узаконено Автономну республіку Крим, практично російську автономію з принаймні частково зовнішнім керуванням. І вона вибухнула аж через 20 років. А до того успішно гальмувала розвиток України.

Ритуально повторю банальність, яку знають всі, разом з президентом – попри всі словесні викрутаси на які постійно наголошує президент – фіксація у Конституції України сепаратистських анклавів у тілі України небезпечна не стільки з огляду на їх сепаратистські тенденції, а з огляду на майбутнє всієї України і навіть з огляду на її існування.

А чергове голосування послушних фракцій за Проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) номер 2217, яке, очевидно, президент вважає тактичним, таким, яке не матиме наслідків, є ілюзією. Мовляв, щось там запишемо – як право на житло у совєтській Конституції – все одно воно нічого не означатиме і ніким не виконуватиметься. Попри те, що це свідчення того, наскільки глибоко ми зневажаєм право і Конституцію, як її істотну складову, це ще й ілюзія.

Ці поправки до Конституції ще й як виконуватимуться. Щонайперше на їх виконанні наполягатиме Росія і її донецька клієнтелла. І тоді залишиться лише розводити руками.

Ця норма дає старт спочатку "параду автономій" (і не лише на Донбасі), а потім і "параду суверенітетів". І тоді така конструкція, як суверенна держава Україна, просто розчиниться – стане такою собі Боснією і Герцеговиною – чули про таку чудесну державу? Хочемо перетворити Україну у щось подібне?

Однак давайте повернемося до питання зовнішнього керування Україною. Гадаю, що ніхто не сумнівається у тому, що настільки фінансово-, енергетично- і безпеково-, а, отже, і політично залежна країна не є суверенною. Це факт, на який потрібно просто зважати. В умовах яловості і корумпованості значної частини нашої влади ця зовнішня керованість може бути й корисною. Однак не завжди. Тільки тоді, коли інтереси тих, хто реально керує, і тих, ким керують, співпадають.

А від кого ми залежимо?

Фінансово – від ЄС та США. Енергетично – попри все – від Росії і в якихось фрагментах на другому році війни (!) навіть від ЛНР та ДНР. Безпеково – від НАТО. Читай США.

Отож не завжди інтереси тих, хто реально впливає на процеси в Україні, співпадають з інтересами України.

Тобто Україною ззовні у різний спосіб керує певний клуб держав. Тут важливий салоган – "у різний спосіб" – тобто прямо і не прямо. Яких держав? Звісно – це Німеччина, США, Франція – і, о парадокс, Росія. Так-так – саме Росія. Не на пряму, звісно.

Свідченням непрямого керування Росії Україною є те, що Росія успішно заганяє Україну – з огляду на інтелектуальне безсилля її політичного класу – у ті політичні формати, які їй потрібні. І прийняття Проекту Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) номер 2217 є наступним кроком на цьому звитяжному шляху наших очільників.

Результати зустрічі у Берліні для мене є свідченням того, що:

Росія, не маючи ресурсів проте відчайдушно блефуючи, таки добилася від інших співакціонерів цього клубу держав принципової поступки – поступово перетворювати Україну у федерацію чи, враховуючи можливий майбутній статус Криму, навіть у конфедерацію. Принаймні вони вкотре закривають на це очі. Так, це не анексія Південної Осетії чи Абхазії. Але прийняття такої конституційної норми загрожує фрагментацією – з подальшою перспективою.

Тобто по суті вони прикривають очі на фактичний демонтаж України - такої унітарної України, яку ми знали.

Німеччина та Франція вкотре "втомилися". Як вони "втомлювалися" від Югославії, Грузії, Молдови і т.д.

З іншого боку ми очевидно зробили замало, щоб змусити їх дослухатися до нас – йдеться про успішні внутрішні реформи і про рішучість у відстоюванні своєї суверенності та унітарності. Тобто про корупцію, безініціативність, внутрішню розколотість і т.д. про втрачений час... І це під час війни...

Зрештою, вони вже мають "досвід" створення таких квазідержав – задля умиротворення, звісно. Майбутню Україну хочуть скроїти за лекалами на жаль квазідержави Боснії і Герцеговини. Так, на разі ця "нічия земля" не спливає кров'ю. Але це сьогодні – питання Боснії і Герцеговини просто зависло у повітрі. Так само, як і албанське питання. Список таких "врегулювань" і творення тимчасових політичних конструкцій, які рано чи пізно стануть проблемними, можна продовжувати.

Насправді це ніякі не врегулювання, а відкладання катаклізмів на майбутнє. Інколи це "подаруночки" навіть не дітям, а внукам.

І ось коротко їхні результати: