Мої скарби

Моя бабуся Коцюбинська Феодосія Пилипівна залишила мені в спадок найдорожчий в світі скарб. Деякі речі вона і сама отримала від своєї матері, а потім передала їх мені. А я передам своїм онучкам ... дай Боже моїм синам доньок ... і дай Боже мені дожити  . Це лише частина, що зберігається у мене. Ще частина у моїх батьків.

Почну вихвалятись .

Це рушники, для яких бабуся спочатку виткала тканину, а потім сама ж вишила і зв'язала мереживо. В кожній частинці зберіглася її душа і я її, повірте, відчуваю на дотик.

Цей рушник просто обожнюю. 

Це, я так думаю, найдавніший рушник, тканина груба і нитки вже втратили яскравий колір.

А цей порівняно молодий (десь 1968-69рр), вона вишила його для свого сина (мого дядька), коли той служив на флоті. Чому він не у дядька? А тому, що я просто взяла і забрала, бо захотіла, а він був не проти. 

А це дві доріжки, що зроблені її діамантовими ручками. Маю наміри забрати з села ще пару. Навіть не забрати, а врятувати. В селі вони лежать у софці (величезна скриня з дубу), бо не модні. Софку я вже теж "забила", але вона дубова і здоровенна, треба буде їхати з причепом. У бабусі була вірна подруга Мотря, у них був один станок на двох. Я годинами спостерігала за тим, як вони чаклують, підбирають нитки і народжують нові і нові квіти. Село над Дністром, на їншому березі вже Молдова, ось і орнамент здебільшого яскравий і квітковий

Найдорожчий мій скарб. Перша сорочка моєї прабабусі, отже їй більше 100 років!!!

Все шилося вручну, стіжок до стіжка.

А це сорочка баби Мотрі. Вона мені її віддала ще за життя. Я була підлітком і баба Мотря мені її просто подарувала, може передбачала, що діти після її смерті все продадуть... і хату, і рушники, і коври, і станок. А новий господар Грішка спалить станок в печі. Сука.... Коли я останього разу була у селі (проводжала бабусю до раю), то першим ділом спитала за верстат і мене вбили... Так мені здалося, що я на мить померла, коли почула про нього, спаленого в печі. 

Ніколи нікому не продам ці речі, бо це для мене як продати душу.