У друзів народилась довгоочікувана донечка - так радісно отримувати такі звістки, особливо від родин які дуже хочуть дитинку, але довго не виходить. Вони боролися майже 10 років і таки перемогли!

P.S. Писалося перш за все для тих моїх знайомих тут які борються за можливість стати батьками - не опускайте руки і все у вас вийде

P.P.S. День видався ну дуже плодючим  і на додачу у мене народився троюрідний братик

А мене вітати нема сенсу, я до цієї події відношення не маю

Как ни странно, но не все заядлые читатели уважительно относятся к книгам. Для меня например нормально читать за едой или лежа в ванной и я не делаю трагедии если на книгу попадет пятно или она подмокнет. Вытру, высушу и всех проблем. И точно так же я легко отдаю книги, хотя и знаю что далеко не все они вернуться. Но как ни странно количество книг в библиотеке от этого не уменьшается, я бы сказала что даже растет. Что-то я дала почитать, что-то мне дали почитать  - все равно количество то же, а горячо любимых книг которые я перечитываю постоянно и пропажу которых замечу не больше двух-трех десятков...

А есть категория людей для которыйх Книга это нечто ценное и наделенное душой. Они тоже любят читать, но они трепетно и бережно относятся к самим книгам. Не дай Бог их повредить или запачкать, а о том чтобы дать кому-то на время и речи быть не может - а вдруг не вернут? В детстве я таких людей считала жадинами, и только с возрастом поняла что книги для них нечто большее чем переплетенные страницы и каждая книга - частичка их мира, а если раздать мир по-кусочкам, то ничего не останется...

Нет слов одни маты...Меня медленно, но верно, начинает доставать лай по ночам, то, что возвращаясь вечером домой я вынуждена искать какую-нибудь палку, то, что на берег Десенки даже днем идти опасно - на окраине села живет стая в штук 30 собак...У моих родителей в центре города во дворе поселилась стая из десятка собак и люди иначе как с хорошим дрючком во двор выйти не могут, а одна бабулька вообще выгуливает собаку периодически паля из стартового пистолета чтобы защитить себя и своего любимца от своры...А через пару недель начнутся собачьи свадьбы...

Я люблю животных и собак в том числе. Но хотя я пару лет назад активно помагала волонтерам которые бродячими животными занимаются, теперь я не могу не испытывать удволетворения узнав о том что местами народ не выдерживает и решает "собачий вопрос" не слишком гуманными методами и сама потихоньку ищу у себя в доме однодумцев. Да, я понимаю что собаки не виноваты. Но, извините, я тоже не виновата, а благодаря "гуманной программе борьбы с бродячими животными" нашего дорогого мера Киев скоро превратится в собачник...И не надо говорить что это люди их на улицу выбрасывают. Я ни разу не видела в бродячих стаях ни одной более ли менее породистой собаки, одни дворняги...Породистые собаки вообще на улице редко выживают...

Собственно вопрос в чем - каким образом можно убрать свору которая прижилась и прикормилась на мусорниках возле дома? Кто за это вообще отвечает? Жек падает на мороз и говорит что у них денег нет. Ситуация усложняется наличием бабульки-активистки-защитницы-животных которая этих собак собственно и расплодила...

Я уявляю своє життя як збірку новел - коротких і змістовних, трохи обірваних в кінці щоб лишалося місце для фантазії "а як би воно було якби..." Щоразу я перегортаю сторінку і починаю нове оповідання з чистого листа, але тим не менш я люблю обертатися назад...Я люблю гортати своє минуле життя, заглядати в минуле і дивитися на старі фото...Я люблю перебирати на горищі дитячі речі і згадувати дитинство...я люблю дивитись на фото моїх батьків і дідуся з бабусею в молодості і хочу щоб і у моїх дітей була така можливість...

Я не розумію людей які спалюють фотографії і знищують згадки про минуле...мені нічого соромитись, без того якою я була 5, 10, 15 років тому я не була б такою якою є зараз...без тих помилок які я робила, я б не мала того досвіду і знань...без тих людей яких я зустрічала в житті я б не була собою теперішньою...

Мене дивує вимога деяких "чоловіків" знищити перед весіллям всі згадки про те що він не перший. Я не кажу що треба ці згадки тримати на видноті, але це частина мого життя і мені вирішувати про що я хочу пам"ятати, а про що - ні...

Не знаю хто це сказав, але сказано вірно "Для того щоб бути певним у майбутньому треба не соромитись минулого"...

Коли я втомлена, не маю настрою чи просто напав ПМС я відкриваю улюблені дитячі книги про пасторальне дитинство ХІХ сторіччя...

Графиня де Сегюр, графиня Ростопчина, Рут Сойер, Сесилія Джемісон, Луїза Олкотт, Френсис Бернетт....

Да, наївно, да, нереально, да, не гоже дорослій тітці таке читати...Але я так відпочиваю і набираюся позитиву яким так і віє від добрих книжок в яких добро завжди перемагає зло, а діти ростуть сповненими милосердя і любові до ближніх...

Почему-то принято считать что помощь - это сделать то что человек от тебя хочет. Хотя очень часто понимаешь что это будет в лучшем случае припарка мертвому или вообще медвежья услуга...Чем дальше тем больше убеждаюсь что самая действенная помощь в 90% случаев - пинок под зад в нужном направлении. Хотя это и черевато полным разрывом отношений. Но результаты для просящего помощи получаются намного более положительными...

Было у меня две подруги, у обоих истории схожие - выскочили замуж (по большой любви и обоюдному согласию), родили по дитенку, потом что-то с мужьями не заладилось - развод и молодые мамы с дитем на руках оказываются наедине со своими проблемами. Обе обратились к родственникам с одинаковой просьбой - пристроить дите на бабушек и вернуться покорять Киев со свободными руками. Но одна из бабушек завернула дочку с внуком назад со словами "Твой ребенок, ты родила, ты и воспитывай", а вторая поохала, но родную кровинушку на попечение взяла. С тех пор прошло уже два года. Та подруга что вернулась в Киев с ребенком счастливо живет с мужем и ждет еще одного пополнения - потребность в помощи отца ребенка пересилила гордость и оказалось вдруг что муж таки не такой "козел" как ей показалось, а проблемы взаимоотношений решаемые...Хотя с матерью она где-то год вообще не общаласть...А второй ребенок так и растет сиротой при живых родителях...

И это только один пример. Второй, еще более актуальный для меня -  просьбы о "помощи" студентам. Мне интересно, когда родители наконец поймут что нельзя отправлять чадо учиться по принципу "В этом вузе тетя Маня в приемной комисии" или "Врачи/менеджеры/перводчики хорошо зарабатывают". И что протягивая его каждый семестр с помощью теть Мань и дядь Вась через сесию они ему знаний ни на грам не добавят. И что прийдет день когда дите сядет им на шею и свесит ножки поскольку сам заработать не сможет, знаний то нужных нет, бороться не привык....А все-го то что требуется - дать возможность выбрать професию самому или вообще подождать пару лет с поступлением, и поработать если не определился...Но если это сказать вслух и отказаться натаскивать откровенного гуманитария или художника по математике чтобы он поступил на економический - становишся врагом народа...

Да, я злая и черствая, но большинство просящих я посылаю или предлагаю помощь в решении сути проблемы, а не оттягивании этого решения. Хотя это и стоило мне уже нескольких друзей. Но я категорически не люблю нытиков которые жалуются ня тяжелую судьбу, но при этом считают кощунственными все практические советы по улучшению этой судьбы и считают что лучше подождать "авось само рассосется"

Хочу автоответчик, который бы сам отвечал на все рекламные звонки "Меня не интересуют поставки питьевой воды на дом, подключение к интернету и беседы о Библии"

На прохання

Як на мене то це є один з постулатів позитивного мислення. Трохи більш узагальнюючий ніж Поліанівське "Завжди є чому радіти"

Спробую пояснити як він працює:

Наприклад у вас намічався чудовий вихідний з коханим на лоні природи...І тут вранці починається дощ, а коханий повідомляє що у нього форс-мажорні обставини на роботі і він ніяк не може вирватись...Звісно перша жіноча реакція - розплакатись і сказати що "всі мужики козли". Але якщо подумати то починаєш розуміти що від цього коханий з роботи не звільниться і дощ не перестане. І тоді на думку починають спадати більш конструктивні варіанти - наприклад поїхати помогти побороти завал на роботі, або раз так раптом випав вільний день- пошити спідничку яка вже кілька місяців чекає на свою чергу...а там і дощ закінчиться і форс-мажор...

До всього можна звикнути, головне, щоб до тебе добре ставились

/А. Сьюел/

Життя триває..

Місцями кипить і б"є ключем по голові, місцями навпаки дарує казку...

Не припиняю радіти цьогорічній зимі - попри непочищені вулиці, вона сама чудова за останні роки. Така справжня і снігова. Я відкрила для себе ковзани і Русанівський канал і попри всю мою любов до весни жалкую що так швидко прийшло потепління...з лижами поки не складається, але тримаю кулаки і може таки складеться, принаймі місяць у мене ще є...

Як все-таки ми зав"язані на носії інформації - пропавша флешка і поламаний жорсткий диск - і всі багаторічні наробки людини зникли...з диску нелюдськими зусиллями вдалось таки відновити частину інформації. Тепер лишилася дрібниця - розібратись в ній (всього-нічого 40 Гб...)

З нового, неочікуваного боку відкриваю для себе співробітників лабораторії. Правду кажуть що сонце своїм сяйвом зігріває, але в його сяйві не помітні інші зорі...А ще нам нарешті дозволили користуватися новими приладами (які вже рік припадали пилом)...воно таке вумне і все із себе програмоване що аж страшно, але зате як з ним приємно працювати)))

Цей семестр обіцяє бути не таким вже й страшним - 3 групи з 5 мають закінчити курс вже в кінці березня-квітні, а далі матиму час докладніше зайнятися дисертацією...якщо звісно знов якийсь карантин не трапиться...

Котяки сидять на дієті (а то скоро впоперек себе ширші стануть) тому періодично тягають у мене крекер і демонстративно кришать ним на килим. А на днях вкрали шампіньйон і ганяли його по квартирі як мишу, а потім таки з"їли)))

Я не витримала і взяла в батьків старий фотоаппарат. Бо зрозуміла що інакше я до червня не доживу. А на червень збираю гроші і пускаю слюнки на майбутню "цяцю"